Доступність посилання

14 Грудень 2017, Київ 01:47

Україна, Ізраїль та Польща. Суперечності зовнішньої політики Києва


Президент України Петро Порошенко під час виступу в парламенті Ізраїлю (Кнесеті), 22 грудня 2015 року

(Рубрика «Точка зору»)

У нинішній українській зовнішньополітичній стратегії (якщо припустити, що така існує) спостерігається повний парадокс. З одного боку, на дипломатію робиться велика ставка (навіть вирішальна) в «гібридній війні» з російським агресором, а з іншого – відбуваються дивні речі: у багатьох країнах, з якими Україна має дипломатичні відносини, вже третій рік немає українських послів, бо їх ніяк не можуть призначити в Києві, ухвалюються незрозумілі зовнішньополітичні рішення про реакцію на дії іноземних держав тощо.

Можна було б у цьому звинуватити Міністерство закордонних справ, проте в Україні, за законом, оборону, національну безпеку і зовнішню політику контролює і координує президент…

Деякі останні дії української дипломатії викликали жваві дискусії в суспільстві, зокрема голосування України в ООН щодо резолюції із закликом до Ізраїлю припинити будівництво поселень на палестинських територіях. Звісно, є як прихильники, так і супротивники підтримки такої резолюції на Раді безпеки ООН, де Україна представлена як непостійний член.

Цей казус спонукає розглянути фундаментальні питання: чим керуватися в зовнішній політиці – де-факто розмитим і нечітким міжнародним правом чи національними інтересами; тим, що називають реальною політикою?

Міжнародного права у світі дотримуються дуже рідко, а його порушників карають мляво і неохоче. Україна це пережила на власному гіркому досвіді, приміром Будапештський протокол з його гарантіями єдиній країні, що добровільно відмовилася від стратегічної ядерної зброї, виявився геть не гарантованим. Виявилося, що він, бачте, не так складений…

А нормами реальної політики керується (в тому числі у ставленні до України) абсолютна більшість сучасних політичних гравців.

Але навіть, якщо виходити з міжнародного права (яким пояснюють голосування в Раді безпеки ООН МЗС та представник України при ООН Володимир Єльченко), то ситуація з Ізраїлем є доволі неоднозначною. Як відомо, в 1947 році ООН поділила британську підмандатну Палестину на дві держави – єврейську і арабську. Євреї постанову ООН виконали, проголосивши державу Ізраїль. Араби не зробили жодної спроби таку створити, натомість спробували знищити Ізраїль збройною агресією. Ізраїль у війні за існування переміг і зайняв приблизно 6 тисяч кілометрів квадратних, що призначалися арабській державі. Абсолютна більшість земель цієї держави (Смуга Гази і Західний берег Йордану) перебувала під контролем Єгипту та Йорданії аж 20 років, однак і за цей час ніхто там палестинської держави чомусь не створював. А в 1967 році чергова спроба арабських держав силою знищити Ізраїль закінчилася його перемогою, і Західний берег перейшов під його контроль. Тому, коли українські дипломати чомусь порівнюють ситуацію цих територій Ізраїлю з російською окупацією Криму, це викликає щонайменше подив. Адже на відміну від подій на Близькому Сході, в 2014 році Україна не нападала на Російську Федерацію і нічим їй не загрожувала. Агресія Росії була абсолютно не спровокованою Україною.

Контрпродуктивні кроки?

Ізраїль, попри певні інвективи проти України (згадаймо виступ у Верховній Раді президента Ізраїлю пана Рівліна зі звинуваченнями на адресу українського національно-визвольного руху щодо начебто антисемітської діяльності), надає Україні реальну допомогу в протистоянні агресії (це військово-технічна допомога, експертна, політична, це лікування поранених українських військових). Кнесет (парламент) Ізраїлю готувався до визнання Голодомору геноцидом українського народу, що мало б для України величезне міжнародне значення. Тепер, найімовірніше, цього не буде. Чи варто в умовах війни розкидатися союзниками, нехай складними, неоднозначними, але цінними і корисними для України? Реакція Ізраїлю була бурхливою, аж до відмови від візиту українського прем’єра Володимира Гройсмана. Втративши Ізраїль як союзника, Україна навряд чи отримає допомогу і солідарність з боку арабського світу, частина якого давно зорієнтована (ще з радянських часів) на Москву, а друга частина не вбачає в Україні ніяких своїх геополітичних інтересів. Чи не є це голосування великим дипломатичним провалом, «плювком проти вітру»? Водночас на інвективи з боку Польщі, значно гостріші й дошкульніші, ніж ізраїльські, офіційний Київ реагує якось флегматично, мляво, що лише активізує антиукраїнські тенденції в польському політикумі та суспільстві. Київ проковтнув звинувачення в геноциді, що пролунали на найвищому польському рівні (рішення Сейму та Сенату Польщі), обмежившись примирливою заявою без жодних претензій до польської сторони, для яких українці мають дуже багато підстав.

Така невиразна позиція Києва має наслідки. Нещодавно у Варшаві пролунали заяви представників керівництва цієї країни з погрозами, що, якщо Україна святкуватиме 75-у річницю створення Української повстанської армії, то Польща оголосить Україні дипломатичний бойкот, відмовившись від візитів офіційних осіб в Україну, від будь-яких контактів. Це пряме і образливе втручання у внутрішні справи, це диктат і шантаж, неприйнятні у відносинах між справді рівноправними державами. Ізраїль у відносинах з Україною собі такого не дозволяє. Але в Києві вважають, що не треба в цей важкий час псували союзницькі відносини з Польщею і краще на щось заплющити очі. З Польщею не треба, а з Ізраїлем треба… Навіть не зважаючи на чітку підтримку позиції Ізраїлю обраним президентом США Дональдом Трампом. Чому?

Необхідність «червоних ліній»

Така нелогічність і непослідовність у зовнішній політиці України (я навів лише два приклади, а їх значно більше) пов’язані з відчутним браком у неї концептуальних основ. Ця політика є ситуативно-реактивною, це майже завжди реагування на події, а не здійснення стратегії, якої немає. Брак її помічають як партнери, так і вороги України, що використовують ці особливості української зовнішньополітичної діяльності для тиску на українську державу з метою змусити її нехтувати своїми національними інтересами. Це яскраво проявляється на мінських переговорах і в так званому «нормандському форматі». Вороги і партнери України вже призвичаїлися до того, що Україна не має якихось фундаментальних засад, які вона буде захищати до останнього і не відмовиться від них за жодних обставин. Тому на перемовах, в явній та таємній дипломатії у візаві України завжди є спокуса зробити Україні «непристойну пропозицію» щодо капітуляції і здачі національних інтересів.

Тому Україна, її дипломатичні та вищі політичні структури, мають сформувати систему «червоних ліній», де відступ від своїх позицій є неможливим. Необхідно чітко і ясно розповісти партнерам і супротивникам, що такі речі як незалежність, державний суверенітет та територіальна цілісність України не можуть бути предметом обговорення. Саме це має лягти в основу всієї української системи «червоних ліній». Лише тоді українська зовнішня політика стане логічною, послідовною і прогнозованою.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG