Доступність посилання

ТОП новини

Мені огидні люди, які в «ДНР» при владі – переселенець із Донецька


Євген Василі

Власник популярного бару з Донецька розповідає, як йому довелося закрити бізнес і виїхати до Києва

Остап Кармоді

У 2014-му власник популярного донецького бару «Сплетни» Євген Василі, як і сотні тисяч інших жителів сходу України, зрозумів, що ситуація скоро не виправиться і треба виїхати. Але, на відміну від багатьох своїх співвітчизників, він вирішив їхати не на північний схід, до Росії, а на захід, до Києва. І їхати так, щоб на новому місці з самого початку не просити допомогу, а заробляти. Не шукати роботу, а давати її іншим. Василі зумів перевезти з Донецька до Києва свій бар. І через півтора року досяг на новому місці не меншого успіху, ніж на старому. Як жилося малому бізнесові на території, захопленій угрупованням «ДНР», у перші місяці війни і про свій переїзд до Києва Євген Василі розповів Радіо Свобода.

– Думка про переїзд формувалася поетапно. Остаточно сформувалася думка, що бар закривається і його потрібно перевозити, влітку 2014 року.

– У Донецьку є бари і ресторани, які продовжують працювати. З якими проблемами ви стикалися, чому ви вирішили, що все-таки треба переїжджати?

Мені огидні люди, які там перебувають при владі, я ще з більшою відразою ставлюся до військових, які там воюють

– Проблеми насамперед естетичного плану. Я розумів, що я не зможу жити і вести бізнес у тих умовах, у яких ми тоді перебували. І у мене не було ніякого бажання залишатися в місті, де панувало катастрофічне свавілля абсолютно у всьому. Важко грати в ігри, правил яких не знаєш. Їх так досі і немає, власне кажучи, тому там все йде абсолютно в ручному режимі: сьогодні ми хочемо робити так, завтра хочемо робити так. Це по-перше. Друге – це моральна сторона питання. Я всіляко категорично відкидав усе, що відбувається зараз в Донецьку. Для мене це дико, мені огидні люди, які там перебувають при владі, я ще з більшою відразою ставлюся до військових, які там воюють. Я подумав, що мені простіше буде виїхати, ніж терпіти це все.

– А що саме відбувалося, коли Ви вирішили їхати?

– Становлення того режиму, який є зараз, підготовчий етап. Тоді будь-яка людина, яка жила у Донецьку, не була захищена абсолютно ні від чого. Це був початок військових дій, процвітало мародерство, абсолютно безкарні дії могли бути з боку людей, які володіють зброєю. Було страшно.

– Просто могли прийти і вистрілити в людину?

Було кафе невелике, і у них відмовилася платити за рахунком компанія, яка там посиділа, у військовій формі. Адміністратор підійшов: «Хлопці, потрібно сплатити рахунок». Дістали зброю, почали стріляти у стелю

– Були такі випадки. Було кафе невелике, і у них відмовилася платити за рахунком компанія, яка там посиділа, у військовій формі. Адміністратор підійшов: «Хлопці, потрібно сплатити рахунок». Дістали зброю, почали стріляти у стелю.

– Як же працюють ті, хто залишився?

– Кожен випадок індивідуальний. Буває, що змінилися ті, хто керує бізнесом, все кинули і поїхали, на їхнє місце прийшли якісь люди, сказали, що це наше, і тепер займаються. Є випадки, коли люди просто пристосовуються. Людина може пристосуватися до всього і всюди.

– Чому Ви вирішили їхати саме до Києва, а не в Росію, як багато інших? Деякі навіть цілі заводи в Росію вивозили.

Патріотичні почуття змусили мене залишитися в цій країні

– Знову ж етична сторона питання. У мене багато друзів, які живуть у Москві, мої куми живуть у Москві. Але з точки зору конфлікту, який у той момент зароджувався, а зараз переріс у велику війну, я розумів, що мені комфортно буде жити у країні, в якій я народився, якій я довіряю. Напевно, патріотичні почуття змусили мене залишитися в цій країні.

– Це було складно? Адже в 2014-му виїхати з цих регіонів було дуже непросто, та й в’їхати сюди так само.

– Тоді це було простіше, ніж зараз. Зараз перетин блокпостів більш посилений, більш зарегульований. Раніше все було в ручному режимі, пощастить – не пощастить. На вантажний транспорт, який виходив із Донецька, треба було отримувати перепустку. Щоб отримати перепустку, треба було простояти два-три дні десь у так званому «міністерстві», пройти співбесіду, підтвердити документально, що ти вивозиш свої речі. Мені дали паперову перепустку, яку міг би і надрукувати вдома, власне кажучи; якби я знав, я б так і зробив. Далі був етап перетину блокпосту: як з’ясувалося, ці перепустки особливо нікого не цікавили. Якщо пощастило, і там стояли люди, у яких нормальний настрій, то тоді проїдеш, не пощастило – могли конфіскувати те, що ти вивозиш, могли завернути. Могли відправити на якісь роботи. Не знаю, як зараз це відбувається, сподіваюся, все-таки вже нормалізувався, такого поголовного свавілля немає.

Блокпост у Донецьку. Архівне фото
Блокпост у Донецьку. Архівне фото

– Як Вас прийняли в Києві, чи легко було знайти приміщення, чи легко було його винайняти, чи легко було знайти житло?

– Поняття «легко» у кожної людини різне. Однозначно нелегко перевезти бізнес із військової зони, не можна легко побудувати успішний проект у місті, яке ти практично не знаєш. Труднощі починаються вже з пошуком локації, тому що якщо помилишся на цьому етапі, в подальшому вже не вилізеш. Я переглянув понад сто приміщень на початковому етапі. Але людські можливості безмежні, особливо у критичних ситуаціях. Коли тебе притискають до стінки, відкриваються якісь другі, треті, четверті дихання.

– Коли ви квартиру винаймаєте, коли з кимось говорите, не зустрічається ставлення, що, мовляв, через вас, «сволот із Донбасу», вся ця війна? Я бачу багато такого в соцмережах, є люди, озлоблені проти переселенців. Ви особисто на таке натрапляли?

Такого, щоб я йшов по вулиці або їхав на машині з донецькими номерами, а мені вслід кричали «через тебе все почалося», звичайно ж, не було

– Озлобленість – це основний принцип соцмереж, по-іншому в соцмережах існувати не можна. Онлайнове і офлайнове життя – це різні речі абсолютно. Є якісь моменти неприємні, але вони не такого масштабу, як про це пишуть соцмережі, як це намагаються передати ЗМІ. ЗМІ намагаються якимось чином висмикнути щось цікаве, вичавити з людей якусь емоцію. Реальне життя по-іншому влаштоване. Такого, щоб я йшов по вулиці або їхав на машині з донецькими номерами, а мені вслід кричали «через тебе все почалося», звичайно ж, не було. Але я балотувався до Київради, коли були вибори, і там було таке подібне упереджене ставлення, але знову ж таки виключно з боку політичних сил, які були опонентами в цьому процесі, вони це намагалися використати на свою користь і проти нас. Це такі речі, які не пов’язані з реальним життям.

– Тобто кияни ставляться до того, що Ви з Донецька, абсолютно нормально?

– В основному так, але це не означає, що є винятки. Хтось десь траплявся. Так, важко винайняти квартиру, якщо у тебе донецька прописка, можливо, досі це важко зробити, але це не пов’язано з тим, що «через вас усе почалося» – це пов’язано виключно з тим, що, як правило, люди хочуть здати квартиру в оренду довгостроково, а статус вимушеного переселенця для когось означає, що ці люди зараз приїхали, а через місяців два-три поїдуть назад. Є різні люди, різні ситуації. Можливо, комусь услід і кричать.

– Щодо повернутися назад – Ви розраховуєте найближчим часом повернутися назад? Якщо так, то через який час – рік, два, п’ять?

– Ні, однозначно, сенсу не бачу повертатися назад.

– Взагалі?

Мене зараз не пов’язує з Донецьком абсолютно ніщо

– Взагалі. Мене зараз не пов’язує з Донецьком абсолютно ніщо.

– Родичів не залишилося?

– Родичів у Донецьку не залишилося. Не залишилося ні будинку, він зруйнований, ні бізнесу. Я не бачу причин, через які я можу повернутися туди. Єдине, що в мене залишилося, – це приємні спогади, якісь ностальгічні речі, але в разі, коли політики з’ясують відносини, я думаю, що ми просто можемо з сином приїхати, погуляти, побачити друзів. Але виключно в цьому форматі. Жити і працювати там не планую.

– У ваш бар ходить багато переселенців з Донецька. Ви з ними спілкуєтеся? Чи нормально їм вдалося прижитися в Києві, чи знайшли вони роботу за фахом?

– Люди, які ходять у бар, у будь-якому разі бодай якось успішні. Вони можуть собі дозволити прийти, випити ввечері, у п’ятницю зустрітися з друзями. На першому етапі вони становили основну масу моїх гостей, зараз відсоток зменшується. Не тому, що їх стало менше, а тому, що збільшується кількість людей, збільшується впізнаваність бару, тому збільшується кількість киян, які сюди приходять, і частка переселенців, звичайно, стає меншою. Лейтмотив цього всього – треба просто не опускати руки і намагатися. Якщо у тебе є бажання, то нічого неможливого, у принципі, немає.

– Зараз усе більше ознак того, що Путін готовий домовитися. Але чи зможе взагалі Донбас якось існувати після всього того, що сталося, у складі України?

Я вірю в те, що Донбас буде у складі України рано чи пізно

– Я вірю в те, що Донбас буде у складі України рано чи пізно. Ця думка виключно моя, обивателя. Так, в це я вірю. Як це буде відбуватися далі, в якому форматі відносин, я поняття не маю. Якщо це буде відбуватися, це буде відбуватися поетапно.

– Чи була до 2014 року якась сильна ворожість Донбасу до решти України? Чи могло те, що сталося, статися без Росії, без Путіна? Якби не було вторгнення, а був би тільки Майдан, чи міг Донбас «відокремитися» сам?

Все, що там відбувається, – це з’ясування стосунків між двома державами

– Однозначно ні. Все, що там відбувається, – це з’ясування стосунків між двома державами. Все, що було до 2014 року, абсолютно не давало ніяких передумов для того, щоб ця війна почалася. Були абсолютно нормальні відносини, ніякої ворожості між сходом і заходом країни не було – це були виключно гасла, які політики використовували у своїх цілях для того, щоб виграти вибори або протягнути свої закони, ідеологію якоїсь партії. Все, що стосується звичайного побутового рівня, нічого такого не було і статися не могло без Росії. Але я не політичний аналітик або експерт. Думаю про те, як швидше відкрити черговий свій проект.

Повний текст матеріалуна сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

Залиште свій коментар (він буде опублікований після модерації):

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG