Львів – Ще рік тому 24-річному пораненому десантникові Олександрові Козачку лікарі не давали великих надій на одужання. Рік тому військовослужбовець пересувався в інвалідному візку і лише за допомогою сторонніх. Нині боєць самостійно ходить, дуже хоче повернутись до повноцінного життя і почав займатись з логопедом, щоб знову навчитись розмовляти. Як змінилось життя бійця за рік часу відколи з ним познайомилась наш кореспондент?
Олександр Козачок вдома у рідному Стебнику ходить навіть без палички. Він вже може піднятись сходами, самостійно дає собі раду, часто посміхається, розмовляє очима, чує і розуміє. Потрібен час і терпіння, щоб відновились функції частини мозку, щоб права рука почала рухатись, щоб вимовити слова і речення.
«Почувається добре, ще потрібні курси реабілітації, ми домовились з логопедом і Сашко дав згоду на заняття. Він дуже любить займатись фізкультурою. Розуміє, що йому треба жити, він хоче жити», – каже тато бійця Олександр Козачок.
Сила духу і віри
Олександр Козачок був поранений із гранатомета наприкінці грудня 2014 року на блокпості поблизу міста Щастя. Осколок потрапив йому у голову, поранення було дуже важке. Він переніс чотири операції у Харкові і Києві, пройшов лікування і реабілітацію у львівському госпіталі. Його хресна мама Віра Котик не відходила від нього ані на крок. Жінка вірила, що любов дає силу і так сталось. Нещодавно військовослужбовець повернувся з реабілітації з Польщі. І сьогодні у Сашкові важко впізнати того молодого чоловіка у візочку, яким він був торік. Нині він вже для інших людей є прикладом і, зокрема, і для рідних, показуючи силу духу і віри.
«Я зрозумів, що є для кого жити… Я бачу, як він змінився, з якого стану вийшов і надіюсь, поки б’ється моє серце – він стане повноцінною людиною. Він змінив і мене», – зауважив батько.
Олександр зрідка передивляється свої фотографії зі служби. Вочевидь, надто глибокою ще є душевна рана. Молодий чоловік мріяв про навчання в Академії сухопутних військ. Після кожної ротації з зони бойових дій повертався до своїх побратимів на Донбас. Бо вважав своїм обов’язком захищати країну. За оборону Луганського аеропорту удостоєний нагороди. Боєць випромінював щастя, коли днями вперше прийшов на своїх ногах у рідну 80-ту аеромобільну бригаду, зумів стати на коліна перед стелою з викарбуваними іменами своїх загиблих побратимів.
«Це дійсно диво. Сашко – воїн з великої букви. Йому потрібна ще реабілітація, відновлення мови. У нього все вийде, бо за ним підтримка людей, які за нього переживають», – говорить Олександра Возняк, одна з волонтерів, яка допомагає бійцеві.
Одужанню Сашка допомагали десятки людей, які перераховували гроші на лікування, про нього піклувались і піклуються волонтери зі Львова, Дрогобича, Стебника. Свій візок для людей з фізичними вадами Олександр хоче подарувати тому, хто потребує.
