Борис Парамонов
Виповнилося 80 років від дня народження Володимира Висоцького. Він помер майже сорок років тому, влітку 1980 року, але пам'ять про нього жива, Висоцький, як і раніше, серед народних улюбленців.
Історія, як завжди, все розставляє по місцях, кожному знаходить доречне місце. Але то історія. А за життя Висоцького усе було не зовсім так – зовсім не так. Він не був обділений славою: був серед провідних артистів знаменитого Театру на Таганці, багато знімався – актор театру і кіно Володимир Висоцький був досить широко відомий. Але влада позбавила його головної слави – барда, автора і виконавця багатьох десятків пісень, які жадібно слухали, які знали напам'ять мільйони шанувальників Висоцького.
Епоха магнітофонів зробила немов і необов'язковим неодмінний виступ співака-виконавця на естрадній сцені: в будь-якому дворі, з кожного підвіконня сотні магнітофонів хрипіли незабутнім голосом Висоцького. І все-таки це була вкрадена слава – сумнівна, яка не визнається офіційно, напівлегальна. За всі роки життя Висоцького у нього не було жодного повноцінного сольного виступу на сцені або на телевізійних екранах. Так, він виконував свої пісні у фільмах, для яких спеціально їх писав; але більшість цензурували, і вони викидалися з готових до прокату картин. Так, він випустив за життя кілька платівок – здається, сім, – але це були, що називається, малятка, навіть не довгограючі. Так, йому дозволяли виступати в закритих аудиторіях, в усіляких наукових інститутах або в місцевих будинках культури, але знову ж таки без трансляції, у вузькому колі – тоді як він міг би збирати стадіони, як це робили його сучасники-поети.
І ще одне приниження: Висоцький вважав себе поетом, і не без підстав, відомо, як високо цінував його тексти Йосип Бродський, відзначаючи саме їхню поетичну природу. Але йому вдалося за життя надрукувати тільки один вірш, а кілька інших – знову ж напівлегально, в забороненому альманасі «Метрополь».
То чому ж людина, яку порівнюють у славі з Гагаріним, цим героєм Радянського Союзу, існувала немов у його тіні? Тут ми стикаємося з самою природою колишньої комуністичної держави. Це була ідеократія – якась соціальна утопія, не реалізована в житті, але проголошена реалізованою на словах, в ідеологічному міфі. Існувала сувора, на всі випадки життя розрахована система слів, якими слід було говорити про радянське життя. І це були брехливі слова, принаймні, односторонні. Світило сонце соціалізму, але в цьому соціалізмі не було тіней, вони заперечувалися, замовчувалися, вважалися немов неіснуючими. Був легалізований робітник – передовик виробництва, але робітник, який по п'янці потрапив у витверезник, немов не існував, виносився за дужки світлих соціалістичних буднів. Але ось за цими дужками і знаходив своїх героїв Висоцький. Це і було радянське життя – реальне, буденне, і співак не викривав цих людей, а говорив від їхнього імені. Ідентифікувався з ними. У цьому, між іншим, була величезна відмінність Висоцького від інших відомих бардів-сучасників Окуджави й Галича, які були, в основному, співаками інтелігентів. А робітників представляв і оспівував Висоцький.
Та й не можна говорити, ніби алкаші Висоцького – єдині його герої. Ні, він представляв весь народ, причому не тільки в поточній сучасності, але і в радянській історії. Дуже багато пісень про війну написав Висоцький, і хороших пісень, які запам'ятовувалися і співалися. І взагалі мало не вся палітра радянського життя, офіційної і неофіційної, наявності у Висоцького: наприклад, пісні про спорт, колишньому в Радянському Союзі улюбленим видовищем людей і предметом національної гордості. І цієї, настільки показної частини життя Висоцький дав свій веселий коректив. При цьому – ніяких чорних фарб, ніякої злісної сатири: співає і розповідає своя людина, наша людина – хіба що офіційними повноваженнями не наділений. Але це і робило його своїм. І як тут не згадати, що починав Висоцький своєрідною стилізацією блатних пісень, що знову ж характерно і говорить на користь його всюдисущості: адже згідно зі статистикою, майже чверть радянського населення пройшло через в'язниці. Втім, цей жанр він скоро залишив: радянська дійсність і поза табірним дротом давала нескінченний матеріал для його воістину народних пісень.
Тож у певному сенсі про Висоцького можна сказати те, що свого часу говорили про пушкінського «Євгенія Онєгіна»: це енциклопедія російського життя. Це визначення пушкінського роману багатьма, і не без підстав, було оскаржене. Але ось енциклопедію Висоцького точно не оскаржити: так, це весь Радянський Союз, з його офіціозом і підпіллям, зі спортом і з війною, з витверезниками і спортивними аренами. І ще: Висоцький мав незвичайне уміння й здатність складати російські пісні – в найбільш національному дусі. Чого варта одна «Крива і нелегка».
Висоцький – класик російської культури, яку б галузь її не взяти: хоч театр і кіно, хоч поезію, хоч пісню і музику.
Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
