Доступність посилання

24 Червень 2017, Київ 18:45

«Я мрію про те, щоб війни не було» – військовий кореспондент Володимир Рунець


Володимир Рунець

Кожна фотографія з фронту – відповідальність за життя солдата. Так вважає військовий кореспондент телеканалу «24» Володимир Рунець. Про те, як працювати журналістом на війні в своїй країні, бути об’єктивним і взаємодіяти з офіційними структурами, Володимир розповів Радіо «Донбас.Реалії».

– В країні починається війна, і Ви стаєте військовим кореспондентом. Як бути об’єктивним, висвітлюючи конфлікт в своїй країні?

– Тут доцільніше говорити про людей зі зброєю, я не хочу говорити про них «солдати з того боку». Єдине інтерв’ю, яке б я хотів, щоб із ними зробили, – це допити СБУ. Я з задоволенням це висвітлю. Я досі вірю в баланс і в класичну журналістику. На жаль, не ми обрали те, що балансу в цій історії нема. Не я обрав те, що я не можу спілкуватися з людьми з того боку – якщо ми говоримо про те, щоб записувати з ними інтерв’ю, і що вони мають формувати суспільну думку.

З іншого боку, люди на окупованій території, навіть якщо вони мають альтернативні погляди, я вважаю, вони мають право на те, щоб ці погляди збалансовано висвітлювалися в ефірі.

– А яким чином подавати інформацію на непідконтрольні території, які перебувають під впливом російської пропаганди? Робити свою чи використовувати якісь інші методи?

Я хочу, щоб в Україні працювали спецслужби. Якщо їм вдасться ввести в розпач цю терористичну структуру, то і з людьми буде легше працювати

– Я щасливий, що в нас не працює пропаганда. Це така крихка грань, яку якщо ми перетнемо, чи буде дорога назад… Не знаю, чи я хочу, щоб працювала пропаганда. Я хочу, щоб в Україні працювали спецслужби. Якщо їм вдасться ввести в розпач цю терористичну структуру, то і з людьми буде легше працювати. Тоді поговоримо і про діалог, і про домовленість, і про соціальні програми.

Сьогодні я хочу, щоб ті люди, які привели в мій дім війну, не могли підняти голови і боялися, що за ними вночі прийдуть. І щоб в один день за ними таки прийшли.

Щодо простих людей, то вони протверезіють і будуть усвідомлювати, що вони українці. Коли вони побачать, що немає війни, що закон працює. Коли вони побачать, що в холодильнику є продукти, а діти можуть піти у школу. Що купити зимовий одяг – це не родинне досягнення, а щось звичайне. Про це говориться як про якесь досягнення. Та не це досягнення! Досягнення – це те, чого ця дитина доб’ється у житті.

– Чи бачите Ви якісні зміни у суспільстві з початком цього конфлікту?

– Я боюся оцінювати, що краще, що гірше. Я бачу зміни навколо, але, як показує досвід, говорити про те, що стало кращим… Ми так зробили з Надії Савченко ідола і героя України. Сьогодні людина дозволяє собі вчинки, які є щонайменше суперечливими. Говорити про це можна буде років через десять, коли ми побачимо, як ці зміни відбулися.

У нас змінилися поліція. Вона виглядає гарно, стала більш ввічливою, але чи стала найбільш ефективною? Давайте подивимося на індекс кримінальної злочинності і на динаміку.

– Армія змінилась?

– Ну от солдати, наприклад. У нас армії не було, давайте будемо чесними, не було її 25 років. Прийшла війна, вони були не готові. Всі українці – так і армійці – були не готові до війни. Чи змінилася вона зараз? Так, змінилась. Ще є над чим працювати. Її треба ще ментально змінити. Ми бачимо цей середній прошарок полковників і майорів. Люди, які пишаються своїм минулим, і абсолютно не бачать перед собою майбутнього, на жаль. І ми бачимо ось цей прошарок маленький молодих командирів і офіцерів, які щойно закінчили військові академії, і тепер вони на війні і керують. Вони – абсолютно нова генерація. Давайте дамо армії ще 10 років. Дамо цьому прошарку попрацювати і посунути той старший склад, який важчий і за вагою, і за менталітетом. Посунути його, відправити на почесну пенсію і дати працювати молодим. Тоді зможемо говорити про зміни в армії. Сьогодні бачимо зсуви на краще.

– ЗМІ по-різному називають озброєних людей по той бік лінії розмежування. Як Ви визначаєтесь з термінологією?

– Кожен для себе має вирішити. Щоб можна було прокинутись, подивитись на себе в дзеркало і все ще бачити там людину. Тут є дві проблеми. Не наділяти ворога людським обличчям, бо ми знаємо, що відбувалося. Ми знаємо про події в Горлівці в 2014 році, про катування людей, про паради полонених. Якщо ми весь цей шабаш будемо наділяти людським обличчям, то я після цього не зможу дивитись на себе в дзеркало.

З іншого боку, ми знаємо про українське підпілля на Донбасі. Про те, що не всі жителі Донбасу – терористи і сепаратисти. Так, їх багато, давайте будемо тверезі.

Я для себе визначився. Ми кажемо – місцеві жителі, якщо вони і висловлюють думку відмінну від моєї, чи ж загальну точку зору. Якщо людина співпрацює з ворогом, і я знаю про цей факт, то вони колабораціоністи. Про російські війська – якщо ми знаємо, де російські війська, а де так звані «ополчєнци», – то ми кажемо – російська регулярна армія, російські армійці. Про так званих «ополченців» я кажу – терористи, тому що ці люди вдалися до терору.

Я можу казати «наша армія». Вона нарешті стала нашою. Вона за 25 років вперше відчула, що стала нашою, – давайте їй це продемонструємо. Не треба дистанціюватися від конфлікту

Ще порушувалося питання, що ми не можемо казати «наша армія». У мене нема з цим конфлікту. Я можу казати «наша армія». Вона нарешті стала нашою. Вона за 25 років вперше відчула, що стала нашою, – давайте їй це продемонструємо. Не треба дистанціюватися від конфлікту.

А от щодо тем об’єктивності і балансу, то давайте просто не брехати.

– Як Вам вдається не брехати?

– Тут треба співати не про те, що бачиш, а про те, що знаєш. Це як про Мінські домовленості. Якщо попитати журналістів, що вони знають про ці домовленості, хто їх бачив? Ми всі робили ці помилки. Про Мінські домовленості і їхеє порушення давайте питати і знімати у Києві, Брюсселі чи Москві. На фронті ми маємо казати лише про те, що там триває війна, і про те, що там відбувається. Про те, як війна впливає на менталітет. Про ці речі ми можемо казати.

Якщо бачимо, що йде бій, то передаємо це. Говорити про те, що українська армія не стріляє… Звичайно, вона стріляє! Ми за це їй платимо податки – правильно робить, що стріляє. Більше вона має стріляти чи менше, ці питання треба ставити в Києві.

Військовий кореспондент Володимир Рунець
Військовий кореспондент Володимир Рунець

– Для журналістів змінено правила акредитації в зону АТО. На Вашу думку, не запізно відбулися ці зміни?

– Краще запізно, ніж ніколи. Видали 10 тисяч акредитацій. Серйозно? Робота знімальної, радійної чи друкованої групи в зоні АТО – недешева річ. Я не знаю, чи може регіональна газета дозволити собі утримувати кореспондента на нульових позиціях. Звідки 10 тисяч? Хто ці люди? Що вони там роблять і що потім пишуть?

Інколи читаєш і думаєш: матір Божа, лиха земля, що ж там написано?!

Інколи читаєш і думаєш: матір Божа, лиха земля, що ж там написано?! Яскравий заголовок, що українські військові «захопили Ясинувату». Я сиджу під Ясинуватою, в Авдіївці, бачу, що там відбувається. Там не те, що захопити Ясинувату, там голову підняти важко. І тут видають поважні видання цю новину з посиланням на якогось волонтера. І тут думаю: ну це ж не 2014 рік, що ж ви робите?

Акредитація і система роботи в АТО мала змінитись. Є в Міноборони люди, які щиро хочуть поламати цю кригу. Бо це була найбільш закрита система.

– Ви спілкуєтеся на фронті з іноземними колегами. В чому різниця у роботі іноземних військкорів та українських?

Чому події в Україні висвітлює група CNN із Москви? Чому не навпаки?

– Ми не те що спілкуємось, в нас інколи таки баталії точаться. З західними ЗМІ не все так гладко. Так, вони професійніші. В них яскравіша картинка, гарніша техніка, вони краще це подають. Але в чому проблема великих західних ЗМІ? Якщо взяти їхні візитівки, то там вказано: московський офіс. Чому події в Україні висвітлює група CNN із Москви? Чому не навпаки? Це вже питання до МЗС. Закликайте ЗМІ, робіть їхню роботу комфортною. Перекладіть нормальною англійською мовою свої державні сайти, бо вони виглядають, як бог знає що.

– Що можна показувати з фронту, а чого не можна? Хтось виклав селфі з позиції – завтра туди прилітає снаряд. Де межа журналістської відповідальності?

Фоточка з окопу – це круто. Але вона може коштувати життя

– Коли військові навішують на нас ярлики, я їх у чомусь розумію. Але я розумію, про що вони кажуть. Фоточка з окопу – це круто. Але вона може коштувати життя. У мене багато «селфачів» з війни, я їх викладаю. Бо там я не сам, а з тими хлопцями чи дівчатами, яких хочу показати. Але вони бачать кадр і бачать, зашкодить це їм чи не зашкодить. Вони можуть побачити фотографію до того, як я її опублікую, завжди.

Мені що, важко сказати: брате, давай сфоткаємось? А де мені стати? Так само з відеорядом. Я готовий надати прес-офіцеру на перегляд весь свій відеоряд. Єдине, що я не дозволю, – втручатися в перебіг інтерв’ю і відповіді, які я використовую.

– Як тоді будувати відеоряд, коли стільки заборон?

– Дуже важко, бо телевізійна історія пишеться під відео. Ми говоримо про те, що показуємо. Це пишеться в дорозі, так само і монтується. Потім переганяється в Київ, а там хлопчик чи дівчинка, який на війні ніколи не був. І ти телефоном маєш пояснити, що можна брати, що ні. Бо це довіра до тебе як до журналіста. І все треба контролювати. Вони фактично всі нам довіряють своє життя. І воно напряму залежить від того, що ми покажемо. Втратити цей кредит довіри для мене буде боляче. Тому я дуже багато на всіх рівнях намагаюсь зробити, щоб цей кредит довіри не вичерпався.

– Помріємо. Завершилася війна, і Володимир Рунець повертається в редакцію. Що далі? Відпочинок? Чи на іншу війну?

– Сідає в літак і летить із України на півроку. Я повернуся. Просто мені треба буде поміняти воду в акваріумі. Я мрію про те, щоб війн не було. Я мрію про відкриті кордони.

ЕФІР ПОВНІСТЮ:

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG