Доступність посилання

22 Серпень 2017, Київ 00:47

Російське козацтво: охоронці чи руйнівники імперії?


Судовий процес, на якому засудили до смерті і невдовзі стратили козацьких отаманів: Краснова, Шкуро, Доманова

70 років тому – в січні 1947 року – в Москві відбувся судовий процес, на якому засудили до смерті і невдовзі стратили козацьких отаманів: Краснова, Шкуро, Доманова та ще кількох осіб, які були напряму чи опосередковано причетні до козацтва. Козакам тоді закидали не лише співпрацю з німцями під час Другої світової, а і їхні дії проти більшовиків під час Громадянської війни. Яку роль у російські історії відігравало козацтво? Про це Радіо Свобода розмовляло із істориком Віктором Брехуненком та журналістом Богданом Завітієм, який досліджує історію та сучасність козацтва.

– Що конкретно хотів сказати Сталін процесом над «красновцями»?

Богдан Завітій: Процес над «красновцями» забив цвях у козацьке питання, поставив на ньому крапку. Це був останній акорд політики розкозачування, яку більшовицька влада запровадила ще на початку 1919 року – з часів відомого циркуляру, підписаного Свердловим. Треба сказати, що це також поставило певну крапку на сепаратистському козацькому рухові.

Богдан Завітій
Богдан Завітій

Під час Другої світової війни, за різними оцінками, від 80 тисяч до 160 тисяч козаків воювали на боці Третього рейху…

– На той час і в радянській армії були підрозділи, які називались козацькими…

Богдан Завітій: Так, пісня «Едут-едут по Берлину наши казаки» – це якраз про оці радянські козацькі формування.

– Тож не можна однозначно сказати, що всі козаки були на німецькому боці.

Богдан Завітій: Так, але все ж на тлі колабораціонізму в роки Другої світової війни козаки проявили себе найбільш масово. І це можна зрозуміти – із січня 1919 року більшовицька влада проводила політику розкозачування. Фактично, в 1990-х роках вона була визнана геноцидом проти козаків.

– Ким була визнана?

Богдан Завітій: Це вже зробила Державна дума Російської Федерації. Це був 1993 рік, якщо я не помиляюсь.

Станом на 1916-й рік людей козацького стану було 4,4 мільйони осіб, з яких десь 3,2 мільйони входили до трьох основних козачих спільнот Донського, Кубанського і Терського козацтв. Станом на 1941 рік їхня кількість скоротилась до 47%. Тож не дивно, що в козаків було відчуття кривди.

– Пане Брехуненко, Ви дослідник історії не лише запорізького, а й донського козацтва. За яким принципом ділилось козацтво? І що це було: суспільна верства, національність чи ще щось інше?

Ми повинні вийти із полону російської історіографії, яка постійно накидала уявлення про те, що козаки – різняться тільки по річках, на яких живуть: дніпровські, донські, волзькі

Віктор Брехуненко: Тут ми повинні вийти із полону російської історіографії, яка постійно накидала уявлення про те, що козаки – різняться тільки по річках, на яких живуть: дніпровські, донські, волзькі… І цим проводили таку лінію, що, мовляв, це все одна «Козакія» – весь отой степовий пояс – і в такий спосіб відбирали в України її козацьку історію.

Насправді все виглядає абсолютно навпаки: історичні джерела неспростовно свідчать про те, що історія тих козацтв, які умовно можна назвати російськими – не за їхнім походженням, а за належністю їхніх теренів до сучасної російської держави, – була зовсім інакшою.

Віктор Брехуненко
Віктор Брехуненко

У степовому поясі, який тягнувся від Каспійського моря до Дунаю, в його східній частині, від Дону й до Каспійського моря, на початку XVI століття почали утворюватися козацькі спільноти. І українські козаки, які на той час уже існували, брали активну участь у ґенезі тих козацтв. Та земля була на вістрі степового кордону – ось поруч уже й їхні вороги. Там була величезна етнічна мішанина. Але стихійного руху українських козаків, які емігрували до Дону, не вистачило, аби сформувати там ще один осідок українського козацтва. Тодішня еліта – князі, шляхта – не підтримала отой стихійний рух. Тому перші козацтва на Дону і на Волзі оформлювалися як окремі етносоціальні організми. Вони усвідомлювали свою окремість і відрізняли себе від усіх сусідів, включно з московитами.

– А якщо взяти стосунки з Москвою? З одного боку, ми бачимо, як, особливо на Сході, йде російська експансія: першими з’являються козаки, а потім – російські чиновники. З іншого боку, бачимо потужні козацькі повстання. До речі, 310 років тому якраз було Булавінське повстання. Тобто, козаки – Разін, Булавін, Пугачов – доволі часто повставали проти Москви.

Військо Донське слідкувало надзвичайно пильно за тим, щоб – не дай Боже! – не змінилася навіть символіка стосунків між Москвою і Доном, аби не виказати свою підпорядкованість

Віктор Брехуненко: Ми маємо зрозуміти, що ці козацтва різнились за періодами та їхнім ставленням до Москви. До 1671 року, до поразки Разіна, козацтво – донське, волзьке, яїцьке, терське, гребінське – культивувало свою окремішність від Москви. І у Москві вони сприймалися не як московити, а як представники іншої етносоціальної спільноти. Військо Донське, як найпотужніше із тих козацтв, слідкувало надзвичайно пильно за тим, щоб – не дай Боже! – не змінилася навіть символіка стосунків між Москвою і Доном, аби не виказати свою підпорядкованість. Як свідчать джерела, донці били по руках московських послів за зміну ритуалу видання московського жалування на Дону, бо вбачали у цьому спробу Москви уярмити Військо.

– Тобто процедура мала символічне значення?

Віктор Брехуненко: Вони відмовлялися цілувати хрест «на царя», тобто визнавати підданство. Але коли була відновлена українська держава у вигляді Гетьманщини, українські козаки перестали мати активні стосунки з Доном. Відтак донське козацтво ослабло, і Москва, починаючи із середини XVII століття, почала інтегрувати ті козацтва. І вже в 1671 році, після поразки Разінського повстання, донські козаки цілували хрест царю – визнали своє підданство.

– Але потім в 1707 році було повстання Булавіна – потужне повстання донських козаків проти царя Петра І. І що цікаво, тоді українські слобідські козаки були лояльними до царя і активно воювали з повстанцями.

У 1722 році навіть на символічному рівні Військо донське втратило ознаки самодостатнього організму. Воно було підпорядковане Військовій колегії, а до цього підпорядковувалося Колегії іноземних справ, як і Гетьманщина

Віктор Брехуненко: Ситуація була така: донські козаки протестували проти знищення самодостатності Дону й проти перетворення його на звичайну російську провінцію. Це був останній сплеск самостійництва, бо після цієї поразки у 1722 році навіть на символічному рівні Військо донське втратило ознаки самодостатнього організму. Воно було підпорядковане Військовій колегії, а до цього підпорядковувалося Колегії іноземних справ, як і Гетьманщина, до речі – тобто на ментальному рівні розглядалася як окрема державна структура. У XVIII столітті почалася вже інша історія Донського козацтва і всіх інших козацтв, яка призвела до того, про що ви говорили, – вони опинились в авангарді російських втручань.

Ті терени – від Дону до Каспійського моря – ніколи не були етнічними російськими територіями. І навіть сама Москва так не вважала

Ми повинні розуміти дві речі: ті терени – від Дону до Каспійського моря – ніколи не були етнічними російськими територіями. І навіть сама Москва так не вважала. І всі ідеологічні московські концепції аж до сьогоднішнього дня ніколи не включали ті терени до ойкумени влади московських царів. І ті козацькі спільноти, які там з’явилися, не вважали себе росіянами навіть на початку ХХ століття.

– Не вважали себе росіянами за етнічною ознакою чи за соціальною?

Віктор Брехуненко: Вони вкладали в це етносоціальний принцип – тобто обидва аспекти. Ті терени Москва повинна була завойовувати, приєднувати. Я би хотів наголосити на тому, що Москва безпідставно закидає, що сучасна південна і східна частина України не є етнічними українськими землями. Натомість у самої Москви під боком є величезні терени, які дійсно не були ніколи російськими.

– Ви сказали, що на 1941 рік лишилось лише 47% козацтва. Але відомо, що козаки, підтримавши білий рух і виступивши проти більшовиків, після Громадянської війни масово подалися на еміграцію. То чи можемо ми сказати, що їх знищили? Чи вони все-таки здебільшого втекли?

Богдан Завітій: Втекли кількадесят тисяч – це невеликий відсоток.

– А як осмислювало себе козацтво в еміграції?

Богдан Завітій: Тут треба повернутись до подій 1918–1919 років на Дону, коли козаки вперше зіткнулись із червоною владою. В ті роки на Дону почалися стихійні антибільшовицькі виступи. Але при цьому сучасні історики вказують на певну специфіку, яку називають «прикордонною хворобою» – їм було важливо тільки, щоб у межах Дону все було «в порядку», а щодо подій у Росії – загалом було байдуже. Тодішня донська верхівка, в тому числі і генерал Краснов, дотримувалась такої позиції, що Росія – хвора й котиться в хаос. Тож нам треба тут влаштувати своє життя, щоб врятуватись від цього хаосу, а тому й треба створити свою державність.

У 1918 році була проголошена незалежна Донська держава зі столицею в Новочеркаську. Мало того, тоді йшли розмови про створення Федерації козацьких республік – об’єднання Дону, Кубані й Тереку. Донська держава за часів гетьмана Скоропадського мала дуже непогані стосунки з Україною. Ще варто сказати, що в подіях 1918–1920 років у козацтва були конфлікти не лише з червоними, а і з білими. Денікінці тоді козакам закидали: мовляв, ви тут свою державу творите, значить, ви сепаратисти. Врангель був трохи більш поблажливим, але вже було пізно.

Коли справа була програна, значна частина козацтва, а особливо верхівки, опинилась в еміграції. Постало питання: чому програли? Значить, ставили не на тих союзників, знову росіяни нас використали! Тоді десь у середині 1920-х років зароджується так званий Вільнокозачий рух. В його межах козаки ідентифікували себе як окремий народ, якому треба думати не про відновлення Росії, а про побудову власної держави – Козакії. В них навіть почали виходити власні періодичні видання, одне з яких, «Козаче життя», було двомовним – українською та російською.

– Українською, бо були кубанці україномовні?

Богдан Завітій: Був, приміром, Ігнат Білий – кубанець-українофіл. Але були й так звані «козакійці» – ті, що хотіли не із Україною будувати своє життя, а взагалі окремо.

– А як би Ви пояснили, що козаки часто виступали такими собі посіпаками царського режиму? Класична картина: козаки ногайками розганяють робітничу демонстрацію. Але з іншого боку, в них були й самостійницькі сентенції. Як пояснити цей парадокс?

Віктор Брехуненко: Це амбівалентність їхньої свідомості. У них залишилась та ідентичність, яка базувалась на протиставленні козачих утворень власне Росії. Але, з іншого боку, в них була психологія підданих царя – що цар їхній верховний володар – яка збереглась із ранньомодерних часів, коли будь-яке суспільство мало закінчуватись правителем.

Вони бачили царя як далекого патрона, який є гарантом їхніх прав, вольностей та всього іншого. Вони не доросли, як українські козаки, щоб мати свого правителя – гетьмана. Військовий отаман на Дону не усвідомлювався як самодостатній правитель. Тобто вони повною мірою не пройшли шлях до творення власної держави.

– Як так сталось, що в наш час російські козаки стали на вістрі російської агресії проти України?

На початку 1990-х років прагнення донського козацтва було зовсім іншим. Той самий отаман Козіцин, який засвітився на Донбасі, тоді був один із найрадикальніших козацьких самостійників

Богдан Завітій: Зараз ми маємо справу із козацтвом пізнього путінізму. На початку 1990-х років прагнення донського козацтва було зовсім іншим. Той самий отаман Козіцин, який засвітився на Донбасі, тоді був один із найрадикальніших козацьких самостійників. Відомо, що влітку 1994 року він, як отаман Війська Донського, підписав договір про дружбу та співпрацю із Ічкерією. Один із пунктів цього договору передбачав, що Військо Донське не пропускатиме російські війська через свою територію в разі, якби ці війська прямували в Чечню.

– 1994 рік – це із Джохаром Дудаєвим?!

Богдан Завітій: Так. Далі російська держава почала поступово підминати під себе цей козачий рух. Козіцина в 1996 році усунули. Хоча його наступник теж оголошував, що козаки – це окремий народ. Щораз далі козацтво почало перетворюватись в інструмент російської держави.

– Завдяки чому Росії вдається періодично брати під контроль козацтво? Як це пояснити, виходячи з історичного досвіду?

Вони затиснуті між молотом і ковадлом, між тими, хто хоче ними керувати, й тими, хто хоче знищити

Віктор Брехуненко: Ми зараз якраз маємо ситуацію, яка нагадує XVII століття. Тоді попервах міцність козацьким спільнотам надавали українські козаки. Саме їхня міграція, їхня участь у бойових діях проти татар, ногайців і так далі, їхні спільні морські походи надавали козакам опірності. І тому їм Москва не була потрібна – вони відчули себе впевнено. Та в середині XVII століття українські козаки перестали підтримувати тісні контакти з цими козацькими спільнотами – і ті одразу ослабли. Це і стало прологом до поглинання козацтва Москвою. Щось схоже ми бачимо й зараз: вони відчувають свою слабкість проти кавказьких народів і проти тієї агресивної політики, яку може вести Кадиров. Вони затиснуті між молотом і ковадлом, між тими, хто хоче ними керувати, й тими, хто хоче знищити. Наразі вони просто не бачать альтернативи.

– Тобто конфлікти на Кавказі дуже вплинули на цю ситуацію?

Віктор Брехуненко: Так, дуже вплинули і впливають далі.

На цю ж тему: Козацтво – від сьогодення до витоків

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG