«Простобосо». Двоє мандрівників Юрко та Іван 14 жовтня босоніж дійшли до Харкова від самісінького Ужгорода. Їхня піша мандрівка тривала понад три місяці, шлях пролягав ґрунтовими стежками, полями і лісами, асфальтовими й бетонними дорогами через села і міста – це майже дві тисячі кілометрів. Мандрівники до своїх торб поклали мінімум одягу, вишиванку, капелюх і ще вдома навмисно відмовилися від грошей, сподіваючись на відгук зустрічних. Юрко та Іван кажуть, що їхня подорож – це не просто забава чи пригода, яку вони собі вигадали, це «знайомство з собою, знайомство з простими людьми і Україною, як-то кажуть, без зайвих посередників – віч-на-віч».
Побіля дорожнього знаку «Харків» на розв'язці київського шосе зі сторони селища Пісочин першою про завершення босої мандрівки Юрка та Івана сповіщає гавкотом їхня собака-супутниця «Босо».
– Весела, швидка, тепер можна стверджувати – витривала собака до них прив’язалася у дорозі. А за нею підходять бородачі у вишиванках і льняних штанях, на голові – капелюхи, за спинами – торби, а босі ноги ступають по холодній землі.
«Харків буде там – ось за цим зеленим знаком.
Це дуже круто! Ми пройшли 1961 кілометр. Це 98 дібІван Онисько
Це дуже круто! Я насправді був би задоволений, якби ми не дійшли до Харкова, а просто спробували. А оскільки все вдалося, то дуже класно. Прямо сюди ми пройшли 1961 кілометр. Це 98 діб», – тішиться результатом Іван Онисько.
Юрій Регліс – з Житомира, а Іван Онисько – з Тернопільщини, запеклі автостопери. Іван без грошей автостопом прибув був до Китаю і там подорожував, а Юрій автостопив країнами Європи. Проте мандрівка «Простобосо» без перебільшень була для них цікавою, складною, де себе довелося випробувати як фізично, забувши на кілька місяців про шльопанці та кросівки, так і духовно, бо кожного дня мали спілкування з новими людьми, різними за характерами, поглядами, комунікабельністю тощо.
«У більше ніж половині випадків нас запрошували люди на ночівлю, ми наперед знали, хто нас чекає. Але особливо на початку було так, що ми йдемо по селу і нам треба десь заночувати. На вулиці ми не хочемо ночувати, до такого не налаштовані, тому єдиний варіант – десь у людей. Ми йшли по вулиці: якщо нікого немає на подвір’ї, ми не заходимо, не стукаємо у двері. А якщо хтось є, тоді починаємо говорити: вітаємось, розповідаємо про себе, що є мандрівниками з Ужгорода до Харкова. Здебільшого нам відмовляли, доводилося йти до сусідів, далі кудись. У середньому – десь 4-5 відмов на вечір. Найбільше відмов за вечір – 15. А тоді знаходиться ночівля. Були й такі села, але таких мало, що зовсім відмовляли», – розповів Іван Онисько.
Пройти босоніж Україною з кінця в кінець – це Юркова ідея, так він вигадав якось сидячи на острові в Хорватії. Іванові, що мав пропозицію бігти Україною, це сподобалося.
Одна з їхніх приятельок відчайдухам запропонувала піти «Вишиваним шляхом» – туристичним маршрутом, який нещодавно вигадали задля популяризації внутрішнього туризму в Україні. Він пролягає через 10 областей, його довжина – 2080 кілометрів. Окрім великих міст (Львів, Київ, Полтава), маршрут охоплює безліч мальовничих місцинок та архітектурних пам’яток, найцікавішими з яких організатори вважають палац Шенборнів, Підгорецький замок та руїни палацу Терещенків. Ідейним натхненником шляху стала відома паломницька Дорога Святого Якова.
За умовами босої пішої мандрівки Юрко з Іваном тимчасово позбулися взуття, до полотняних торб поклали тільки найнеобхідніше: по одній вишитій сорочці, штани, капелюх, мобілки з підзарядками, портативну камеру із запасними батареями і флешками, зубна паста і щітка, аптечка із захисним кремом для ніг, голка з ниткою і жодної гривні в дорогу. Але мандрівники не скаржаться на голод і жебрацтво: люди ділилися з ними травами, харчами і грошима.
«Ось тут нам подарували чай: м’ята і чебрець, Чоловік Олександр з козацьким прізвищем Чуйко ще нам подарував банку грибів.
Гроші є. Хоча ми почали подорож без грошей. За весь шлях ми назбирали десь до 2 тисяч гривеньІван Онисько
Гроші є. Хоча ми почали подорож без грошей. Але вже у перший день нам подарували 50 гривень так, що ми цього не помітили, в пакеті з їжею. За весь шлях ми назбирали десь до 2 тисяч гривень», – дякує зустрічним людям Іван Онисько.
Хлопці жартують: тепер стали добрими знавцями українського асфальту, а багнюку навчилися використовувати як захисний шар для ступні.
Ми вийшли 8 липня з Ужгорода. Більшої шкоди нам завдав гарячий асфальт, ніж холодна земля теперІван Онисько
«Ми вийшли 8 липня з Ужгорода. Тоді асфальт був гарячезний. Більшої шкоди нам завдав гарячий асфальт, ніж холодна земля тепер. Тому що ноги у мене набрякали, з’являлися пухирі, а холодне покриття такої шкоди не завдавало», – каже Іван, який мав найбільше мороки з ногами.
«Напередодні у нас було дуже холодно, частину дороги ми бігли. Це робити не варто, бо ось подушки на пальцях найуразливіші і швидко стираються. Але так було холодно і Харків був близько, то трішечки перевантажили. Ми думали, що ноги будуть ось такі – великі, але це міф, усе нормально.
Йшли здебільшого по ґрунтовій дорозі, лісами, сільськими дорогами, так було легше босим ногам та й маршрут так був прокладенийЮрій Регліс
Йшли здебільшого по ґрунтовій дорозі, лісами, сільськими дорогами, так було легше босим ногам та й маршрут так був прокладений. Ось що можна побачити на трасі Київ-Чоп? Усюди те саме. А там, на сільських стежках ми спостерігали за життям українців», – розповів Юрій Регліс.
Українці мріють про стабільність і спокій – головне спостереження від босоногих мандрівників.
«Ми бували в будинках дуже різних людей: спілкувалися з привітними і не дуже, із заможними, бідними, селянами, людьми з міст, це дозволило скласти таку картинку місця країни, де ти живеш. Я думав, що ми будемо йти і от побачимо: на заході люди живуть ось так, а на сході – так. Відмінності дуже відносні. Наприклад, у мобільному операторі на заході більше «Київстару», «Лайфу», а на сході – «Водафону». Якісь такі речі. Звісно, мова – що далі на схід, то більше російської. Але загальні проблеми, те, чого вони хочуть, про що запитують, – усе типове, як на заході, так і на сході. Хочуть кращого добробуту, стабільності, але такі бажання я зустрічав не тільки в Україні, тому це притаманне всім людям», – розмірковує Іван Онисько.
Іван з Юрком наполягають, що в акції «Простобосо» нічого надзвичайного, їм просто хотілося вільно спостерігати за життям українців і побачити красоти: музеї, замки, садиби, природу. Але прогулянка країною босоніж для них відкрила геть новий вимір відчуття.
В нашій подорожі немає ніякої місії. Іноді зустрічні люди і самі пропонують нам місіюЮрій Регліс
«Цікаво, що в нашій подорожі немає ніякої місії. Іноді зустрічні люди і самі пропонують нам місію: о, ви мабуть ідете з заходу на схід, значить, ви несете культуру із заходу на схід. Або ви об’єднуєте таку дистанцію, як захід-схід. Іноді люди думають, що ми йдемо з релігійною місією, це, мабуть, якась піша проща. «Ви несете якусь покуту», – казали нам, особливо бачачи наші бороди. У Полтавській області, в Опішні, нам сказали: «Це така своєрідна культурна провокація». Але і цього ми собі не ставили за мету. Проте так чи інакше це відбувається, ми провокуємо. Навіть ті, що вважають нас «чудіками», теж можуть замислитися про щось серйозне, особисте», – намагається відповісти Юрко Регліс на запитання про сенс такої подорожі.
Біля символічного знаку при в’їзді до Харкова мандрівники таки не взулися. Обіцяють начепити кросівки, як пройдуть раніше заплановані 2000 кілометрів. Тож у Харкові ще днів зо два можна буде побачити босих мандрівників.
Всі свої пригоди і зустрічі з цікавими людьми хлопці весело з іронією описують у щоденнику в соцмережі Facebook на сторінці «Простобосо».
