(Рубрика «Точка зору»)
Перший міністр закордонних справ незалежної Російської Федерації Андрій Козирєв у своєму інтерв'ю «Голосу Америки» сказав про головну проблему, яка виникла після анексії Криму. Проблема ця – вихід самої Росії з правового поля.
Після краху СРСР, за словами Козирєва, «були укладені угоди, згідно з якими розпад Радянського Союзу відбувався згідно з тими кордонами, які існували на той час. Ми це ще довго, як ви пам’ятаєте, обговорювали і прийшли до висновку, що, звісно, цих кордонів необхідно дотримуватися. Вже після мене були підписані додаткові міждержавні договори, які теж повинні виконуватися. Дуже шкода, що російський уряд вирішив порушити ці міжнародні зобов’язання. Я думаю, що рано чи пізно Росії доведеться повернутись у правове поле. Потім, якщо Україна захоче, буде обговорюватися доля Криму, але для цього повинен бути повний перегляд відносин і, швидше за все, інший уряд у Москві».
Дійсно, питання приналежності Криму непокоїло російське керівництво і на початку 1990-х. Одразу ж після того, як Верховна Рада України проголосувала за Акт незалежності, прес-секретар президента Росії Павло Вощанов виступив із заявою, в якій питання про майбутнє Криму пов'язувалося – точніше, «розв'язувалося» з українською державністю. Вже після зникнення з політичної мапи світу СРСР Верховна Рада Росії порушувала питання щодо «російського статусу» Севастополя. Москва намагалася активізувати проросійські сили в самому Криму, обрання президентом автономії Юрія Мєшкова безпосередньо погоджувалося з можливим відділенням Криму. Чому це не відбулося тоді? Не лише тому, що українська державність – хай і в радянській її формі – ще не була демонтована і могла чинити опір агресії ззовні. А ще й тому, що тодішні російські керівники зрозуміли, що захоплення чужих територій призведе до виходу самої Росії за межі правового поля. Москва відмовилася від приєднання територій, фактично контрольованих Росією – Абхазії, Південної Осетії і Придністров'я. Здавалося, що нових територіальних конфліктів на пострадянському просторі більше не буде.
Поцупивши Крим, Путін поставив власну країну перед непростою дилемою: або домагатися повного перегляду існуючого світопорядку, або віддавати вкрадене, повертаючись у рамки міжнародного права. На перегляд у Росії, просто кажучи, не вистачає сил і засобів. Так, Путін створює штучні вогнища напруженості за допомогою своєї участі в конфліктах на пострадянському просторі і на Близькому Сході, але для докорінної зміни ситуації, для реального перетворення Росії з регіонального хулігана на світового гравця потрібні зовсім інші масштаби. Саме тому цивілізований світ схильний розглядати і російський режим, і його придбання як тимчасовий фактор. І очікувати, що після краху Путіна і путінщини в Росії з'явиться влада, з якою можна буде розмовляти по-людськи.
Але люди в політиці тим і відрізняються від мутантів, що дотримуються основ права. Добровільна і беззастережна відмова від Криму стане першою умовою для сприйняття Росії як партнера, а не небезпечного і непередбачуваного суперника. Та й для російсько-українських відносин відмова від Криму та покарання винуватців і учасників анексії стане першим кроком до відновлення добросусідських відносин. При цьому я не сумніваюся, що досить велика частина російського суспільства буде сприймати цю неминучу відмову від чужого як акт національної ганьби.
Єльцин і Козирєв просто були далекогляднішими від Путіна і Лаврова. Вони прекрасно розуміли, що ганьби легко можна уникнути – якщо не красти чуже.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»
