83-річний львів’янин, сеньйор-пластун Ігор Попович пройшов через жахіття радянської тоталітарної системи – виселення з власного помешкання, пересильні тюрми, роки важкої праці на Далекому Сході. Які сценарії писали енкаведисти львівській інтелігенції? Як намагались знищити галицьку родину, але чи вдалось?
«Я вже зносився», цими словами зустрів Ігор Попович. Він пише поезію, має світлу пам’ять, зі сльозами розповідає про свою бабусю Теофілію, дружину греко-католицького священика зі Збаража (Тернопільщина) Лева Юрчинського. Бо завдяки її силі духу і терпінню зумів психологічно і фізично втриматись на Далекому Сході. У чоловіка зберігається багато коробок і альбомів із фотографіями. Світлини зберігав, як реліквію, їх забрала з собою родина, як найбільшу цінність, коли офіцери НКВС прийшли виселяти з помешкання у 1949 році.
А до того було життя у Варшаві, де він народився, куди його тата – інженера Степана Поповича, у минулому українського січового стрільця, у 1932 році направили на роботу. Але, у роки Другої світової війни сім’я повернулась в Україну. Поповичі поїхали на Тернопільщину, де мешкали дідусь – отець Лев Юрчинський і бабуся Теофілія, бо залишатись у Варшаві було небезпечно та й були проблеми з харчами. Після смерті священика родина перебралась у Львів. Їхнє гарне помешкання розташовувалось на вулиці Домського (нині Війтовича).
«Я ходив у Львові у 44 школу. Мав гарного вчителя Євгена Козлинця, він мені написав на фотографії, яку я зберіг у довгій дорозі життя, «чулому і найкращому учневі 44 школи». Але прийшов час, що треба було вступати у комсомол. Це був 1949 рік. Мені порадили змінити школу, що якийсь час я ще зможу бути собою. Але я скрізь робив велику помилку, треба було вчитись на трійки і може б оминув комсомол, не рухали, але я мав відмінно. Одним словом, дали мені рекомендацію і направили у райком комсомолу. Все було добре, всяке різне запитували і я вже зрадів, що не було запитання, якого боявся. Однак мене перепинили у дверях і запитали, чи я вірю у Бога. Я відповів: «Так». Я пішов додому і знав, що буде біда. Це був грудень. За кілька днів, перед Різдвом, о другій годині ночі почув на нашій тихій вулиці гуркіт машини. Молився, щоб проїхала повз наш будинок. Почув кроки на сходах, дзвінок у двері, на порозі три офіцери і шестеро солдат. Нам дали до двох годин зібратись. Мама сказала: «Діти не плачте, нас вивозять». Провели обшук, в енциклопедію підкинули щось з історії України, щоб легше було складати акт. Спакувались, що могли взяти, складали фотографії, потім сіли у машину з молодшим братом Борисом, бабцею Теофілою, мама і тато подавали валізки. Полковник сказав, що мама поїде з ним на дві години і ці дві години перетворились у довгі роки каторги», – пригадує Ігор Попович.
Одразу у чотирикімнатну квартиру Поповичів, де залишились всі меблі, багато дріб’язку, фортепіано, на якому грали мама і брат Ігоря Поповича, поселили бухгалтера. Родину Поповичів спершу привезли у тюрму в Бібрку, що неподалік Львова, а потім перевезли у львівську пересильну тюрму, куди звозили українські сім’ї з усієї Західної України.
«Там було дуже і дуже багато людей. Маленька кімната, у ній нари у три ряди догори, понад 30-40 людей – старші, діти. Біля дверей була «параша», харчували дуже погано. Мені тоді було 16 років. Виводили на вулицю на півгодини».
Інсценізація НКВС
Про долю Наталії Попович нічого не знали чоловік, мама, сини. Її НКВС звинуватило за участь у підпільному русі. Оскільки сестра Наталії – Ірена була в УПА, тому вся сім’я підпала під статтю 54/1 «зрада батьківщини». Ігор Попович пригадав, що мама розповідала, коли її енкаведисти забрали від них в іншу машину, то дорогою інсценізували, що буцімто зламався автомобіль. Радянський полковник пішов у село шукати майстра, а тим часом до машин прийшли нібито «упівці», а це були переодягнені працівники НКВС. Вони забрали маму у «криївку» і три доби допитували, щоб з’ясувати, чи зрадила вона підпільному рухові чи ні, а насправді цікавило лише, чи співпрацювала вона з УПА та інформація про повстанців. «Мама ніби відчула, вона їм читала поезію, бо дуже гарно декламувала вірші. А потім була друга частина «вистави» – червоні солдати нібито кинули у «криївку» гранату витягли маму і повезли в тюрму на Лонцького у Львові. І вже навіть не треба було вигадувати для мами статтю покарання», – розповідає Ігор Попович.
Наталія Попович була позбавлені волі на десять років, з них відсиділа сім. Тим часом її родину – маму, якій було 75 років, двох синів і чоловіка – виселили на Далекий Схід, у Хабаровський край.
«З пересильної тюрми у Львові нас завантажили у вагони-телятники. Там у вагоні нари були у три ряди. Наймолодші спали на горі, на верхній полиці. Спав у шапці, але і шапка, і моє волосся примерзали до металевих конструкцій. Було дуже холодно, а ми їхали місяць. У тому вагоні була «параша» на всіх, ми тримали там і всі свої речі, нас там було битком набито. За їжею випускали на станціях жінок, відчиняли солдати ворота вагону і жінка брала відро і йшла з охоронцем. Він вів її до кухні, де у відро наливали якусь зупу. Було і таке, що нічого не було, ми їхали далі, де щось зварили і налили. У вагоні були дуже гарні люди. Одна родина з села Мокротин, яка мала великі сади, їм дозволили взяти мішок сушки і чоловік, коли було вугілля, варив узвар і нас всіх пригощав. Ми мали лише картоплю, більше нічого не дозволили взяти», – пригадує Ігор Попович.
У Комсомольську була важка праця
Чоловік говорить, що їм пощастило, бо потрапили у Комсомольськ Хабаровського краю у ліспромгосп, де довелось будувати дороги і рубати ліс. Тішились, бо після японських військових полонених залишились бараки, були дрова. Можна було обігріти приміщення. Барак був розрахований на кілька родин, кожна мала окремий куточок із кількох нар. Усіх зуміла зігріти любов’ю і втішити теплим словом бабуся.
«Бабця варила нам їсти, коли ми були на роботі. Її любили всі. Вона носила свої старі довгі сукні, якось на неї впав шматок запаленого дерева і сукня загорілась на тілі. Був дуже добрий чоловік директор ліспромгоспу і він відпустив вісім робітників, щоб ті доставили бабцю у лікарню. Озеро було мілке і вони тягнули на човні бабусю 18 кілометрів по воді. Але було пізно, від опіків у шпиталі вона померла. Лише татові дозволили бути присутнім на похороні. Похована бабця донині на горі в Амурсталі».
Про смерть мами Наталія Попович дізналась значно пізніше. Зі своїми рідними вона зустрілась у 1956 році, приїхавши до них після ГУЛАГу на поселення, щоб бути разом. «Мама могла повернутись у Львів, але приїхала до нас. Були ми разом поки нас у 1961 році не реабілітували».
В Україну родина повернулась без жодних засобів для життя, не мала власного кутка і роками перебивалась по родичах і знайомих. Жодного разу Ігор Попович навіть не підходив до будинку, з якого виселила радянська влада його і рідних. Каже, то вже минуле…Ігор Попович на Далекому Сході здобув вищу освіту, працював на Львівщині у будівельній галузі, писав і донині пише поезію. Його мама Наталія Попович померла у 97-літньому віці, останні п’ять років жінка була незрячою. У 2001 під час візиту в Україну Святішого отця Івана Павла ІІ Наталія Попович хотіла подарувати Папі свою вервичку, яку сама зробила з хліба у тюрмі на Лонцького під час арешту і вишиту там іконку. Ці речі зберегла через ГУЛАГ і поселення. Однак Понтифік відмовився прийняти, пояснивши, що така велика реліквія має зберігатись не у Римі, а в Україні. І нині ці речі в експозиції музею «Тюрма на Лонцького».
Роки війни, репресій були дуже складними. Втім, якби не намагалась зруйнувати тоталітарна система, які не вигадувала механізми, щоб зламати і знищити, але не змогла позбавити людей їхньої гідності.
