Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 17:40

Історія про те, як українці врятували життя майбутньому нобелівському лауреату


Роалд Гоффман

Ще дитиною п’ятнадцять місяців він переховувався від нацистів на горищі сільської школи в селі Унів Львівської області. Його та ще чотирьох членів єврейської родини від Голокосту врятувала місцева родина.

Місто Золочів Львівської області. Тут у 1937 році, коли ця територія ще належала Польщі, у родині Хілела та Клари Сафранів народився син. Щасливі батьки назвали первістка Роалд – на честь норвезького першопрохідця Амудсена.

Малому ще не було двох років, як ця територія переходить під окупацію Радянського Союзу, потім – нацистської Німеччини. Молоду родину, як і більшість місцевих євреїв, відправляють до концтабору. Коли почалися масові знищення євреїв, у січні 1943 року Клара разом із сином втекла з табору та знайшла притулок на горищі в школі в селі Унів.

«Мені було п’ять з половиною років, коли ми піднялися на горище, і сім – коли ми спустилися», – згадує Роалд Гоффман.

15 місяців Клара і маленький Роалд разом із ще трьома членами родини прожили в таких умовах.

«Я памятаю, я дивився на дітей, які гралися на шкільному дворі під час перерви. Вони були вільні, я їм заздрив, я не міг вийти, але я був тихою дитиною», – каже нобелівський лауреат.

У приміщенні школи жила родина вчителя Миколи Дюка, яка і надала їм прихисток.

«Вони переховували п’ятеро осіб на горищі у школі. П’ятеро! Це ж не одна людина. І вони це зробили, ідучи на величезний ризик, у них же було троє маленьких дітей!» – наголошує Гоффман.

Батька Роалда, Хілела Сафрана, за спробу спротиву нацисти розстріляли. Роалд каже: батька майже не пам’ятає. Але ці спогади про свою матір він проніс крізь усе життя.

«Я пам’ятаю, ми сиділи біля вікна і читали, розглядали старі підручники з географії. Це була школа, і на горищі було багато старих підручників. І моя мама постійно вигадувала ігри. Я пам’ятаю, вона мені казала: «Як би ти проїхав із Золочева до Сан-Франциско?» Я сказав: я б сів на потяг у Золочеві, доїхав до Львова, потім ще на одному потязі до Варшави, до Ґданська і на судні – до Сан-Франциско. І я мав назвати кожне море, через яке ми пропливали. – розповідає Роалд Гоффман. – Це були мої уроки читання. Моя мама – вчителька, і вона була готова це робити, Я пам’ятаю, ми грали в ігри і на папері з олівцем. Такі самі ігри, в які діти грають і сьогодні».

«Життя проходило під великим секретом, не знав абсолютно ніхто», – пригадує Любов Дюк – дружина старшої дитини Дюків, Ігоря.

Після війни Клара разом із сином були біженцями у Польщі, Чехословаччині, Австрії. Мати Роалда знову вийшла заміж, також за біженця, який втратив під час Голокосту дружину. Роалду було 11, коли вже із новим прізвищем, Гоффман, родина переїхала у США. Його прийняли у престижну школу в Нью-Йорку, потім він навчався в Гарварді, здобув ступінь доктора у Колумбійському університеті. Одружився, почав викладати у Корнельській вищій школі. А у 1981 році, у віці 44 років він став лауреатом Нобелівської премії з хімії.

«Я знав, що зробив роботу, яка була достатньо доброю для Нобелівської премії. Коли я був ще молодим, мені було 27-28 років, але це все одно був для мене сюрприз. Я ремонтував велосипед і почув по радіо. Як правило, вони телефонують, але цього разу щось наплутали – не того Гоффмана поінформували, то мені не подзвонили, – каже Роалд. – Отже, я почув по радіо і негайно зателефонував мамі. Ми дуже близькими залишалися з мамою, вона померла 10 років тому».

Усю подальшу наукову кар’єру Гоффман викладав у Корнельському університеті.

«У мене було 250 наукових співавторів, 50 аспірантів, тисячі студентів, яким я викладав, 200 докторантів. Вони з усього світу, вони – моя наукова родина», – зізнається Гоффман.

«Якщо треба вибрати одне відкриття, то я б назвав правило Вудворда-Гоффмана, за яке він отримав Нобелівську премію, яке продемонструвало абсолютно нові підходи і розуміння органічної хімії», – каже професор університету Адельфі Стівен Ґолдберґ.

Я дуже щасливий, що народився в Україні
Роалд Гоффман

Будучи на вершині наукової кар’єри, коли Гоффману було 40, він почав писати вірші.

«Це інший світ. Коли я пишу наукову статтю, у половині випадків її надрукують в журналі, в якому я хочу. А з віршами важче. Часом я надсилаю вірш у 10-15 журналів, поки його приймуть. Якщо взагалі приймуть», – каже хімік-поет.

Гоффман також є автором трьох п’єс. Остання, «У нас є щось, що вам належить» – про його дитинство та зв’язок з Україною.

Гоффман розповідає, що через випадкове знайомство його дядька, їм вдалося відновити зв’язок з Дюками через 10 років після війни. Вони почали листуватися.

«Ми їх (листи) відправляли, а вони ніколи не доходили. А потім ми зрозуміли, що треба йти через радянське консульство у Вашингтоні і втричі переплачувати. А в Україну я вперше поїхав у 2006 році», – зазначив Роалд Гоффман.

«Був три чи чотири рази в нас: з сином був, з дочкою був, останній візит його був з дружиною. Після цього мені довелося зустрітися з ними в Нью-Йорку. Дуже гарно мене прийняли», – згадує Любов Дюк, жителька села Унів.

«Я дуже щасливий, що народився в Україні. Я щасливий, що влада у Золочеві та Уневі визнала, що це моя батьківщина, – каже нобелівський лауреат Роалд Гоффман. – Якщо б я залишився, то, можливо, став би добрим психіатром у Львові. Великі шанси, що я став би лікарем. Але моя доля інша, я тут. У мене вдалася кар’єра, у мене чудова родина. Я щасливий і безмежно вдячний родині Дюків. Мене б тут не було, якщо б не самовідданий вчинок Миколи та Марії Дюків».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG