Доступність посилання

28 Червень 2017, Київ 02:01

Максим Осадчук

(Рубрика «Точка зору»)

У дискусіях про те, чому респектабельні політичні аналітики, імена яких стали свого часу синонімами здорового глузду, сьогодні раз у раз помиляються, не враховується один важливий момент. Ці люди, як правило, прекрасно підготовлені до того, щоб виносити оцінки й робити прогнози в рамках історичної логіки, характерної для другої половини XX і початку XXI століття. Однак не всі помітили, що точка біфуркації пройдена вже давно.

Намагатись аналізувати політичну реальність 2017-го, виходячи з правил гри часів Холодної війни, ‒ все одно, що танцювати з бубном навколо зламаного механізму

Намагатись аналізувати політичну реальність 2017-го, виходячи з правил гри часів Холодної війни й «однополярного світу», ‒ це все одно, що танцювати з бубном навколо складного зламаного механізму, сподіваючись таким чином повернути його до життя. Весело, ефектно, але сенсу жодного. Більше того, чим довше ми робитимемо вигляд, що продовжуємо спати в затишній кімнатці на задвірках зупиненої історії, тим страшнішим виявиться пробудження, якого все одно не минути.

70-річний мир на європейському континенті справедливо вважається, принаймні частково, заслугою мудрих архітекторів Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Ці історичні персонажі, як не стався зараз до тих чи інших їхніх політичних рішень, не тільки зуміли вивести свої країни з вогню Другої світової в якості лідерів антигітлерівської коаліції. У них також вийшло закласти фундамент глобальної політичної системи, покликаної захистити світ від нового спалаху кривавого божевілля з десятками мільйонів жертв. Наріжним каменем цієї системи став принцип неприпустимості прямих територіальних анексій у межах традиційно найбільш проблемного континенту ‒ старенької Європи.

Нахабно приєднати частину території чужої країни до своєї власної не вистачало духу ні в кого. Поки раптом не з'явилася людина, яка це просто взяла і зробила

Народження ООН, спадкоємиці збанкрутілої Ліги націй, розділ сфер впливу в умовах Холодної війни між двома наддержавами, а пізніше ‒ поява незалежних держав на руїнах однієї з них ‒ час ішов, а нової світової війни не сталося, хоча приводів, здавалося, було хоч відбавляй. Принцип діяв. Так, кордони змінювалися, створювалися нові державні утворення, не всі з яких, щоправда, отримували офіційне визнання від світової спільноти. Але нахабно приєднати частину території чужої країни до своєї власної не вистачало духу ні в кого. Поки раптом не з'явилася людина, яка це просто взяла і зробила. Його ім'я ви, напевно, знаєте.

Чи розумів він до кінця, що творить? Заледве. Якщо вірити словам російського депутата Іллі Пономарьова, рішення про анексію Криму ухвалювали імпульсивно, одразу після символічно важливої для російського керівництва Олімпіади в Сочі, на тлі перемоги київського Майдану й виходячи з суто внутрішньополітичних міркувань. Кажуть, Ангела Меркель, дізнавшись про початок окупації українського півострова, була в люті. Ще б пак: російський президент на догоду власним амбіціям в один момент зірвав клапан, який ‒ ти ба! ‒ упродовж 70 років охороняв світ від нової великої війни. Тепер нічого вже не може бути по-старому, які б солодкі пісні не співали спадкоємці Чемберлена й Даладьє у європейських кабінетах.

Найдалекоглядніші й найбільш цинічні це давно зрозуміли. Патріарх світової дипломатії Генрі Кіссінджер у найвідомішій своїй теоретичній праці, яку прийнято вивчати на всіх поважних кафедрах політології, новітньої історії й міжнародних відносин, пише наступне:

«Росія зіграла вирішальну роль у розв'язанні обох (світових) воєн. 1914 року Росія зумовила початок військових дій, неухильно дотримуючись союзницьких зобов'язань відносно до Сербії й дотримуючись жорсткого мобілізаційного графіку; 1939 року, коли Сталін позбавив Гітлера страху війни на два фронти, він, мабуть, знав, що робить загальну війну неминучою. 1914 року Росія пішла на конфлікт, щоб зберегти честь; 1939 року вона підбурювала до війни, щоб урвати свою частку із завоювань Гітлера» (Цит. за Генрі Кіссінджер, «Дипломатія». М. 1997).

А ось що він говорить зараз. Розголосу горезвісному «плану Кіссінджера» надали наприкінці грудня 2016 року. Його сенс у тому, щоб змиритися з російською окупацією Криму в обмін на припинення бойових дій на Донбасі. Мабуть, це потрібно сприймати не інакше як новорічний подарунок жителям нашої країни.

Україні, незалежно від її бажання, доведеться адаптуватися до нових реалій. Найменше сьогодні має сенс сподіватися на «Захід нам допоможе»

Україні, незалежно від її бажання, доведеться адаптуватися до нових реалій. Найменше сьогодні має сенс сподіватися на «Захід нам допоможе». Є підстави припускати, що непередбачувані процеси, що охопили нині багато країн Першого світу, в найближчій перспективі приведуть до її внутрішнього дроблення, а можливо ‒ і до гострого політичного конфлікту між державами колишньої єдиної Європи. Майбутнє європейського економічного простору й Шенгенської зони, безвізовий режим із якою нам так давно обіцяють, більш ніж туманне. Але одне можна сказати напевно: ми знаємо, з чого все це почалося.

Максим Осадчук, кримчанин, політолог

Оригінал публікації ‒​ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG