Доступність посилання

ТОП новини
26 Квітень 2018, Київ 05:14

Трагічна історія німців Поволжя на прикладі долі родини Ретлінгів 


Карта розселень німців на Поволжі

У 1941 році з Автономної Радянської Соціалістичної Республіки німців Надволжя депортували все німецьке населення, саму республіку ліквідували. Німці Надволжя, які проживали тут з XVIII століття, зникли за велінням влади. Лише у 1991 році ухвалили рішення про їхню реабілітацію. За п'ять десятиліть сім'ї надволзьких німців пережили втрати, пройшли обов'язкову службу в трудових арміях Сибіру, Казахстану, Центральної Азії і зазнали масового цькування через свою етнічну приналежність.

Лідія Карлівна Балан (в дівоцтві Ретлінг) – нащадок сім'ї поволзьких німців. Вона народилася у 1955 році в Новосибірській області – там, де її батьки разом зі старими і дітьми перебували на спецпоселенні. Протягом багатьох років жінка відновлювала історію своєї родини. Вона шукала довідки в архівах, записувала історії своїх родичів, збирала документи, які тепер займають дві об'ємні папки.

Німці Надволжя

Історія надволзьких німців-колоністів починається з XVIII століття. 22 липня 1763 імператриця Катерина II видає маніфест, в якому запрошує іноземців жити на території російських губерній. Переселенцям надавалися, висловлюючись сучасною мовою, широкі пільги. Зокрема, з них протягом багаторічного терміну (до 30 років для тих, хто селиться на необжитих землях) не стягувалися жодні податки. Також іноземці звільнялися від обов'язкової військової і цивільної служби.

Указ Катерини Другої про розселення німців
Указ Катерини Другої про розселення німців

Умови були настільки вигідними, що в Російській імперії невдовзі почали з'являтися нові колонії. Перші з них заснували в пониззі Волги, пізніше з'явилися поселення на території Воронезької губернії, південного Уралу і Сибіру.

Іноземці, що прибули до Російської імперії, через деякий час розчарувалися: виявилося, що багато пунктів маніфесту Катерини були фіктивними, а в степах Надволжя, де створювалися колонії, вже жили люди. Вони влаштовували набіги на поселення колоністів, знищували посіви, забирали худобу і спалювали будинки. Багато сімей намагалися повернутися на батьківщину, однак їх ловили казаки і повертали назад до поселень.

Місто Єкатеринштадт (сучасна назва – Маркс) з'явилося на території нинішньої Саратовської області, за різними версіями, з 1764 по 1767 роки. Його населення складали німці-колоністи. Згодом місту присвоїли назву Марксштадт, на честь німецького філософа Карла Маркса. Саме в цьому місті оселилися предки Лідії Балан по батьківській лінії. У XX столітті саме на цій території буде створена республіка німців Надволжя.

Автономна Радянська Соціалістична Республіка німців Надволжя – національна автономія надволзьких німців, що існувала в складі РРФСР з 19 грудня 1923 року до 28 серпня 1941 року. Вона була утворена на основі існуючої з 19 жовтня 1918 року Автономної області німців Надволжя.

Бідні люди

Предки Лідії Балан, як випливає з розповідей родичів, переселилися до Російської імперії зі Швейцарії. Вони були бідні. Брат її дідуся працював виконробом по будівництву церков. У 1921 році, коли він повертався пароплавом до Марксштадта з великою сумою грошей, він був пограбований і вбитий.

Дідусь Балан, Фрідріх Давидович Ретлінг, володів віялкою з дизельним двигуном, привезеною предками з-за кордону. Техніка дозволяла восени заробляти гроші на утримання сім'ї. В інший час він займався риболовлею. Його дружина Марія Петрівна працювала прибиральницею.

У 1914 році Фрідріх Давидович разом з сім'єю вирішив поїхати до США, де жили сестри його дружини. Там батько Лідії Карлівни, Карл Фрідрихович Ретлінг, провчився два роки в школі і навіть підробляв в приватному господарстві на вторсировині.

Однак Фрідріх Давидович так і не зміг звикнути до американського життя, і в 1920 році родина повертається на колишнє місце проживання.

Із приходом радянської влади Автономна область німців Надволжя стає АРСР.

Карл Ретлінг у 14-річному віці влаштовується працювати на тютюнову фабрику і йде на вечірні курси лікнепу. Пізніше парцює на заводі слюсарем, а до 1932 року закінчує навчання на майстра. До 1938 року він отримує середню спеціальну освіту за кваліфікацією «технік-механік» і викладає в цьому ж закладі.

У 1933 році Карл Ретлінг одружився зі студенткою Педагогічного технікуму, майбутньою вчителькою початкових класів Марією Фелер. У них народжуються сини Вольдемар і Гаррі.

Марія Фелер
Марія Фелер

До 1940 року Карл Фрідрихович стає членом КПРС. А через рік починається війна.

Три дні на збори

28 серпня 1941 року Президія Верховної Ради КПРС видає указ «Про переселення німців, які проживають в районах Надволжя». У документі значиться, що «серед німецького населення, яке проживає в районах Надволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, які за сигналом, даним з Німеччини, повинні здійснити вибухи». Також указ гарантував переселення в райони з «виділенням землі» і наданням «державної допомоги».

«Для населення виділені багаті на орну землю райони Новосибірської, Омської областей, Алтайського краю, Казахстану та інші сусідні місцевості», – значиться в указі.

Марксштадт перейменували в Маркс, а території АРСР німців Надволжя розділили між Саратовською і Сталінградською областями. На збори німцям дали три дні. З собою дозволялося взяти по 20 кілограмів м'яких речей і продуктів. Людей баржами доставляли до Саратова, звідки їм ще місяць треба було добиратися до нового місця проживання на товарних поїздах.

Родині Ретлінг, як і іншим, довелося покинути майже все, що було нажите роками. Худоба снувала вулицями. Будинки з меблями і щойно зібраними запасами продовольства були замкнені. Багато, їдучи, сподівалися, що війна скоро скінчиться і можна буде повернутися на батьківщину...

Родина Ретлінгів в селі Кочки
Родина Ретлінгів в селі Кочки

На нових місцях спецпереселенцям доводилося ставати на персональний облік, повідомляти про зміни в складі сім'ї і повністю підкорятися розпорядженням НКВС. Сім'я Лідії Карлівни перебувала на обліку з вересня 1941 року до 13 грудня 1955 року.

Господиня будинку в селі Жуланка Новосибірської області, куди заселили Карла і Марію Ретлінг разом зі старими і дітьми, незабаром відмовилася жити під одним дахом з «фашистами». Карл Фрідрихович вирив землянку, накрив дахом і поставив пічку-буржуйку. Мама Лідії Балан перший час вимінювала речі на продукти, просила дозволу перекопати городи після збирання врожаю. До весни землянка зруйнувалася через талі води.

Трудармія

14 лютого 1942 року Держкомітет оборони випустив постанову, згідно з якою усіх чоловіків-німців від 17 до 50 років забирали в робочі колони на весь час війни. Трудова армія перебувала під контролем НКВС.

Із родини Ретлінг забрали на видобуток вугілля в шахтах 17-річного Олександра Альта, племінника Карла Фрідриховича. Батькові Лідії Карлівни дали відстрочку: в той момент в сусідньому селі Кочки почалося будівництво машиної станції (МТС) і Карла Фрідриховича як фахівця-механізатора відправили туди.

На околиці села стояв напівзруйнований будинок, покритий соломою, з сараєм без даху і зарослим бур'яном городом. Переселенці відремонтували його своїми силами і обжили. По сусідству жили інші німці: Міллер, Віншу, Людвіг.

У серпні 1942-го Карла Фрідриховича забирають до трудармії. У той час сім'я буквально жила за рахунок городу. Навесні не зайняті в трудових загонах члени сім'ї збирали на полях колоски хлібу, що залишилися на землі, знаходили в перекопаних городах картоплю і моркву. Біля річки Карасук збирали лободу і кропиву, з яких Марія Іванівна варила щі.

Незабаром, 7 жовтня 1942 року, Держкомітет оборони оголошує додаткову мобілізацію німців. Тепер забирають і 15-16-річних хлопчиків, і чоловіків у віці до 55 років, а жінок – від 16 до 45 років. Виняток роблять для вагітних німкень і тих, чиїм дітям не виповнилося трьох років. Якщо дітей старше трьох років ні з ким було залишити, їх відправляли до дитбудинків.

У 1943-му однорічна сестра Лідії Карлівни Лілі помирає від скарлатини. У будинку не залишається дітей молодше трьох років. Марію Іванівну забирають до трудармії, де вона переживає хвороби і виснаження. НКВС відпускає жінку додому на лікування. Тоді Карл Фрідрихович дізнається про ситуацію і відпрошується у начальства додому під «чесне слово». В Кочках його помічає сусід і, як виявилося, інформатор КДБ на прізвище Кляйн. За дезертирство Карла Ретлінга відправляють до в'язниці на 9 років, але у ньому виявляють туберкульоз, і йому замінюють міру покарання на спецпоселення.

Мати Лідії Карлівни намагається бодай зрідка відвідувати чоловіка з передачами, дорогою вимінюючи речі на продукти.

Будучи вагітною, у грудні 1944-го разом з 13-річною сусідкою вона вкотре відправляється до Карла Фрідриховича. В дорозі у неї починаються пологи, їй доводиться стукати в будинки селян. Одна з місцевих сімей неохоче пускає породіллю. Господиня будинку постійно обурюється тим, що у неї в будинку «народиться фашист». Марія Іванівна відправляє юну супутницю шукати місцевих німців, ті кладуть породіллю на віз, замотують в ганчірки і відвозять.

Так з'являється на світ брат Лідії Карлівни Борис.

9 травня, День Перемоги, не приніс родині Ретлінг звільнення. Влада призначає покарання 20 років каторжних робіт для німців, які покидають територію свого тимчасового проживання.

Але у 1945-му Карл Фрідрихович повертається до сім'ї в Кочки. За клопотанням директора МТС його переводять на роботу токарем. Через деякий час він стає завідувачем майстерні, а в подальшому – роз'їзним механіком з ремонту сільгосптехніки.

До березня 1946 го починається розформування трудової армії.

Місцеві хлопці збиралися в групи і намагалися нас бити. Називали фашистами і погрожували розправою. Особливо важко було тим, хто погано говорив російською і мав німецькі імена
Лідія Балан

«Наше дитинство не було особливо радісним, – цитує Лідія Карлівна свого старшого брата Гаррі в біографії родини. – Місцеві хлопці збиралися в групи і намагалися нас бити. Називали фашистами і погрожували розправою. Особливо важко було тим, хто погано говорив російською і мав німецькі імена. Тому ми намагалися всюди ходити групою по 3-5 осіб, щоб протистояти їм і мстити за образи».

Лише до 1955 року під тиском уряду ФРН радянська влада дозволила надволзьким німцям повернутися із заслання. Але за однієї умови: їхати в рідні місця не можна, а конфісковане у 1941 році майно не повертається. Відповідний указ вийшов 13 грудня 1955 року.

Фашист? Заходь!

Батьки Лідії Карлівни мріяли повернутися нехай не в Саратовську область, але бодай на береги Волги. У 1956 році Карл Фрідрихович відправляється шукати місце, де він з дозволу КДБ може оселитися зі своєю сім'єю.

«Коли ми приїхали сім'єю в Октябрськ вп'ятьох і висадилися на станції, думали, куди йти. Батько розпитав місцевих, де живуть німці. Йому вказали будинок Густава Кіндратовича Гамершмідта. Він підійшов, постукав, а там його німецькою запитують: «Ти хто?» Він відповідає: «Я такий же фашист!» – «Ну тоді заходь», – ділиться Лідія Балан.

Поки Карл Фрідрихович влаштовувався на роботу, сім'я два тижні жила в будинку німців. Разом з посадою автомеханіка на Сизранській МТС він отримав дві кімнати в бараці. Пізніше їм виділили 15 соток землі, на якій облаштували тимчасову будівлю, куди і перебралася родина. Кожну вільну хвилину Карл Фрідрихович присвячує будівництву. Через п'ять років Ретлінги в'їжджають до великого нового будинку із силікатної цегли, про який так мріяла родина Лідії Карлівни. Згодом селище назвуть селищем Механізаторів за пропозицією Карла Ретлінга.

Родина Ретлінгів в Сизрані
Родина Ретлінгів в Сизрані

У цей же час Марія Іванівна намагалася повернутися до роботи вчительки початкових класів, однак через те, що поволзьких німців не реабілітували, їй довелося займатися іншою працею. Усе життя вона згадувала про своє викладацьке минуле і так і не змирилася з неможливістю працювати з дітьми.

У 1964-му вийшов перший Указ, згідно з яким влада визнавала, що звинувачення в зраді щодо поволзьких німців не мали під собою ніяких достовірних даних і підстав. Так почалася реабілітація народу, офіційно оголошена лише у 1991-му.

Батько Лідії Карлівни помер у вересні 1975-го, так і не дочекавшись знаменитого закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій», що вийшов 26 квітня 1991-го за підписом Бориса Єльцина. Марія Іванівна прожила ще 26 років і пішла з життя у 2001 році.

Коріння

Свідків трагедії мого народу залишилося не так вже й багато
Лідія Балан

Лідія Балан переконана, що для людини важливо пам'ятати про своє коріння. Саме тому вона разом з іншими членами сім'ї активно бере участь в заходах регіонального Центру німецької культури «Надія». Нині покійний чоловік Лідії Карлівни, Микола Онуфрійович, з повагою ставився до німецької культури і разом з сім'єю відзначав національні свята. Навіть жартував: «У всіх одне Різдво, один Великдень а я їх двічі святкую, мені добре».

«Свідків трагедії мого народу залишилося не так вже й багато. Маючи такі коріння і відчуваючи на собі відповідальність перед пам'яттю предків, я завжди намагалася виховувати своїх дітей і онучку не тільки в російській, а й у німецькій культурі, – ділиться Лідія Карлівна. – Відзначаючи свята, ми готуємо національні страви, вивчаємо родовід не тільки за спогадами старшого покоління і документами, що збереглися в родині, а й за архівними даними».

Матеріал повністю – на сайті спецпроекту «Idel.Реалии».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG