Доступність посилання

26 Червень 2017, Київ 22:17

Люди переїхали на Захід, але довго мали надію, що повернуться в Україну – Ірена Григорович


Ірена Григорович

Львів – Третя хвиля еміграції українців на Захід у 40-х-50-х оках ХХ століття охопила переважно інтелігенцію. Ці люди організували на чужині українські культурні та політичні осередки, зберегли для нащадків чимало документів, стали обличчям української діаспори. Масовий виїзд на Захід розпочався у 1944 році до приходу радянських військ. Про те, як українцям із Галичини вдалось потрапити в Німеччину, Австрію, США, Канаду? Якими були умови перебування у спеціальних таборах на території Німеччини та Австрії – Displaced persons ( DP)?

Ірена Григорович із дому Алиськевич донині пам’ятає і пригадує рідні Поморяни і Золочів, що на Львівщині. До 1936 року вона мешкала з батьками у Поморянах, де дідусь служив греко-католицьким священиком. Люди кликали її «парохова внучка». Через три роки після смерті дідуся родина переїхала неподалік – у Золочів. Її тато, Микола Алиськевич, мав підприємство з виготовлення вишиваних церковних речей, давав роботу багатьом людям.

«Цілі довколишні села вишивали і мужчини також. Чоловіки були агентами, мали авта і продавали речі священикам по Галичині. До нашої хати приходили молоді дівчата із сіл по роботу. Брали скраяні фелони, нитки, взір, вишивали і приносили готове, а отоді вже кравчині шили. Таке то було до війни», – пригадує Ірена Григорович.

Коли у вересні 1939 року в Галичину прийшла радянська влада, почались дуже складні і страшні часи для людей, особливо для української інтелігенції. Тато пані Ірени змушений був переховуватись, адже був сотником Галицької армії, дописував в українські часописи, працював у Відні, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький довіряв Миколі Алиськевичу перевозити важливі листи на Велику Україну.

«Мій тато з Відня писав до Андрея Шептицького. Тато курсував між Віднем і Петроградом. А Йосип Сліпий із татом сидів на одній лавці в гімназії в Тернополі. Товаришами були. Мій тато закінчив право, але поляки не допускали і він не міг знайти праці. Я вже народилась, як тато вирішив піти на теологію. Пішов до Шептицького, він знав тата, бо приїжджав ще до його батька- священика. Виходить тато після аудієнції у митрополита і каже до Сліпого: «Старий прийняв мене». А той відповів: «Чи ти здурів, Миколо, та ти вже маєш діти». У кожнім разі, з того нічого не вийшло і тато створив робітню, створив, щоб жити».

Не пригадую, як ми виживали. Нас було троє у батьків…

У школі, за радянської влади, дітей збирали і просили доносити на батьків. «У мені тоді все бунтувало, як я можу говорити на тата, щось доносити. Не були легкі часи, але якось тата не зачепили. Тато майже ніколи в хаті не спав. Підприємство було майже не чинне. Не пригадую, як ми виживали. Нас було троє у батьків…»

У червні 1941 року в Галичині запанувала німецька влада, а з нею нові порядки. Перший шок, який пережили люди – відкриття після більшовиків в’язниць із тисячами закатованих осіб. Сльози, похоронні процесії, спільні могили… Батько пані Ірени був обраний посадником Золочева, бо вільно розмовляв німецькою.

«То все не було легко. Тато повертався з праці змучений, нещасний, до нас до хати в той час вечорами приходили люди за порадою до тата, щоб він їм допоміг і він допомагав, як міг. Було дуже багато випадків, коли тато рятував людей і їх не вивозили».

Виїзд на Захід

Тато пані Ірени організовував виїзд українців на Захід. «Як німці почали цофатись у 1944, вже бачили, що то надходить знову. Люди самі втікали, бо вже знали, як бути під більшовиками. Батьки за мною приїхали у березні 1944 до Львова».

Шлях родини на Захід пролягав до Долини, Стрия, потім потрапили у лемківське село Команча (нині територія Польщі – ред.).

Ми виїхали з Команча поїздом – через Карпати, Чехословаччину, Угорщину, а звідти переїхали кордон до Австрії, і тоді той поїзд зупинився. Їхали понад тиждень

«Я тоді мала 16-17 років. Ми в неділю вибрались на гору. Раптом стрілянина, а то вже УПА. Було літо. Тато зорганізував великий поїзд, 50-70 вагонів. Люди мали особові вагони, для нас місця вже не було. Долучили відкритий вагон на самому кінці. Ми з дому багато всього взяли, тато найняв велике авто і мав ще мале. Пізніше поступово це все втратили. Ми виїхали з Команча поїздом – через Карпати, Чехословаччину, Угорщину, а звідти переїхали кордон до Австрії, і тоді той поїзд зупинився. Їхали понад тиждень. Вагон наш був відкритий, сиділи на клунках, як дощ почав падати – накривались, чим мали».

Переміщені особи спершу потрапили на тиждень у перехідний табір в Австрії. Там проходили санітарну обробку і гіркі спомини від цього у пані Ірени залишись донині.

«Наливали нам мазь на голову, це було дуже неприємно, а тоді лікарський контроль. По російськи говорили. Нам казали роздягнутись, то було таке пониження, що я досі пам’ятаю».

Опісля тато знову зорганізував переїзд. Близько півсотні осіб переїхали у місцевість під Віднем. Родина залишилась там, а тато пані Ірени поїхав у Дрезден створювати комітет допомоги для українців. Під час бомбардування міста він був поранений і втратив частину ноги. Рідним надіслав вістку, що живий і перебуває на лікуванні у Баварії. Дружина та троє дітей поїхали до нього.

Не можу оповісти про ту дорогу – мали сухарики, отак з поїзда на поїзд

«Ми тоді з-під Відня, коли наступали більшовики, різними тарапатами їхали два тижні. Всі речі залишили, речей тоді не можна було брати. Мама впихала нас вікном у потяг. Раптом мама – на пероні, а поїзд рушив. Я у крик, у розпачі, маму до останнього вагону люди впіймали. На наступній зупинці ми вже зійшлись. Не можу оповісти про ту дорогу – мали сухарики, отак з поїзда на поїзд. У потязі були переважно емігранти з Угорщини, з великими кошиками. На станціях нам давали чайочок і якоїсь зупки. Їдемо, по два боки ліси і літак раптом знизився і почав стріляти, люди втікали, мама не мала сили бігти, ми обнялись і кулі стріляли попри нас. Нічого не сталося».

Зберегти українськість було важливо

Дорогою у Баварію родина втратила документи і всі цінні речі. 13 квітня 1945 року сім’я доїхала до Баварії. Тут надали помешкання на піддашші у німецької родини.

«Тоді вже і німі бідували, мали картки на харчі, ми не мали, вони ділились з нами, як могли. Тато без ноги і навіть палиці не мав. Тримали його в реабілітації. У червні батьки замовили службу Божу, випав холодний дощовий день, тато перестудився і дістав запалення, по закінченні війни його перевезли до Ауґсбурґа, там створювалась УНРРА (United Nations Relief and Reparation Administration), американська організація, яка опікувалась переселенцями. Мама поїхала за татом. Це був четвер, а в неділю тато помер».

Почався новий етап у житті родини. Мама пані Ірени пішла працювати. Це був 1948 рік. У таборі пані Ірена познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком-дивізійником і у 1949 році вони побрались. Українці були активними людьми, організували «Пласт», народну школу, торговельні курси, театр Володимира Блавацького. Пані Ірена у Німеччині отримала освіту, вивчила англійську мову. Спершу у США виїхала мама з двома синами. А пані Ірена з чоловіком і дітьми потрапили в еміграцію у США у 1956 році, на сім років пізніше, аніж її рідні.

Це були люди освічені та інтелігентні люди, які дбали про освіту, культуру, збереження українськості. Це були люди, які втікали від більшовиків

«Мама мусила у США два роки відпрацювати у фермера, у Баффало. Після того вона віднайшла своїх брата і сестер і переїхала в Нью-Йорк. Вже тоді було легше. А ми у 1956 році приїхали до мами. Вона мала маленьке помешкання, а потім більше зняли разом. Якби мами не було… Я пішла працювати, оскільки знала англійську, мала освіту, то одразу отримала працю у бюро. Більшість наших людей на початках йшли на фізичні роботи. Наша ситуація була інша, бо ми приїхали пізніше. Більшість тієї повоєнної еміграційної хвилі переважно опинились у 1948, 1949 роках у США, а ми у 1956. То вже була різниця, вони вже підготували народні доми, взяли в свої руки створення українських організацій. Бо попередня еміграція були неосвічені люди, бідували. А третя хвиля – це були люди освічені та інтелігентні люди, які дбали про освіту, культуру, збереження українськості. Це були люди, які втікали від більшовиків. З дітьми, вдома ми розмовляли лише українською мовою, мої онуки розмовляють українською. Люди переїхали на Захід, але довго мали надію, що таки повернуться в Україну. Може рік, ще рік… Але та Україна, яку ми залишили, ніколи такої не буде. Але буде Україна. Вона вже є», – говорить Ірена Григорович, яка сьогодні мешкає у США, в Нью-Джерсі, поблизу Нью-Йорка.

Радянська влада боялась української діаспори

Перед приходом радянської армії в Західну Україну, у липні 1944 року, люди втікали від тоталітарного режиму, бо розуміли, що їх чекає Сибір, переслідування, смерть. За різними підрахунками, в Австрії та Німеччині у 1945-1950 роках опинились від 250 до 300 000 українців. Українські переселенці перебували у таборах в американській зоні у Мюнхені, Ауґсбурзі, Міттвенвальді, у британській зоні – в Ганновері і Гайденав, у французькій зоні в Штуттґарті, в Австрії – Зальцбурзі. Українці у таборах самоорганізовувались, провадили релігійне, культурне життя, займались видавничою справою, мали народні школи, гімназії, десятки періодичних видань, видали сотні книг у таборах. За даними дослідників, з 1947-го по 1953 рік у Канаду приїхали близько 40 тисяч українських емігрантів, у США – 200 тисяч.

Радянська влада нещадно розправлялась зі звичайними членами суспільства, які перебували в умовах нацистської окупації

«Зазвичай, це була інтелігенція, яка вже знала, якою була радянська влада, яка знала, що із собою несе вона. Окрім мотивації, що їх будуть переслідувати за погляди, їхню позицію, основне звинувачення було в «колабораціонізмі», і радянська влада нещадно розправлялась зі звичайними членами суспільства, які перебували в умовах нацистської окупації, не говорячи про інтелігенцію, людей заангажованих у суспільне життя, українців в умовах німецької окупації. Це багатьох змушувало втікати від війни, від фронтових подій. Багато людей опинились у Західній Німеччині, Австрії, інших країнах. Окрім того вони мусіли вжити титанічних зусиль, щоб вижити і зберегти можливості осісти в країнах західної демократії», – каже директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий.

Радянська влада цілеспрямовано працювала і в Австрії, Німеччині, інших окупованих Червоною армією західних державах працював НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), який створював так звані фасадні організації, які були контрольовані енкаведистами, говорить науковець.

«Відомий комітет «За возвращение на родіну», який був просякнутий наскрізь НКВС. Задача – повернути якомога більше громадян в СРСР, тих людей, які, з точки зору НКВС, можна було розцінювати, як злочинців проти радянської влади. Доля багатьох складалась таким чином, що піддавшись на агітацію, через безвихідь, десь з примусу цих людей зразу повертали в фільтраційні табори, в колишні нацистські табори, які стали таборами НКВС, де відбувалась так звана фільтрація, допитували, заводили кримінальні справи, переважна більшість людей опинилась у таборах у Сибіру. Це було звичне явище і лише після хрущовської відлиги цих людей почали повертати з таборів», – каже Руслан Забілий.

Українська діаспора, особливо третя хвиля еміграції, повернула українцям в Україні пам’ять про українське минуле. Адже люди вивезли документи, світлини, поділились своїми спогадами. На Заході українці вели боротьбу з радянською тоталітарною системою різними доступними методами: організовували акції, видавали літературу і періодику, розповідали те, що було заборонено в СРСР. Українських емігрантів радянська влада вважала своїм ворогом і вела проти них боротьбу, старалась впроваджувати в українські середовища свою агентуру, нацьковувати одних на інших, проводячи провокативну діяльність. Повоєнна українська еміграція досі недостатньо досліджена і вивчена тема в Україні.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG