Півсотні переселенців з інвалідністю, які зайняли покинуту школу у селі Фонтанка на Одещині, борються за виживання. До цього вони мешкали в одеському приватному санаторії «Куяльник» за державний кошт. Через зміни в місцевій владі оплата заморозилась. Санаторій опинився на межі банкрутства, а людей змусили виселитися, відімкнувши всі комунікації. Журналіст Радіо «Донбас.Реалії» відвідала переселенців у їхньому новому помешканні.
З вікон школи видно море. На дверях сторожки, що біля зачинених воріт, – аркуш із написом «Стороннім вхід заборонено». З боку будівлі – повалений цегляний паркан та протоптана стежка, що веде до території школи.
Нею прямують двоє чоловіків у капелюхах та з порожніми баклажками. Попереду нешвидко і навпомацки йде Сергій. Він майже нічого не бачить. За ним впевнено крокує Василь у чорному класичному пальто та шкіряному капелюсі.
– Ми ж тут загарбники, тому і ходимо через цю багнюку, – каже він іронічно.
Чоловіки йдуть за водою до місцевих. У будівлі, де вони мешкають, її вимкнули. Цим займаються щодня, адже діє неписаний закон: якщо хочеш тут жити, то маєш щось для цього робити.
Василь невдоволено бурмоче: «Скільки можна носити її? Мені набридло працювати за всіх». Сергій заспокоює напарника, а мені пояснює його стан тим, що вночі в нього був приступ. Василь хворіє на епілепсію вже понад тридцять років.
Ми їх сюди не запрошували
Біля сторожки, що неподалік воріт, жінка років п’ятдесяти з лопаткою та віником уважно оглядає територію. Вона працює тут сторожем.
– Вони як увійшли через ті розвалини, то нехай через них і виходять, – кидає услід чоловікам, – Ми їх сюди не запрошували.
З будівлі школи виходить пані в кімнатних капцях – Тетяна. Вона намагається вмовити жінку-сторожа відкрити ворота, адже сьогодні від волонтерів приїде КАМАЗ із дровами для майбутнього котла. А носити їх із бічного входу довго і незручно.
– Може, якось домовимся?
– Ні, для мене директор – закон, а не ви.
Схоже, що переселенка звикла до подібних відмов, адже нітрохи не засмутилась. Вона і Василь разом із донькою виїхали з Олександрівська (Луганська область) майже три роки тому. За цей час ніхто з них додому не їздив. «Нині я тут лише через суд», – Тетяна намагається оформити опікунство над донькою-інвалідом. У Луганську вони не могли цього собі дозволити, адже послуги адвоката були занадто дорогими. Тут їм допомагають на волонтерських засадах.
«Мовчи!»
Ми з Тетяною заходимо у будівлю школи. Тут холодно. На кухні чоловіки міняють старі заіржавілі труби, щоб облаштувати систему опалення. Волонтери вже привезли їм котел. Поки що мешканці опалюють кімнати електричними обігрівачами. Під житло вони облаштували частину, де розташовувався медпункт. Вона найбільш комфортна для життя взимку – тут металопластикові вікна та маленькі кімнатки.
Всюди каністри та баклажки з водою. Василь заносить останню партію води на сьогодні та разом із дружиною йде до кімнати. Їхня 26-річна донька, влаштувавшись на ліжку, ріже овочі на салат і паралельно дивиться музичний канал на маленькій плазмі. На екрані з’являється обличчя Віталія Козловського, вона скрикує: «Мамка, дивись, Віталік! – і вже спокійно пояснює. – Я вже одинадцять років його люблю, у вересні були з батьками на його концерті в Одесі. Коли він запросив шанувальниць на сцену, я першою вибігла», – обличчя Насті розпливається в усмішці.
Дівчина розповідає, що в неї уповільнений розумовий розвиток. Питаю про діагноз у матері, у відповідь: «Там цілий список, я не можу так пояснити. Проблеми були ще при пологах. Настя не одразу заплакала, її повертали до життя в реанімації». На новому місці, де сім’я живе близько місяця, дівчина не виходить за межі кімнати: «Я боюсь, мені тут все чуже».
Мати кидає погляд на телевізор та каже, що вони дивляться новини лише на «Інтері» та «Україні», тому що на інших каналах – «суцільна брехня». «Такого наплетуть, що «ополченці» обстрілюють, а до своїх у Луганськ дзвониш, то вони запевняють, що «ополченці» не стріляють, а це «українці» «міжсобойчик» влаштовують: українська армія в Нацгвардію стріляє, і навпаки. А нам тут понарозказують. А наші, ну, в «ЛНР», сидять і сміються з того», – твердить вона.
Тетяна серйозно звертається до кореспондента «Донбас.Реалії»: «Ти не вір, що там російські війська. Та всім передай, що їх там немає. Це вони спеціально мульку пустили, бо в них Крим з-під носа вкрали. Треба ж усе на Путіна звернуть. Ти би приїхала до Луганська у 2014-му, пацани стояли з дореволюційними гвинтівками на блокпостах. Все, що вони нині мають, відбили в «українців», або ті залишили, коли втікали. А якби ти знала, чим нас лупасила українська армія...»
– І літаки, і вертольоти, – з жахом на лиці згадує Настя. З’являється незручна пауза, яку порушує Василь.
– В гостях добре, а вдома краще, – каже він та починає жалітися на теперішнє життя, згадуючи минуле. – За Януковича ми краще жили, бо була впевненість у завтрашньому дні та війни не було. Він був добрим до людей. А Порошенко та Ющенко проти людей. Той у 2004-му вдерся, і Януковича зняли, а за нього вся країна голосувала.
– Ми на останніх виборах теж за нього були, – підхоплює розповідь Тетяна. – Це ж у 2010-му?
– Так, у десятому, – підтверджує чоловік.
– Мамка, точно у 2010-му, – впевнено підказує Настя.
– А ви на «референдумі» (організованому проросійськими бойовиками на Донбасі – ред.) голосували? – запитую.
– Ой, я з цією болячкою не пам’ятаю, якщо Таня скаже...
– Та я теж не можу згадати.
– Мамка, це ж у 14-му році. Пам’ятаєш, ми ходили? – Тетяна повертається до Насті та беззвучно шелестить губами: «Мо-вчи!» Дівчина починає виправдовуватись.
Василь намагається перевести на іншу тему, каже, що краще під обстрілами, ніж такі знущання, як тут – то світло вирубають, то воду.
– А там є все, – додає Тетяна, – я напишу заяву, і Василю буде пенсія, і Насті, і мені допомога за догляд. Краще я в погребі ховатимуся. І Настя побуде в погребі, зате вдома.
Дівчина мовчить. Запитую в неї, чи хоче вона додому. У відповідь задумливе та невпевнене «Не знаю...»
«Лежу тут на нарах, чекаю кімнату з видом на море»
На кухні підігріває собі їжу та жартує з чоловіками, які продовжують копирсатися з трубами, Ігор. У школі його побачити можна рідко, адже він знайшов роботу на будівництві у Фонтанці. Він живе разом з переселенцями-інвалідами, тому що разом із матір’ю-пенсіонеркою виїхав з Донецька. Вона була хвора на цукровий діабет. Разом з нею Ігор мешкав в різних санаторіях Одещини. Донеччанка померла близько року тому.
У Донецьку Ігор працював у міліції та на шахті. Нині він пенсіонер. Розповідає, що його сини за кордоном.
– Подорожують? – уточнюю.
– В них що, грошей багато, щоб подорожувати?! – жартує. – Працюють. Дивись, мені один надіслав, – показує на смартфоні грамоту за спортивні досягнення з прапором угруповання «ДНР».
– Син сказав мені: «Тату, якщо ти візьмеш автомат, то піду проти тебе». Так шо я пов’язаний по руках і ногах. Кличу його сюди, а він відмовляється. Каже, що батьківщину покинути не може. Йому вже 22, не покладу ж його поперек балки, можу тільки прислухатися до його думки. Нехай би тільки приїхав, – з надією каже батько.
Другий син донеччанина в Німеччині. В Україну приїжджає з родиною лише відпочивати. Він придбав квартиру на узбережжі під Одесою.
Ігор розповідає, що йому неприємно жити в таких поганих умовах. Він може поселитися у квартирі сина або поїхати до тещі в Молдову, де нині мешкає і його дружина.
– Але ні, лежу тут на нарах, чекаю кімнату з видом на море. Кожен, хто тут, мріє, що стане дворянкою з казки. Тільки от бабця залишилась біля розбитого корита.
Нині тут мешкає чотирнадцять переселенців, але позаймали кімнати на поверхах вище близько п’ятдесяти людей. Нині вони орендують житло в Одесі.
«Якщо доживе до 16 років, і то добре»
З коридору лунають крики та сміх. Дівчина з ранцем ходить туди-сюди. «Тьотя, дивись!» – показує на спину і дуже широко усміхається.
– Настя, заходь додому, – з кімнати кричить хлопчик років дванадцяти, її брат Микита.
У невеличкій кімнаті стоять три ліжка, шафа та стіл. На TV-тюнері лежить кошеня. Через усю кімнату протягнута мотузка, на якій сушать речі. Настя дивиться великий плазмовий телевізор та їсть гречку, залиту чаєм.
– Фуууу, – кривиться її брат Микита, – Як вона таке їсть?
– В тебе в шлунку все так само перемішається, – відповідає йому мати.
Ірина з дітьми виїхала з Луганська близько двох років тому. Останнім часом вона працювала там продавчинею в супермаркеті, а її мати доглядала онучку. Нині доньку ні з ким залишати, грошей не вистачає, тому жінка оформила собі допомогу по догляду і не працює. У дівчинки мікроцефалія, у її двадцять мозок розвинений, як у чотирирічної дитини.
– Лікарі сказали мені, якщо доживе до 16 років, і то добре, – мати дивиться на доньку і з гордістю продовжує, – Я лікарям кажу: «Вже 20!», а вони: «Це тому, що ви правильно доглядаєте, а так би вже померла». Настя ніяк не реагує на сказані матір’ю слова, дивиться програму про хронічні хвороби серця. Ірині постійно хтось дзвонить, вона вибігає з кімнати, через деякий час повертається. Вона жаліється, що нічого не встигає.
– Я тут як совхоз....о-о-о-ой. Тобто завхоз, – сміється сама з себе, – Видати інструменти для робіт, отримати та розподілити допомогу від волонтерів.
Настя сідає писати лист Дідові Морозу. На аркуші «каляки-маляки». Микита пояснює, що сестра хоче іграшковий мікрофон, та дістає з шафи маленьку ялинку. Вмикає. Настя радіє та плескає долонями.
Фотографую її. Хлопчик каже, що сестра на фотографіях погано виходить, і просить показати: «Ой, а можете перефоткати? А то подумають, що вона бомжиха, – застібає кофту сестрі, витирає рот, – Так уже краще!».
Ірина повертається до кімнати та розповідає, що до війни на морі була лише раз. Мріяли з сином з’їздити хоча б на тиждень. А тепер їм море набридло: «Ми як одесити, дивитися на нього вже не можемо». Настя постійно ходить у підгузках. Жінка каже, що грошей не вистачає, адже купує все за власний рахунок: «Все має надавати держава: ліки, три пачки памперсів на місяць, але... На початку, коли ми сюди переїхали, волонтери допомагали, а нині ні». – Ірині знов хтось дзвонить, кудись біжить.
Запитую у Микити, чи хоче він додому.
– Нєєє...В таких умовах, як там, жити не можна. Наш будинок біля курника. Дідусь його збудував ще до мого народження. Він голубів, курей, кроликів розводить. У мене була маленька кімната, – показує, що диван, на якому він спав, займав більшу половину кімнати, – Тут хоча б є куди речі скласти...
«Так ми живем», – доноситься з коридору голос Ірини. Приїхали волонтери з ящиками фруктів та пакетами медикаментів і ковбаси. Втім, всупереч словам Ірини, привезли і підгузки. Жінки їх зустрічають.
Чоловіки тим часом поспішають зустрічати волонтерський КАМАЗ із дровами для майбутнього котла. Пізніше має приїхати машина з паливними брикетами.
Нині школа, де вони мешкають, – у ліквідаційному фонді. Переселенці хочуть домогтися передачі її на облік до Міністерства внутрішньо переміщених осіб. Багато нових мешканців вважають, що їх не омине боротьба за два гектари землі на узбережжі. Втім, все одно позаймали кімнати та мріють тут залишитись надовго.
