Доступність посилання

ТОП новини

Севастополь: місто, що здали без бою


Корвет ВМС України Тернопіль (U209) у Севастопольській бухті, 30 грудня 2013 року. 20 березня 2014 року був захоплений російськими військами.
Корвет ВМС України Тернопіль (U209) у Севастопольській бухті, 30 грудня 2013 року. 20 березня 2014 року був захоплений російськими військами.

(Рубрика «Точка зору»)

Склалося так, що доля не раз закидала мене до Севастополя. У радянські часи я там служив у війську – аеродром Бельбек, той самий, де 2014-го полковник Юлій Мамчур відмовився здаватися окупантам. Після Чорнобиля видихував там радіоактивний пил. Був у всіх музеях. У новітні часи їздив читати лекції офіцерам Військово-морських сил України. І неодноразово відпочивав із дітьми. А на додачу до всього в місті живуть мої родичі (імена і прізвища не називаю з відомих причин). Отож знаю Севастополь не за чиїмось переказами, тому можу поєднати інформацію, взяту з мас-медіа, із тим, що бачив на власні очі.

Те, що після відновлення української незалежності не були використані всі можливості для «змістовної українізації» (не тільки й не стільки мовної) на Кримському півострові, й у Севастополі зокрема – це банальність. Те, що офіційний Київ вимагав від місцевих політиків бодай позірної лояльності й не більше, а водночас заплющував очі на антиукраїнську активність мера Москви Юрія Лужкова в Севастополі – це теж трюїзм. І те, що в Києві не звертали увагу на демарші депутата Держдуми «від Москви й Севастополя» Володимира Лисенка й заяви того ж Лужкова про «споконвічно російський Крим» і Севастополь як «11-у префектуру Москви» – теж добре відомо. Але все ж зберігався хиткий баланс сил. Хоча, скажімо, напередодні 10-ї річниці незалежності України в газеті «Слава Севастополя» з’явилася публікація за підписом тодішнього голови міської держадміністрації Леоніда Жунька. То було привітання Лужкову з нагоди чергового дня російської столиці. У тексті звертали на себе увагу заяви на кшталт: «Севастополь як молодший брат Москви», «щороку зростає вплив Москви в Севастополі» тощо. Жунько змушений був виправдуватися – то, мовляв, якийсь клерк готував статтю…

Після приходу до влади Володимира Путіна офіційний Київ почав у Севастополі відступ по всьому фронту. І ніхто вже ні за що не вибачався

А от після приходу до влади Володимира Путіна офіційний Київ почав у Севастополі відступ по всьому фронту. І ніхто вже ні за що не вибачався.

От тільки декілька знакових подій літа 2002 року. 21 серпня, напередодні Дня Незалежності, севастопольську владу у програмі «Вирішуємо разом» представляв заступник голови міськдержадміністрації Іван Куликов. Основний час ефіру був зайнятий проблемами транспорту, водопостачання, житлового будівництва, торгівлі – тим, що завжди й усюди хвилює людей, у великих і малих містах. Але говорив Іван Куликов і на загальнополітичні теми, зокрема, про українсько-російські стосунки і про місце в них Севастополя. У нас, мовляв, російське коріння, діти наші ходять до російських шкіл, і це нормально. Нехай президенти України й Росії приїздять до нас, змагаються між собою, роблять корисні справи, зводять будинки тощо, а ми будемо обирати (кого? що? президентів? Вітчизну? – сказано не було). І ще прикметні вислови на ту ж тему: ми однієї крові, ми ведемо роботу, щоб зняти кордони між слов’янськими державами. Ось так говорив один із керівників структури, яка – в рамках загальнонаціональної системи державних адміністрацій – була покликана за Основним законом забезпечити проведення єдиної політики в масштабах країни. При цьому Іван Куликов користувався в місті репутацією одного з найбільш проукраїнських керівників держадміністрації… І не дивно: у ті часи керівником одного з її управлінь працював такий собі Іванов, який 1998 року вимагав під приводом біологічної несумісності українських і російських моряків вивести з міста Військово-морські сили України…

Сам День Незалежності теж був ознаменований прикметними речами. Тижневик «Севастопольская правда» – орган міськкому КПУ, що виходить друком під гаслом «За соціалізм, радянську владу, єдиний Союз» – жодних «пролетарів усіх країн», як це мало би бути в комуністів. «Геть ганебну, злиденну, націоналістичну незалежність!» – закликала газета. А її редактор товариш Гальчинський писав, що встановлення в місті до свята пам’ятного знаку на честь Військово-морських сил України – це «нахабство», і назвав цей знак «каменюкою», яку, мовляв, «закинули» на «священне для севастопольців місце». Тобто орган легальної парламентської партії відкрито закликав до знищення Української держави, і влада на це не звертала уваги.

Натомість міський офіціоз – російськомовна «Слава Севастополя» (яка на виборах того року з усієї сили підтримувала прокучмівський блок «За єдину Україну») – вмістила виступ голови виконавчої влади міста Леоніда Шунька, де той назвав День Незалежності «головним загальнонаціональним святом»; але водночас сама газета у випуску від 24 серпня примудрилася «забути» привітати читачів із цим «головним святом». Не забувши на першій сторінці прокоментувати черговий указ Володимира Путіна…

Привітання містило одне дуже цікаве речення: «Чергову дату своєї 219-літньої історії Севастополь зустрічає як місто двох дружніх держав»

А за два місяці перед цим «Слава Севастополя» надрукувала привітання тодішнього прем’єра України Анатолія Кінаха місцевій економічній і політичній еліті (пан Кінах принагідно згадав, що очолює ще й Партію промисловців і підприємців та Спілку підприємців) із нагоди чергової річниці міста. Привітання містило в собі, поряд із традиційними люб’язностями, одне дуже цікаве речення (цитую за «Славою Севастополя» від 17 червня 2002 року): «Чергову дату своєї 219-літньої історії Севастополь зустрічає як місто двох дружніх держав». У міжнародному праві «місто двох держав» означає кондомініум, тобто спільне управління й володіння певною територією. На це бурхливо зреагували певні сили. Часопис російської общини Севастополя заявив буквально таке: прем’єр України все зрозумів; справа за визнанням Леонідом Кучмою політичних реалій. Севастополь має перебувати під спільним російсько-українським керуванням! Отож свідомо чи несамохіть, із підказки апарату чи за власною волею прем’єр України створив прецедент визнання «прав» Російської Федерації на Севастополь. Утім, спростування – мовляв, хтось перекрутив слова прем’єра – у «Славі Севастополя» не було.

Слова підкріплювалися справами. Військовики Росії траплялися мені на міських вулицях частіше, ніж українські. Візуальні спостереження збігаються з об’єктивними даними. Ось що писав з цього приводу військово-політичний експерт Богдан Кримський у тижневику «Українське слово» за 22–28 травня 2003 року: «2000 року бойові частини морської піхоти Чорноморського флоту Росії (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають у місті бригаду морських піхотинців і батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки й артсистем, і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя… Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український». Тобто 2002 року, про ситуацію в якому я писав вище, це переважання вже існувало, тільки ще не чотириразове…

А для того, мабуть, щоб Росія мала менше проблем з утриманням такого числа своїх військовиків у Севастополі, у міському транспорті рішенням міськради військовики строкової служби Росії мали право на безкоштовний проїзд. А на додачу міськдержадміністрація знайшла 25 мільйонів гривень, щоб збудувати дитячий садок для дітей російських військовослужбовців Чорноморського флоту в бухті Козача, де дислокувалася бригада морської піхоти Чорноморського флоту Росії (натомість не бажаючи виділити гроші на будівництво єдиної в Севастополі української школи-колегіуму). Мабуть, це була унікальна в сьогоднішньому світі ситуація, коли громадяни однієї країни замість того, щоб одержувати прибуток від розташування на її території чужоземної військової бази, ще й фінансово підтримували функціонування цієї бази.

Тільки за 2000–2002 роки в місті з’явились аж 19 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених часом третьорядним постатям й подіям, – але обов’язково таким, які прив’язували Севастополь до російської імперської й радянської, не менш імперської, традиції

Що ж стосується символічного виміру життя Севастополя в ті роки (а символ – це не просто знак, це дороговказ у майбутнє), то вулиці і площі тут майже не мали символів українськості. Натомість тільки за 2000–2002 роки в місті з’явились аж 19 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених часом третьорядним постатям й подіям, – але обов’язково таким, які прив’язували Севастополь до російської імперської й радянської, не менш імперської, традиції. Я вже не кажу про монумент Леніну, який донині височіє над містом як імперський символ – хоча йдеться про вшанування в «місті флотської слави» політика, який не тільки особисто наказав потопити 1918-го Чорноморський флот, щоб він не дістався Україні, не тільки дав команду 1921-го жорстоко розправитися з повсталими балтійськими моряками, а й відверто, у чомусь навіть параноїдально, ненавидів бойовий флот як такий і наприкінці свого правління – «нам досить мати не флот, а флотішко». Проте логіка в боротьбі з радянсько-російською імперською міфологією безсила – і тому саме на посилення всіма засобами цієї міфології й на відторгнення севастопольцями реалістично-критичного погляду на світ працювали могутні пропагандистські органи Чорноморського флоту Росії в місті та їхні дочірні засоби масової дезінформації.

Отож, на мою думку, саме початок 2000-х, саме перші роки правління Путіна (що супроводжувались мобілізацією ним колишньої агентури КДБ по всій Україні й не тільки), саме прихід до найближчого оточення Леоніда Кучми й до уряду прихильників беззаперечної орієнтації на Москву, що відбувся тоді ж, і стали першим етапом фактичної здачі офіційним Києвом Севастополя. На якийсь час ці процеси були загальмовані (але не зупинені) Помаранчевою революцією; вони істотно пришвидшилися за президентства Януковича, а 2014 року вилилися в окупацію міста, яке й перед цим перебувало вже майже під повним контролем Кремля. Які «лакомства нещасні» збиралися отримати в обмін на здачу Севастополя ті чи інші «сильні сюди» України? Навряд чи про це можна буде в деталях дізнатися до того часу, коли відчиняться двері архівів Кремля й Луб’янки. Проте одне в мене не викликає сумніву: 2014-го йшлося не про «стихійні виступи» й не «геополітичну імпровізацію», а про завершення довготривалого процесу, в якому брав участь офіційний Київ.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG