«Війна не припиняється. Я потрапив під обстріл. Було дуже страшно, але я нікого не звинувачую». У селищі Новгородське, яке до 1952 року називалося Нью-Йорком, на лінії розмежування у Донецькій області досі працює аматорський дитячий театр. У Києві на прем’єрі вистави «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка» діти з селища розказали про те, як це – жити посеред війни. Як діти переживають війну? Чи розуміють, що відбувається? І чому вони не вважають себе цікавими для іншої частини України? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії розповіла режисер вистави «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка» Ольга Данилюк.
– Ви живете у Лондоні на постійній основі. Чому вам стала цікава ця тема? Як ви дізналися про цих дітей, чому вирішили зайнятися проектом?
– Я робила наукову роботу у Лондоні, яка була пов’язана із сучасною драматургією, вона торкалася військового конфлікту. Я розглядала, як військовий конфлікт показується через медіа, завершила цю роботу перед початком конфлікту в Україні.
Але мене завжди цікавило, що ж залишається за кадром. Я поїхала в АТО з цивільно-військовим співробітництвом у 2015 році, щоб побачити, що відбувається за кадром. Я об’їздила усю прифронтову зону, до цього проекту прийшла невипадково.
Я постійно була між Лондоном і Україною. З вересня вже працюю як куратор театральної лабораторії у Мистецькому арсеналі. Там я й почала структурувати цей проект. Мені хотілося зробити проект із дітьми, адже я вважаю, що це найбільш вразлива категорія населення під час військових дій. Я хотіла працювати з дітьми, які мешкають у прифронтових зонах, у селищах і містечках, до яких доїжджає дуже мало людей.
А також у мене був критерій, що я не буду проводити конкурси й обирати кращих із кращих, а працювати з групою людей, як вони є. Через знайомого волонтера я знайшла аматорський театральний гурток.
– З самого початку ви хотіли поставити якусь виставу?
– Коли я почала працювати, було не до театру. Але з часом, коли вже конфлікт трохи вийшов з критичної стадії, і люди змогли трохи адаптувались до більш мирного існування, можна було говорити про театральний проект.
– Це селище Новгородське, розташоване досить близько до лінії розмежування. У 2015 році під обстрілами діти виходили маланкувати. Як там ще досі працює аматорський дитячий театр? Чому вони не виїхали?
– З історії про маланкування під обстрілами почався наш сценарій.
Люди не виїжджають, адже нереально евакуювати весь регіон. Хтось все одно залишається через певні причини. Окрім того, там працює фенольний завод. Це основний роботодавець для батьків цих дітей зокрема.
– Вам особисто це не дивно? Чому люди досі лишаються під війною?
– Я думаю, для будь-якої людини, яка поставить себе в умови жителя Сходу, це зрозуміло на практичному рівні. Люди, наприклад, все життя збирали на квартиру, їм потрібно все залишити і їхати на нове місце. Це нормально, що не всі виїхали, й люди з різних причин вирішили там лишитися.
Їм подобається там жити, вони прив’язані до свого міста, до друзів. Окрім того, вони там працюють.
Це нездорова політика, щоб цей регіон був якоюсь пусткою. Я дуже хочу, щоб цей регіон розвивався, а не перетворювався у територію, де нічого немає
Зрештою, це нездорова політика, щоб цей регіон був якоюсь пусткою. Я дуже хочу, щоб цей регіон розвивався, а не перетворювався у територію, де нічого немає. Тому що це загрожує подальшим розвитком неприємних речей.
– Розкажіть про ваше враження від дітей, з якими ви спілкувалися? Є у них щось особливе, про що варто говорити?
– Вони напевно у чомусь особливі. Але вони зовсім цього не усвідомлюють. Вони прийняли цю ситуацію такою, як вона є.
Мене вразила одна фраза, яка звучить у нас у спектаклі, її сказав один з учасників проекту. Я б не ризикнула для нього написати таку репліку: «Усі звикли до цього і стали жити далі. Я був під обстрілами. Мені було дуже страшно, але я нікого не звинувачую».
Вони не хочуть когось ненавидіти. Вони хочуть розвиватися і вони налаштовані на конструктив, а не на руйнування
Це його вибір сказати, що він нікого не звинувачує. Вони не хочуть когось ненавидіти. Вони хочуть розвиватися і вони налаштовані на конструктив, а не на руйнування. У цьому вони особливі. Проживши три роки в умовах війни, це абсолютно позитивні підлітки.
– Що вони пережили?
– Ми дуже обережно підходили до теми війни. Я не хотіла витягувати з них якісь зізнання. Ми займалися імпровізацією, іграми. Я їх виводила на інший рівень роботи з текстом, з театром.
– Ви навіть вигадали метод, вони нібито писали листи незнайомій людині про те, що вони пережили.
– Багато цікавих творчих знахідок приходять у ситуації, коли щось не виходить. Коли ми з ними намагалися обговорювати теми, я зрозуміла, що їм у колі своїх друзів важко говорити про щось особисте. Тоді я подумала, що вони можуть писати листи уявному другу з Нью-Йорка. Так вони стали поступово викладати свої думки у формі листа.
– Як ви помітили, їм хочеться розповідати про війну, що вони пережили? Чи це заблоковані спогади, табуйована тема для дітей?
Вони схильні думати, що вони нікому особливо не цікаві
– Моє особисте відчуття, що вони схильні думати, що вони нікому особливо не цікаві. Це будні, до цього вже усі звикли. Вони вважали, що у них немає якогось такого досвіду, що це може бути комусь цікаво.
Коли ми вже показали цю виставу і вони побачили реакцію глядача, я думаю, вони не очікували такого. Їхня самооцінка не є дуже високою.
– Трохи про спектакль. «Через несподівану історію містечка, спогади, ситуації, інтерв’ю з працівниками шахт і заводів, глядач, можливо, побачить інший Донбас», – так йдеться в описі. Який він цей інший Донбас? Що ви хотіли сказати цим спектаклем?
– Цей інший Донбас, який мені хотілося показати, у першу чергу, люди. Мене взагалі цікавлять люди простих робочих професій. На їхніх плечах тримається багато всього, хоча про них мало говорять. Я бачила там багато людей, які чимось цікавляться, вони живі, активні.
Слухач, непідконтрольна Україні територія: Є одна частина дітей, яка виховується на непідконтрольній території, а є інша, яка виховується на підконтрольній Україні. Як ми будемо жити, якщо діти ростуть у різній культурі? Як вони будуть дивитися одне на одного?
– Я сподіваюся, що це молоде покоління зможе позбутися цих нашарувань і травм, які несе попереднє. Деякі з тих людей, які живуть у прифронтовій зоні, мають родичів і спілкуються з людьми з іншого боку лінії розмежування. І діти переживають, дуже співчувають.
Тож я не бачу нічого осудливого. Вони разом жили, це був один регіон і так сталося, що через певні обставини ситуація змінилася.
– А що діти кажуть про ці обставини? Вони розуміють, що сталося?
Є етика роботи з дітьми. Я їх не підштовхувала до політичної полеміки
– Ми дуже злегка торкалися цих тем, адже є етика роботи з дітьми. Я їх не підштовхувала до політичної полеміки. Я просто зауважила в деякому матеріалі, з яким ми працювали на репетиціях, що вони співпереживають своїм одноліткам на окупованій території.
– Чи є у цих дітей відчуття, що вони з якогось особливого регіону? Чи вони це носять, як носили їхні батьки?
– Вони демократичні. У них немає якогось особливого відокремлення себе. Але коли я поставила запитання, що таке донбаський характер, усі зійшлися на тому, що це шахтарський характер.
Це самобутній регіон, він має свою культуру і своє історичне формування. Я вважаю, що усі регіони України чимось відрізняються і мені це подобається. Я навпаки за те, щоб ми не стирали цю різницю і не створювали уніфікованого українця.
– Що з цими дітьми буде далі? Чи це травмоване покоління і чи варто його так розглядати?
– У психології завжди є шлях, що травму можна використати для заглиблення у свій характер, розуміння себе.
Звичайно, мені не хочеться, щоб хтось проходив через травму. Але її можна перетворити у дуже сильний досвід. Я сподіваюся, що у цих дітей буде краще розуміння і співчуття навколишнього світу.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)
