Кількість безхатченків у Львові збільшилася від часів окупації Криму вдвічі – священик

Проблемами безхатченків львівський священик отець Олег Жаровський займається вже майже півтора десятиліття. Разом з проектом «Оселя», що є частиною міжнародного руху «Емаус». За його словами, подібні організації за кордоном мають більшу підтримку влади, і хоча у Львові ця співпраця розвивається швидким темпами, Україні як державі і українцям як спільноті ще потрібно багато чого надолужувати у ставленні до людей, що опинилися просто неба. Разом з тим, як зауважує священик, за нинішніх економічних обставин багато людей, які мають дах над головою, живуть у не набагато кращих умовах. А розпочали ми нашу розмову з того, що вже вдалося зробити і чим Львів може похвалитися, у чому показати приклад.

– Якщо говорити про Львів, я думаю, великим спільним здобутком є нічліг для безпритульних людей. Це є великий крок уперед. Це той будинок, який відновила міська влада, це є цілий поверх, це десь 400 квадратних метрів, в якому є можливість проживати безпритульним людям, які хочуть щось змінити в своєму житті.

Ці люди мають можливість не лише переночувати. Це перший етап до того, щоб повернутися в звичайне життя. Адже людину фіксують, що їй можна буде відновити документи, її можуть тимчасово прописати, де вона проходить флюорографію, ми, відповідно, знаємо, чи вона не є хвора на туберкульоз. Це є такі маленькі кроки, які робляться, але їх обов’язково потрібно пройти.

Це є для них великий етап, трамплін у житті. Вони мають зобов’язання працювати, жити тверезо. Це є такі певні форми усоціальнення, і вони у Львові вже існують.

– Наближається час Різдва, і це не лише святковий час, але і час холодів. Чи можна сказати, що кожна людина, яка в силу тих чи інших життєвих обставин опинилася на вулиці у Львові, може знайти притулок для себе, де вона може в цей час перебути?

– Це складна річ. Болюче питання для мене. Є багато людей, яких я знаю, які є на вулиці, з якими я вітаюся, бо вони мене знають біля смітників чи ще десь, чию ситуацію я просто бачу. Дуже часто, як тільки починає холоднішати, люди, які нічого не хочуть робити зі своїм життям, їм комфортно, нормально на вулиці, – бо є такі, – я б сказав, що це такий вид залежності, маргінальної залежності, коли людина себе нормально почуває поза суспільством. Ці люди починають шукати, де б їм перезимувати. І вони шукають і в нашій спільноті, стараються стукати. Але, звичайно, якщо людина звикла постійно жити в нетверезості, жити асоціальним життям, то їй дуже важко знайти якусь спільноту чи загально влитися у суспільство.

І те, що я бачу тут, у Львові, біля себе – ці люди часто намагаються на зиму попасти до лікарні або зробити якесь правопорушення, щоб мати можливість перезимувати хоч якусь частину тієї зими в поліції. Бо ані нічліг не може прийняти всіх, ані, звичайно, не може прийняти «Оселя». І вони потребують вуличної опіки.

Ми їздимо по тих місцях, де вони ночують. Коли холодніше, ніж 10 градусів морозу, ми їздимо в такі місця, де вони збираються на ніч: вокзали, місця біля церков, біля теплотрас. Минулого року я побачив багато дітей. Ці люди дуже часто сідають в електричку, яка курсує вночі, в ній тепло, і в такий спосіб з ночі на ніч перебиваються. То є абсолютно ненормальна ситуація. І звичайно, що є велике питання до різних міських служб стосовно того, що є з тими дітьми. Але їх дійсно побільшало.

– Як сильно вплинула війна на ситуацію з безхатченками на ситуацію саме у Львові? Тому що, можливо, люди шукають притулку саме у Львові, знаючи про те, що це є відносно безпечне і багате місто?

– Так, з того, що можу засвідчити, приблизна кількість безхатченків у Львові збільшилася від часів (окупації) Криму вдвічі. Наприклад, коли ми робимо наші акції на Великдень – це Великодній сніданок, – ми робимо для тих людей, які на вулиці. Чи тепер є Різдво, Різдвяна вечеря 6 січня, яку ми робимо більш ніж 10 років, то зазвичай ми збирали приблизно 200 до 300 людей, а тепер 500 людей приходить.

Минулого Великодня, наприклад, було 500 людей, а не 200, як зазвичай. Було дуже багато незнайомих людей. Бо за тих понад 10 років я можу твердити, що багатьох знаю наших безхатченків, хоча вони мігрують, звичайно, але тут з’явилося багато людей, по яких видно, що є приїжджими, не є з наших країв.

Це дуже гарно, що ми відкрили їм двері, що вони можуть втекти з місця, де їм загрожує постійна небезпека. Але коли людина приїжджає сюди, а тут немає де жити, це також є загроза їхньому життю. Якісь програми закінчуються, а люди далі є без житла. І люди далі не влилися в спільноти і, відповідно, ризикують зимувати на вулиці.

– Наскільки українці готові цікавитися життям безхатченків?

– Я так, знаєте, думаю собі, що в нас дуже маленька різниця, якщо так розібратися, між людьми, які є на вулиці, і людьми, які ледве виживають. Дуже часто з тими самими проблемами, якими живуть безхатченки на вулиці, стикаються люди, які мають свої квартири. Я більше скажу: коли ми робимо наші акції солідарності, наприклад, Великодній сніданок чи Різдвяна вечеря, є багато людей разом з нами, які мають де жити, але приходять до нас, бо вони є самотні, вони є настільки ж незахищені, як і ті, що є на вулиці.

– Ви як людина, яка займається допомогою безхатченкам, і як священник, маєте можливість звернутися до нашої аудиторії і сказати, якої б допомоги Ви хотіли б від них.

– Я багато не очікую. Я запрошую тих, хто нас чує, чи у Львові, чи в будь-якому місті країни, тримати свій погляд відкритим і не думати про людину в якихось таких шаблонних категоріях. А постаратися побачити людину такою, яка вона є, побачити її потреби і спробувати їй помогти там, де ви живете.

Не думайте про те, щоб допомогти всім, бо це неможливо, це є проблема всієї історії людства – бідні будуть завжди. Але побачити ту одну конкретну людину. І саме їй допоможіть у той спосіб, у який ви зможете.