Доступність посилання

24 Жовтень 2017, Київ 09:26

Розіле Меметова: «Ніхто не знав, що буде з нами...»


Учні Ялтинської середньої школи з учителем (перша лівоуч у першому ряду) і трирічною Розіле, 1939 рік. Сімейний архів Розіле Меметової

Ельведін Чубаров

В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації проект Радіо Свобода Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків публікують свідчення з цих історичних архівів.

Я, Розіле Меметова, кримська татарка, народилася 19 серпня 1936 року в місті Ялті Кримської АРСР.

На момент депортації до складу сім'ї входили: мати Фатма Язиджієва (1906 р.н.), я, Розіле Меметова, сестра Муневер Меметова (1941 р.н.). Сім'я жила в селі Корбек (з 1945 року село Ізобільне – КР) Алуштинського району Кримської АРСР в будинку дідуся, тобто батька моєї мами – Мустафи Аджі-Осман ог'лу, якому було 63 роки.

18 травня 1944 року мені йшов восьмий рік.

Мої батьки – батько і мати – були викладачами і жили в Ялті в державній квартирі. У дідуся в селі Корбек був будинок, присадибна ділянка, господарські будівлі та домашні тварини: корова, вівці тощо.

Зліва направо: Халіль Меметов і Фатма Язиджієва з дочкою Розіле (в центрі). Ялта, 1937 рік. Сімейний архів Розіле Меметової
Зліва направо: Халіль Меметов і Фатма Язиджієва з дочкою Розіле (в центрі). Ялта, 1937 рік. Сімейний архів Розіле Меметової

На фронт були мобілізовані:

1. Халіль Меметов (1911 р.н.) – мій батько, (дата мобілізації – 23 серпня 1941 року);

2. Осман Язиджієв (1912 р.н.) – брат мами;

3. Ібрагім Язиджієв (1915 р.н.) – брат мами;

4. Ісмаїл Язиджієв (1920 р.н.) – брат мами.

Дядько Ісмаїл Язиджієв після інституту був мобілізований 8 січня 1941 року на службу в Чорноморський флот, в морську піхоту, 8 ОБМП (швидше за все, мається на увазі 8-а окрема бригада морської піхоти – КР), і брав участь в обороні Севастополя. 14 червня 1942 року був представлений до надання звання Героя Радянського Союзу, але нагороду не отримав.

Група чоловіків-жителів села Корбек. У другому ряду третій праворуч Халіль Меметов (батько Розіле), в першому ряду другий праворуч Мустафа Аджі-Осман ог'лу Язиджі (дід Розіле), 1925 рік. Сімейний архів Розіле Меметової
Група чоловіків-жителів села Корбек. У другому ряду третій праворуч Халіль Меметов (батько Розіле), в першому ряду другий праворуч Мустафа Аджі-Осман ог'лу Язиджі (дід Розіле), 1925 рік. Сімейний архів Розіле Меметової

Моя мама Фатма Язиджієва у рукописі своєї книги «Омюрім» («Моє життя») згадує, що наприкінці квітня –на початку травня в селі з'явилися люди в темному армійському одязі. По 3-5 осіб вони ходили домівками і щось розпитували, а наші люди від радості, що війна закінчується і скоро повернуться з фронту сини й чоловіки, пригощали їх, чим могли. Їм і в голову не приходило, що зроблять з нами через кілька днів.

Вони ходили домівками і щось розпитували, а наші люди пригощали їх, чим могли

18 травня 1944 року, за описом мами, вранці в двері сильно постукали, а потім увійшли два солдати з автоматами і сказали: «Давайте, швидше виходьте з дому, ви зрадники – вас висилають...». Мама розгубилася, подумала, що вона – зрадник, і тільки її висилають. Вона сказала: «Якщо я – зрадник, ось я і мої діти, розстріляйте нас! Їхнього батька розстріляли фашисти (вона не знала, що батько живий), а ви розстріляйте нас!» Солдати кричали: «Давайте швидко!» Один з них сунув мамі в руки клаптик паперу, на ньому було написано «Постанова Верховної Ради», в якому говорилося, що кримські татари висилаються з Криму за зраду.

Солдати пішли в сусідній будинок, через кілька хвилин вони повернулися і стали виштовхувати нас із будинку, один з них навіть прикладом автомата вдарив маму. Все, що з речей і продуктів мама встигла зібрати, довелося кинути дорогою до місця збору, адже треба було йти близько трьох кілометрів, а сестричка була маленькою і йти далеко не могла. Мамі довелося нести її на руках. Я теж фактично була ще дитиною.

Зігнали всіх, люди плакали – в основному це були діти, жінки і люди похилого віку

Супроводжували нас до місця збору чи ні, я не пам'ятаю, але саме місце збору добре пам'ятаю. Це місце в селі Корбек називалося «Айлянма» – площа, куди підходила шосейна дорога. Нас, жителів села, окрім росіян і українців, протримали там весь день. Село Корбек тоді вважалося великим, близько 800-1000 сімей. Зігнали всіх, люди плакали – в основному це були діти, жінки і люди похилого віку, чоловіки перебували на фронті. Ніхто нічого не міг зрозуміти.

Надвечір під'їхали вантажні машини – їх тоді називали «американками» (можливо, маються на увазі вантажні машини марки студебекер US6, що постачалися американськими союзниками за ленд-лізом до СРСР під час Другої світової війни – КР). Нас посадили в ці машини. Мій дідусь зі своєю невісткою і чотирирічною онукою Авою жили в іншому будинку, тому вони вважалися іншою родиною. Мама дуже просила солдатів дозволити їм сісти в нашу машину, але їм не дозволили. Коли наша машина рушила і поїхала, дідусь біг за нею і плакав. Мама теж плакала і кричала: «Тату, я все одно знайду тебе!» Знайшла потім, але його вже не було в живих: він помер від дизентерії за три дні, померла і його невістка. Так з шести дітей нікого не було біля нього, щоб поховати. Сини воювали, а дочці не дозволили їхати разом з ним. Отже, з нашої сім'ї були вислані три людини і з дідової – теж три.

На залізничну станцію Сімферополя нас привезли вже вночі. Повантажили у вагони для худоби. У нашому вагоні було 60 людей, в основному жінки, діти і люди похилого віку. Хто плакав, хто молився, ніхто не знав, куди нас везуть і що буде з нами...

Хто плакав, хто молився, ніхто не знав, куди нас везуть і що буде з нами...

Було дуже тісно, сиділи на клунках. У вагоні ніякого туалету, води не було, а вентиляція – це невеликі вікна наприкінці вагона. Були великі двері – їх відкривали тільки на зупинках. Одного разу мама хотіла зварити нам з борошна щось на зразок каші. Коли поїзд зупинився, вона біля вагона на дві цеглини поставила каструлю і запалила з трісок вогонь. Не встигла зварити, як підійшла жінка-залізничниця з автоматом, штовхнула каструлю і вилаялася матом. Мама підняла каструлю і вдарила нею жінку. Підоспілі інші працівники залізниці напали на маму, тут з вагонів вискочили наші люди і зав'язалася бійка.

На зупинках люди бігали по воду і в туалет, поїзд рушав і багато відставали від нього, бо не оголошувався час і місце зупинки. Таким чином, дуже багато розлучалися з сім'єю, діти залишалися без батьків, батьки – без дітей. Наша мама боялася залишити нас і тому просила інших принести чайник води. Один раз на добу давали якусь баланду і більше нічого. Голод, антисанітарія, завшивленність... люди ослабли, почали хворіти. Хворіли в основному люди похилого віку і діти. Захворіла на вітряну віспу моя сестричка трьох років Муневер, нас перевели в останній вагон.

Голод, антисанітарія, завшивленність... люди ослабли, почали хворіти

В дорозі були близько місяця: дата відправки 18 травня 1944 року, а прибули десь наприкінці червня, бо було дуже жарко. Коли поїзд зупинився, сказали, що це місто Беговат, Узбекистан (з 1964 року став називатися Бекабад, узбецька назва Бекобод – КР). На вокзалі стояли вантажні машини, всіх саджали в них і вивозили.

Мою сестричку хотіли забрати до лікарні через вітряну віспу, але мама не дала, мучили нас на вокзалі до темна, потім погодилися взяти і маму, але не хотіли брати мене. Мама не погодилася їхати без мене. Один із солдатів витягнув зброю і закричав: «Розстріляю я тебе як собаку!». Але мама наполягла на своєму. Мене не було з ким залишити, та й кому я, дитина, потрібна була в такий важкий час. Довго мучили нас, і в решті решт погодилися взяти і мене. Так ми опинилися в інфекційній лікарні Беговата. Вже на другий день у лікарні з'явилися померлі – літні люди з наших співвітчизників. Мама нам не давала таблеток, боялася, бо були чутки про те, що люди вмирають від ліків. З літніх людей, які потрапили до лікарні, ніхто не повертався, так писала мама. Існував комендантський режим, цим все сказано.

Місцеві люди спочатку дивилися на нас як на зрадників, називали «сатк'ин» (зрадник), а в наступні роки, коли пізнали нас краще, ставилися добре, дружелюбно.

У Беговаті наших людей поселили в землянки – це глибоко викопані в землі довгі споруди (40-50 метрів і шириною 10-15 метрів) без вікон – тільки дах, покритий землею і вириті сходинки для спуску. Заселяли нас по 70-80 людей: люди похилого віку, чоловіки, жінки, діти, хворі – всі разом. Я ніколи не забуду беговатських землянок, вони з дитинства перед моїми очима!!!

Я ніколи не забуду беговатських землянок, вони з дитинства перед моїми очима

Люди вмирали сім'ями, зазвичай у нашого народу сім'ї були великими, багато дітей. Тому від голоду, кишкових інфекцій (дизентерії, черевного тифу), від вошивості (висипного тифу), малярії помирали в першу чергу діти і люди похилого віку. Ховати померлих було нікому, всі були настільки знесилені, що ледве ворушилися, а чоловіки ще не повернулися з фронту. Взимку становище наших людей стало ще гірше. Смерть косила людей, хто потрапив до лікарні, більше не поверталися, землянки перетворилися на могили, де разом з ледве живими лежали мертві.

Про продукти, питну воду, медикаменти не було й мови. Завдяки тому, що наша мама не давала пити нам сиру воду і додавала туди марганцевокислий калій, ми не захворіли на дизентерію та інші кишкові інфекції. Малярія трясла кожного, і нас також. Від малярії роздавали всім таблетки – хінін (акрихін).

Про продукти, питну воду, медикаменти не було й мови. Малярія трясла кожного, і нас також

Тим, хто правцював, давали хлібні картки, а в колгоспах – трудодні, ось і все. Ніяких ділянок для будівництва і будматеріалів ніхто і не думав давати. Як я пам'ятаю, в п'ятдесяті роки давали позику по 5000 рублів, але ми не взяли, і я чула від мами, як вона говорила: «Добре, що ми не взяли позику, а то як би зараз віддавали?!».

У 1944 році, в липні-місяці, маму розшукав один із знайомих, який щойно повернувся з фронту, ще з незагоєними ранами, Ісмаїл Ірсмамбет. Він до війни працював у Сімферополі в газеті «Ени дунья», а в Беговаті влаштувався на роботу у відділ кадрів. В першу чергу він зайнявся відкриттям дитсадків і дитбудинків для осиротілих дітей і запросив маму як організатора-педагога. Потрібно було терміново зібрати дітей і нагодувати їх. Була виділена землянка, мама знайшла котел, видали продукти і, таким чином, завдяки Ісмаїлу Ірсмамбету був відкритий перший цілодобовий дитсадок у Беговаті.

Основними будівельниками Фархадської ГЕС неподалік Беговата були кримські татари. Техніки не було, все будівництво виконувалося вручну. Дуже багато землі при будівництві котловану довелося винести на собі, працювали з ранку до вечора.

Над нами знущалися, як могли. Голови та бригадири колгоспів могли побити до смерті

У 1945 році, в червні-липні, знову друге заслання. Знову на Беговатський вокзал підігнали вагони для худоби, повантажили людей і повезли до Таджикистану. Там умови і комендатура були ще жорсткіші, ніж в Узбекистані. З людьми поводилися гірше, ніж з рабами. Комендатура відібрала у людей всі документи. Людей розподілили у колгоспи на бавовняні поля. Ми потрапили в Кагановичабадський район (у 1957 році перейменований в Колхозабадський район, зараз район Джалоліддіна Балхі Хатлонської області Республіки Таджикистан – КР). Над нами знущалися, як могли. Голови та бригадири колгоспів могли побити до смерті й ні за що не відповідали. Так було перед моїми очима: бригадир на коні побив до смерті камчою (батогом) хлопчика років 10-12.

Коменданти зібрали наш народ і оголосили: «Це Тугаманська долина – долина виселенців! Не намагайтеся втекти, там річка Вахш, а там гори, все одно в наші руки потрапите – 20 років каторги!»

Через кілька місяців роботи в колгоспі мама звернулася до завідувача райвно казаха Султанова. Він прийняв маму на роботу викладачем хімії та біології.

У 1947 році комендатура вилучила мамину трудову книжку з райвно під приводом, що спецпереселенці тримати документи на руках не мають права. Таким чином, вони знищили її трудову книжку і 15 років трудового стажу. У тому ж 1947 році навчальний рік почався, але працювати їй у школі не дозволили. Так ми залишилися без роботи.

Те, що вербували людей інформаторами, я чула.

Ми не мали права на більше ніж три кілометри віддалятися від місця проживання

На місці заслання ми не мали права на більше ніж три кілометри віддалятися від місця проживання. Для відвідування родичів потрібний був дозвіл-пропуск від коменданта. Якщо лікарня була розташована на відстані більше ніж три кілометри, то ти не мав права йти в лікарню. Бувало часто, що поки хворий доб'ється пропуску, він встигав померти, так і не доїхавши до лікарні.

Існувало положення про возз'єднання родичів, але отримати дозвіл було важко.

У комендатурі відмічалися щомісяця з 16 річного віку і до смерті. Про Указ Президії Верховної ради СРСР про те, що за втечу належить 20 років каторги, нам комендатура нагадувала дуже часто, це було основною загрозою.

У нашій родині в таких умовах проживання, звичайно, хворіли: діти – малярією та іншими простудними захворюваннями, мама – на запалення легенів, сестричка – крупозним запаленням легенів. Мама звернулася до лікаря Т.Я. Сергєєвої з дитиною в тяжкому стані, щоб вона виписала рецепт сульфідину. Але вона так і не виписала, сказавши: «Все одно не допоможе». Сестра вижила, а коли у неї після кон'юнктивіту утворилося більмо на зіниці, комендант не дав пропуску везти її в лікарню Самарканда. Мама, ризикуючи отримати покарання, вночі на попутних машинах відвезла сестру в Самаркандську лікарню.

Коли мені виповнилося 16 років, я ходила кожного місяця на підписку до комендатури за місцем навчання в Самарканді.

У перші роки заслання помер мій дідусь (батько моєї мами) в Булунгурському районі Самаркандської області. Мама довго домагалася пропуску поїхати до нього, коли він захворів, але поки вона отримала перепустку, дідусь помер у своєму будинку від дизентерії за три дні. А потім померла його невістка, залишивши сиротою маленьку дочку, в той час, коли її чоловік воював на фронті.

У перші роки депортації смерть косила наших людей. Голод, епідемії дизентерії, черевного і висипного тифу... А на малярію хворіли поголовно всі.

Голод залишив сиротами дуже багатьох кримськотатарських дітей. У 1945-1946 роках ці діти виглядали гірше, ніж діти в концтаборах. Їх збирали і здавали в дитячі будинки.

У 1944-1945 роках померло близько половини висланих людей. Ховати було нікому, тому померлих збирали в одну арбу і вивозили в загальну могилу

У 1944-1945 роках померло близько половини висланих людей, ховати було нікому – живі самі ледве пересувалися. Тому померлих збирали в одну арбу і вивозили в загальну могилу. Ховати за звичаєм не могло бути й мови.

Мій батько повернувся з фронту і тільки в 1946 році розшукав нас у Таджикистані.

Дядько Осман Язиджієв повернувся з фронту десь у 1946 році (точно не знаю), його дружина Хатідже померла в 1944 році, залишилася маленька донька.

Інший мамин брат, Ісмаїл Язиджієв, який обороняв Севастополь, повернувшись після закінчення війни був заарештований нібито за те, що був учасником бійки з міліціонерами. Він відбував покарання, відсидів 6 років тільки за те, що був кримським татарином.

Третій мамин брат, Ібраїм, зник безвісти на фронті.

Я закінчила 7 класів, пішла навчатися в Самаркандський медичний технікум, а потім, працюючи, продовжувала вчитися і закінчила університет. На медичну спеціальність, я думаю, обмежень не було, тому що це не вважалося ідеологічною роботою. А ось маму і батька в травні 1948 року як педагогів зняли з роботи через те, що уряд заборонив виселенцям працювати за спеціальностями, близьким до ідеології.

Тільки після 1956 року стала виходити наша газета «Ленин байрагъы» і був організований ансамбль «Хайтарма». А шкіл і класів рідною мовою не було. Через те що тоді був радянський режим, проводити відкрито релігійні обряди, свята заборонялося всім.

Всі наші листи, відкриті виступи з вимогою повернення на батьківщину – до Криму – всіляко каралися органами КДБ. Через це мого дядька Ісмаїла Язиджієва заарештували в 1969 році, він був учасником Ташкентського судового процесу над десятьма кримськими татарами і відсидів 1,5 роки.

Істотної зміни після 1956 року зі скасуванням обмежень щодо спецпоселення не було – тільки не ходили на підписку до комендатури, а тому могли вільно їздити до родичів, переїжджати.

Маму часто викликали в КДБ і погрожували, але вона дала собі слово, що до останнього подиху робитиме все для повернення нашого народу на Батьківщину

Моя мама Фатма Язиджієва була членом ініціативної групи Самарканда для повернення кримськотатарського народу на батьківщину – до Криму. Її будинок був під пильним наглядом КДБ Самарканда. Неодноразово будинок піддавався обшуку з боку міліції. Маму часто викликали в КДБ і погрожували, але вона дала собі слово, що до останнього подиху робитиме все для повернення нашого народу на Батьківщину. Їй судилося повернутися і прожити в Криму зовсім недовго. Вона померла 5 листопада 1991 року і похована в селі Молочне Сакського району.

Права на повернення конфіскованого майна і повернення до Криму у нас не було.

Після 1956 року я вийшла заміж, працювала в лікарні медсестрою, народила дочку і продовжила навчання в університеті, а потім працювала лікарем-лаборантом.

У грудні 1989 року моя сім'я повернулася до Криму. Довго не могли купити будинок – навіть у селі – через відсутність прописки. Нас не прописували, не давали роботи. Наприклад, я відразу знайшла вакансію лікаря в Євпаторії, але не могла отримати роботу через те, що у мене не було прописки. Так тривало до травня 1990 року. Після великих труднощів із пропискою я змогла оформити купівлю-продаж будинку, почати працювати. Ось так знущалися над нами.

Я живу в Євпаторії.

(Спогад датований 12 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

Оригінал матеріалу – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG