Доступність посилання

18 Серпень 2017, Київ 15:28

Окупація Криму і вторгнення на Донбас. Історична помилка Москви


Мішені з портретами президента Росії Володимира Путіна та російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Львів, 31 серпня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Те, що нам здається проявом чужої далекоглядності, зовсім не обов'язково ним є. Інакше б Росія не чіпала Крим і зберегла б усю Україну.

Найкращий спосіб оцінити прогноз ‒ попросити його автора описати реальність. Якщо цей опис буде збігатися з тим, що відбувається, то до прогнозу і справді є сенс прислухатися. В іншому випадку ви ризикуєте стати заручником чужої спотвореної картини світу.

«Прокинувшись вранці, я переймаюся питанням: що ти зробив для України». Інтернет приписує авторство цієї фрази Борису Єльцину. Можливо, це вигадка, можливо, правда ‒ насправді це не має особливого значення. Важливіше те, що фактично вся російська політика часів першого президента Російської Федерації успішно утримувала Україну на геополітичному поводку завдяки цій формулі.

Хтось заперечить, що сам Київ не був готовий до повноцінного дрейфу на захід, ‒ і теж матиме рацію. Зрештою, якби Україна 1991 року хотіла реальної незалежності, то замість Леоніда Кравчука проголосувала б за В'ячеслава Чорновола. Але разом з тим перші півтора пострадянських десятиліття Росія Україну не відштовхувала. Навпаки, вона прив'язувала її до себе всім тим арсеналом економічних обіймів, який був у неї в розпорядженні.

Ми сьогодні, згадуючи 90-і, думаємо про драматичний розподіл флоту в Криму або про свято сепаратизму на півострові, яке так і не відбулося, але якби Кремль захотів, то і одне, й інше було б набагато драматичнішим за наслідками. Але він не захотів. Або не зміг захотіти, що в принципі одне й те саме. Зате він прив'язував до себе Київ знижками на газ і виробничими ланцюжками. Весь український промисловий схід був орієнтований на російський ринок ‒ і від того ці регіони залишалися природним заповідником прорадянських настроїв.

Проста ілюстрація. За три роки війни товарообіг між двома країнами скоротився на 78%. Але навіть після цього Росія залишається головним торговельним партнером Києва ‒ з показником в 8,7 мільярда доларів. Можете самі порахувати довоєнні обсяги кооперації.

Україна була так сильно зав'язана на Росію, що для її фінансово-промислових груп будь-яка ідея розриву була майже немислима. Економіка визначала політику: Київ намагався всидіти на всіх стільцях відразу. І навіть перший Майдан Москва без зусиль обнулила: досить було просто не заганяти Україну в кут, змушуючи її еліти йти шляхом найменшого опору. Вони й пішли. Знову знижки на газ, знову кооперація і виробничі ланцюжки. А вслід ‒ реванш Партії регіонів на парламентських виборах. Запас громадської пасіонарності йде в небуття. Через п'ять років після присяги Віктора Ющенка Віктор Янукович виграє президентські вибори. Економіка перемагає політику і підпорядковує її собі.

І точно так само Кремль міг учинити й 2014 року. Нам зараз ‒ у нашому 2017-му ‒ здається це неможливим, але в тому і справа, що лише здається. Тому що аж до вторгнення російських військ до Криму Росія сприймалася як загроза потенційна. Її сприймали як гравця, який буде боротися за Київ за допомогою тримільярдних доларових хабарів. Або як сторону, яка буде тиснути на Захід, щоб той враховував її інтереси в регіоні. Але тільки не як державу, яка піде на пряме військове вторгнення.

Анексія Криму і вторгнення на Донбас позбавили Україну ілюзій

Хто знає, як би повернувся маховик історії, якби в лютому Москва засудила розстріл на Майдані? Як би відреагували в Києві, якби замість анексії Криму Кремль пішов би на поступки ‒ у вигляді чергових знижок на газ? Так, інерція Майдану зберігалася б певний час, але, за відсутності прямої та явної загрози громадська емоція потроху б сходила нанівець. Зате в українських еліт і далі б зберігалася ілюзія, що втеча Януковича просто дозволяє замінити бенефіціарів старих схем, зберігши їх у всій корупційній відвертості.

Не було б ні добровольчих батальйонів, ні волонтерів, не ожила б армія. «Боїнг» би благополучно долетів до місця призначення. Санкції та контрсанкції були б прийомами фантастів. Росія головувала б у G8, а падіння цін на нафту компенсувалося б припливом іноземних грошей ‒ тим більше, що низький рівень держборгу Росії дозволяв усім сприймати її як платоспроможного гравця.

Для українських еліт подібна ситуація була б ідеальним варіантом ‒ словесна ширма не заважала б їм зберігати колишній рівень кооперації з Москвою. Приблизно так, як це відбувалося після подій першого Майдану. Із нинішнього 2017 року ті часи здаються зразком обачності й далекоглядності політики Кремля. Який просто сидів на березі й чекав, поки повз пропливуть останки українського вуличного запалу.

Все саме так. І все абсолютно не так.

Тому що це нам може здаватися, що тоді ‒ в 2005 році ‒ Москва виявила витримку і хитрість. А для самого Кремля реакція на перший український Майдан була прикладом слабкості й відсутності волі.

Мішень у вигляді портрету президента Росії Володимира Путіна на стрільбищі у Львові, 31 серпня 2014 року
Мішень у вигляді портрету президента Росії Володимира Путіна на стрільбищі у Львові, 31 серпня 2014 року

Те, що нам здається зразком обачності, для вищого політичного керівництва Росії було лише вимушеною бездіяльністю. Яка пояснювалася відсутністю реформованої армії й недостатньою впевненістю у власних силах. А будь у Москви тоді на руках інші карти, ми б ризикували побачити російські прапори над Кримом на десять років раніше.

У цьому й полягає дивний парадокс. Те, що дозволило Кремлю 2004 року зберегти контроль над Україною й зберегти її в орбіті свого впливу, для самої Росії виглядає як прояв недозволеної слабкості. А те, що відштовхнуло Київ від Москви й змусило його рвати всі можливі культурні й економічні нитки взаємодії, Кремлем сприймається як адекватна й правильна реакція на вуличні протести в українській столиці.

Російська бездіяльність була набагато ефективнішим способом реакції на Майдан, ніж військове вторгнення. Тому що саме анексія Криму та вторгнення на Донбас позбавили Україну ілюзій. Створили суспільний запит, на який офіційний Київ не міг не відреагувати. Привели до емансипації України у всіх можливих сферах політичного й суспільного життя. Москва надавала Києву військово-дипломатичних ляпасів і тепер змушена спостерігати, як колишня союзна республіка наїжачується армією, самосвідомістю й політичною нацією. А могла б не робити нічого ‒ і отримати майже все.

І це всього лише ще одна ілюстрація: не варто наділяти суперника незаслуженою прозорливістю. Те, що вам здається стратегічним очікуванням, з його точки зору може виглядати як прояв невпевненості. Те, що ви сприймаєте як помилку, ним може розцінюватися як єдино правильна реакція.

Люди не калькулятори. Вони роблять помилки. Іноді ‒ історичні.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації – на сайті ​Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG