Доступність посилання

ТОП новини
23 Травень 2018, Київ 23:55

Кримчани скоїли помилку, і їм треба допомогти – Геннадій Афанасьєв


Геннадій Афанасьєв

В його палаті – український прапор і свіжі газети. Хоча це дається йому нелегко, Геннадій принципово говорить виключно українською

14 червня, після двох років незаконного ув’язнення у Російській Федерації, до України повернувся один з політв’язнів – Геннадій Афанасьєв. Він був затриманий у окупованому Росією українському Криму співробітниками ФСБ Росії навесні 2014 року. У Росії 26-річному Афанасьєву інкримінували створення терористичного угруповання у Криму і у 2015 році засудили до 7 років позбавлення волі. Геннадій був фігурантом так званої «справи кримських терористів», за якою засудили також Олега Сенцова, Олександра Кольченка та Олексія Чирнія.

Геннадій Афанасьєв розповів про те, чому не повернеться до Криму (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:18:51 0:00

З Геннадієм Афанасьєвим ми спілкувалися у «Науково-практичному центрі профілактичної та клінічної медицини», де він проходив обстеження і лікування. Геннадій був після наркозу. В його палаті – український прапор і свіжі газети. Хоча це дається йому нелегко, Геннадій принципово говорить виключно українською. Також він висловлює подяку всім журналістам, що висвітлюють судові процеси над політв’язнями, і вважає – без цього він не вийшов би на волю.

– Геннадію, що реально можна зробити для тих, хто залишається у російських в’язницях?

Побувавши по той бік системи, я знаю більше, ніж деякі юристи. Зараз я хочу стати до боротьби, щоб звільнити ще 29 політв’язнів

– Коли мене запитували про те, що я хочу робити далі, ким бути, я поміркував деякий час і зрозумів: побувавши по той бік системи, я знаю більше, ніж деякі юристи. Перебуваючи за ґратами, я допомагав писати скарги, відстоювати права кожного арештанта, що звертався до мене. Зараз я хочу стати до боротьби, щоб звільнити ще 29 політв’язнів. У перші дні після звільнення я дивився, що відбувається на Донбасі. Бачив смерть молодих хлопців, чув від лікарів, які страждання вони витримали. Коли я почув, що вони пережили, мені складно вважати, що я якимось чином постраждав. Я відчув, що потрібно робити все, щоб звільнити полонених, реабілітувати, надати їм усі можливі почесті від держави.

Найближчим часом я хочу зустрітися з правозахисними організаціями, волонтерами, активістами, що зарекомендували себе. Наша держава зараз будується на самоорганізації та єдності українців. Я сподіваюся на державні структури, які допоможуть мені стати до боротьби. Моя освіта, знання мови, організаторські здібності, які я використовував у Криму для боротьби з Росією, щоб захистити свою державу, мені допоможуть. Я вважаю, головне – це моя безкінечна вдячність, любов до України, моє прагнення служити, робити все, що можу, для цієї держави і її громадян. А взагалі я – звичайна людина. У звичайному житті займався фотографією. Я все це пам’ятаю. На жаль, в мене вкрали всю техніку. В мене нема мети працювати фотографом. Проте, коли буде можливість, я хотів би самовисловлюватись як митець – безкоштовно, для себе і для людей. Це могло б бути вивчення просторів української природи.

– Геннадію, повернімося у 2014 рік. Де Вас заскочили події лютого-березня 2014? Як Ви зрозуміли, що це російське вторгнення до України?

Всі вважали, що Крим аморфний, що він «російський». Але тільки на акцію до пам’ятника Шевченкові у Сімферополі ми зібрали близько 10 тисяч українців: жінок, дітей, старих, молодих

– Я кримчанин, і, як не крути, перебував під токсичною дією російських ЗМІ. Мені було не дуже зрозуміло, що відбувається на Майдані. Проте я побував у Києві, побачив смерть, героїзм, відвагу людей, що боролися за нашу свободу. Мені запам’яталася дівчина-волонтерка, якій куля влучила у шию, коли вона виносила поранених. Я зрозумів, що не можу лишатись осторонь, я мушу щось робити. Одного разу я прокинувся – а моя Батьківщина окупована, довкола зброя, вояки. На футбольному полі перед моїм будинком приземлився військовий гелікоптер, і це була стандартна ситуація лютого-березня 2014. Можливо, я взяв приклад з тієї героїчної дівчини і подумав, що можу допомогти своїй країні, організувавши волонтерські курси першої медичної допомоги. Знайшов лікарів, транспорт, людей, відкрив рахунок у банку. Люди з усієї країни допомагали грошима, їжею, медикаментами, носили цигарки військовим, щоб підтримати їхній бойовий дух. Всі вважали, що Крим аморфний, що він «російський». Але тільки на акцію до пам’ятника Шевченкові у Сімферополі ми зібрали близько 10 тисяч українців: жінок, дітей, старих, молодих. Довкола були так звані «ополченці», російські вояки, «казаки». Це була пряма загроза, але люди стояли під українським прапором. Тоді ми, кримчани, що зростали на російській мові, у російському середовищі, йшли з прапорами, і в наших душах щось змінилося. Ми відчули себе українцями.

– Як Ви вважаєте, чи могла тоді Україна дати відсіч Росії, зупинити подальшу окупацію й анексію Криму?

– Це була б повноцінна війна. Гадаю, заради Криму Путін і тоді, і зараз міг би застосувати навіть ядерну зброю. Україна самотужки не може впоратися з таким потужним ворогом, якому протистоїть уся світова спільнота. Це підтверджують і дії НАТО, спроби захистити ту ж Литву, Латвію та інші держави, санкції, що демонструють ставлення до Росії. Після 2008-го, після Грузії, стало ясно, що це може повторитись. Україна тоді не могла зупинити анексію. Але колись вона зможе.

«Я захищав свою державу у власному домі»

– Як Ви гадаєте, чому у 2014 заарештували саме Вас?

Я не поїхав з Криму, коли була можливість, тому що хто б залишився, якщо не я? Хто б дав знати українцям, що Крим не здався ворогові?

– Ми не ховалися. Я давав багато інтерв’ю, знаючи, що українських журналістів і представників влади не пускають до Криму. Я не поїхав з Криму, коли була можливість, тому що хто б залишився, якщо не я? Хто б дав знати українцям, що Крим не здався ворогові? Хто б діяв, допомагав людям висловлювати свою позицію, боротися? Хай ми нічого не могли зробити проти військових, але в нас була сила волі, слово, душа, любов до своєї країни. Мені потрібно було бути з моїм народом, з людьми, які в мене тоді повірили. Гадаю, саме тому мене заарештували і висунули такі звинувачення – щоб виставити мене якимось злодієм. Я не розумію, як можна засуджувати людину за те, що вона, бувши у своєму домі, бореться проти російської влади, захищає свою державу. А вони сказали, що я «терорист і зазіхаю на територіальну цілісність Росії». Я цього не розумію – і ніколи не зрозумію.

– У цій справі разом з Вами були троє заарештованих. Чи були Ви знайомі до того, чи товаришували з цими людьми?

– Я знав лише одну людину – Олексія Чирнія. Він прийшов на курси першої медичної допомоги, там ми й познайомилися.

До речі, перепрошую за мою українську, я давно не розмовляв нею, та й зростав у російськомовному середовищі. Але обіцяю, що дуже добре розмовлятиму українською.

– До речі, чому Ви вирішили перейти на українську?

– Я завжди хотів розмовляти нею, але у Криму мало хто розмовляє українською. Я навчався у єдиному в моїй школі українському класі. У мене була вчителька Галина Федорівна із західної України, і вона прищепила мені любов до своєї країни. У початковій школі я навчався у Росії, пам’ятаю, ми там виступали у театрі, у національному вбранні, співали пісень. Мені назавжди запам’яталася пісня «Рідна мати моя», яку я ще трирічним співав батькам. Ця любов лишилася. І для мене зараз дуже важливо розмовляти державною, рідною мовою.

– Чи зустрічали Ви у російських в’язницях інших політв’язнів?

– Я не бачив жодного політв’язня. Ніхто з людей, що були зі мною, не знав, хто я, звідки. Коли мене про це запитували, казав, що я українець з Криму. Коли чули, що я з Криму, України, то все про мене розуміли.

– І яким було ставлення до Вас?

– З боку черкесів, чеченців, грузинів, свідомих росіян була неймовірна підтримка. Вони казали, що пройшли через це, що вони з нами. Один грузин сказав мені: «Україно, в нас з вами хартія, ви – наші брати, і набагато більше, ніж росіяни. Ми будемо з вами до кінця». Зі мною були двоє грузинів, які вивчили український гімн, і ми разом його співали.

«Для в’язничної адміністрації я був «бандерівцем» і ворогом народу»

– А чи було особливе ставлення до українця з Криму з боку в’язничної адміністрації?

Коли мене вели на суд, 20-30 осіб, майже вся конвойна служба, стояла коридором. Я йшов через цей коридор, і мене били у живіт, намагалися наступити на взуття

– Для них я був «бандерівцем», «ворогом народу». Коли мене вели на суд, 20-30 осіб, майже вся конвойна служба, стояла коридором. Я йшов через цей коридор, і мене били у живіт, намагалися наступити на взуття, щоб воно з мене злетіло. У такому вигляді я був змушений заходити до зали суду. До мене ставилися вороже. Мене ненавиділи, постійно насміхалися, вели розмови про те, що «Крим наш», намагаючись зачепити цим мої почуття.

– На всіх судах говорилося, що ви – російські громадяни, навіть показували ваші паспорти Російської Федерації. Вас судили за порушення російських законів. Чи мали Ви насправді російський паспорт?

Приносили на підпис документи з моїми скаргами. Серед цих скарг вклали документ з проханням надати російський паспорт. Це була моя особиста війна, щоденна, за українське громадянство

– Я не підписував жодного документа з проханням надати мені російський паспорт. Мене виводили до єдиного приміщення камерного типу і казали, що треба зробити фото для бухгалтерії. Виявилося, це було фото на паспорт. Приносили на підпис документи з моїми скаргами. Їх було дуже багато, і серед цих скарг вклали якийсь документ з проханням надати російський паспорт. Треба було контролювати кожну свою дію. І ось я звільнився, але у свідоцтві про звільнення я фігурую як громадянин Росії. Це була моя особиста війна, щоденна, за українське громадянство. Я не знав, що робити. У цьому єдиному приміщенні камерного типу оголосив голодування. Сказав, що якщо не буде встановлене моє громадянство, якщо не прийде консул, я буду сидіти вже на сухому голодуванні. Консула, до речі, до мене не пускали до останнього. Та за кілька днів до мене приїхала комісія і сказала – Геннадію, будь-яка держава може назвати тебе своїм громадянином, але це нічого не означає. Ти – громадянин України, твоя держава з тобою. Ти можеш записати відеозвернення до українського народу і сказати, що все це брехня. Не марнуй своє здоров’я, з ним і так усе погано. Я послухався, бо довіряв цим людям. Записав це звернення і трохи заспокоївся.

– Чи давали Вам читати книжки і пресу з України, переглядати телепрограми, слухати радіо?

– В мене майже весь час не було телевізора. Книжки, листи, газети з України вилучалися – нібито вони могли містити інформацію, якої в мене бути при собі не повинно.

– А що Ви читали у в’язниці?

– Останнє, що я прочитав там – Данте Аліґ’єрі.

– Ви не мали інформації про те, що відбувалося в Україні протягом останніх двох років?

– Ніякої інформації. Жодного українського слова, пісні. Я ось учора цілий вечір слухав пісні «Океану Ельзи». Там я виписував багато преси, знайшов добре аналітичне видання – російську «Нову газету», де писали і про політв’язнів, і про актуальні проблеми, аналізували російську ситуацію. Це допомагало мені знаходити спільну мову з тими, хто підтримував Путіна – тому що в мене були аргументи, я знав, які проблеми є у Росії. Тепер цілими днями дивлюся засідання Верховної Ради, слухаю, що каже Надія Савченко.

– І як Ви оцінюєте те, що відбувається у Раді?

– Мені сподобалося, що вчора були ухвалені кілька законопроектів. Вважаю, що ситуацію з бійками в Раді треба припинити, і що всі ці дії можливі через недоторканність. Якщо людина знає, що, вдаривши іншу, вона понесе покарання за завдання тілесних ушкоджень, вона тричі подумає, чи робити це. Те ж стосується образ. Ми всі українці, всі люди – що я, що депутат. І відповідальність має бути однакова.

«Кримчани скоїли помилку, але вони – громадяни України»

– Чи плануєте Ви повернутись до Криму або хоча б поїхати туди?

– Я не можу їхати до Криму. Я знаю багато випадків, коли люди висловлювалися проти російської влади, відбували покарання, звільнялися і не могли пробути на волі більше ніж рік-два: в них знаходили зброю чи наркотики і знов відправляли за ґрати. Я впевнений, що за російської влади у Криму буде тільки в’язниця.

– Деякі українці все-таки їздять на відпочинок до Криму. Що б Ви сказали таким людям?

Крим – це наша земля, чудова земля. Перлина. Туди треба їхати, розповідати, ділитися любов’ю

– Я сказав би, що вони молодці. Ні для кого не є таємницею: у Криму дуже багато проблем через неправильний вибір людей, які там живуть, через дезінформацію. Наведу приклад, який бачив у Севастополі. Перед «референдумом» 16 березня 201-го там з’явилися бігборди з мапою України чорного кольору, посередині була свастика, а внизу напис «Фашизм» идет в Крым. Защитите его». Це чорна пропаганда, негідна будь-якої людини. Люди не мали українського телебачення, вони боялися. Вони вчинили помилку, але вони – громадяни України. Їм потрібна допомога. Кожний українець, який їде до Криму, показує людям, що відбувається, яка ситуація на Донбасі, які зміни є в країні, наскільки єдині зараз люди. У виправній колонії я розповідав історію забезпеченої жінки, що возила покришки і власний одяг на Майдан. Вона мала все потрібне, але вона робила це. Для мене це приклад свідомості й ось цієї єдності. І люди, які їдуть відпочивати до Криму, підтримують його, в тому числі фінансово. Там українці, які вчинили помилку, а, може, вони не мали можливості чи сили вийти і сказати «ні». Уявіть: ви прокидаєтеся – а на кожній вулиці патрулі, люди з автоматами. Що ви зробите? Ви ж не підете на них з голими руками і криками: «Я – українець!». Хто міг – той поїхав, хто не міг – лишився. З хворими, дітьми, вагітними дружинами. Крим – це наша земля, чудова земля. Перлина. Туди треба їхати, розповідати, ділитися любов’ю українців до цих людей. І тоді, рано чи пізно, Крим буде наш.

– А як це може відбутися? Як Україні повернути контроль над Кримом?

– Я вважаю, головне – це виховання українського самоусвідомлення. Вирішення проблем, створення міцної держави. Я бачу, як працює президент Петро Порошенко, як працює та ж уповноважена президента з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко – людина, яка обіймає високу посаду, але дуже проста, відкрита, приємна у спілкуванні. Я бачу, що вони роблять для держави. Рано чи пізно війна скінчиться. За допомогою наших партнерів, нашої єдності ми повернемо з полону наших хлопців, а потім і наші території. Рано чи пізно влада в Росії зміниться. Рано чи пізно люди там захочуть бути вільними. Коли у Росії буде свідома влада, гадаю, ми зможемо політичним шляхом, мирно вирішити питання Криму. Тому що війна не потрібна – ані нам, ані росіянам. Вони ж навіть не знають, за що воюють. Вважають, що Україна знищує своїх же мирних громадян, але не хочуть бачити, як у регіони їдуть «двохсоті». Але на місцях же всі про це знають. Я не хочу війни. Я хочу, щоб Крим повернувся до нас дипломатичним шляхом. Я бачу, що світова спільнота саме за таке вирішення справи.

– Спасибі Вам, Геннадію.

Для мене Надя, а також Олег Сенцов – найбільші герої сучасної України. За них треба боротися

– Спасибі вам за вашу підтримку. Спасибі кожному журналістові. Без вас мене б тут не було. Я не був би на волі. Ще одному політв’язневі, Юрієві Даниловичу Солошенку – 74 роки. Без вас він би теж не повернувся додому. Без вас би не повернулася додому найбільша сучасна героїня – Надія Савченко. Хочу вам сказати, що вона герой для кожного російського арештанта. Вона могла дістати більше ніж 20 років – і мало хто в такій ситуації зміг би триматись, як вона. Так боротися з агресором, так відстоювати свої права і свободи, переконувати, що вона – людина, і що вона невинна. Далеко не кожний так може. І кожний арештант у Росії ставиться до Надії з величезною повагою. Знаєте, я вже на волі, але розумом ще не до кінця звільнився. І як арештант я їх розумію. І для мене Надя, а також Олег Сенцов – найбільші герої сучасної України, і за них треба боротися. Я вдячний, що журналісти змогли так допомогти у процесі перемовин і обміну полоненими. Якби це так не висвітлювали, не цікавилися нашою долею, нічого б не вийшло. І я прошу кожного журналіста допомогти мені показати суспільству долі інших політв’язнів. Хлопці пережили тортури, вони у дуже жорстоких умовах у виправних таборах, де б’ють, де знущаються. Вони були зі мною в Лефортово. Вони теж розраховують, що українське суспільство про них знає. Коли вони повернуться, то будуть неймовірно вдячні і зроблять усе можливе для кожного українця.

– Як Ви вважаєте, чи готові росіяни якщо не до повстання, то хоча б до більшої активності? Звісно, в’язні – не найрепрезентативніша вибірка, але все-таки.

– Мені писали росіяни, які боролися за мене. Писали російські журналісти, діячі культури. Це свідчить, що люди не згодні. Але в Росії усе настільки під контролем, так важко, що дихати вільно неможливо. Люди страждають. Вони відчувають дію санкцій, але переважно вважають, що винен світ, а не Росія, що вони – постраждала сторона. Їм дуже важко, і не можна сказати, що всі вони – вороги. Їх теж треба підтримувати, там є люди, які за нас змагаються. Рано чи пізно щось зміниться. Але не зараз. Люди поволі прокидаються, але їм дуже важко. Путін і його команда роблять все, щоб притиснути до землі кожний голос, кожну людину. Якщо ти маєш власну думку, ти опинишся за ґратами.

Оригінал публікації – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG