Доступність посилання

ТОП новини
20 Листопад 2018, Київ 13:36

Про колабораціонізм


Плакат із зображенням українських олігархів і президента Росії Володимира Путіна під час акції «Стоп Реванш» біля Верховної Ради України. На акції вимагали ухвалення низки законів, спрямованих на боротьбу з російською агресією. Київ, 16 січня 2018 року

Тетяна Попова

(Рубрика «Точка зору»)

На наше суспільство в перспективі чекає іспит з вирішення проблеми колабораціонізму. Щонайменше існує дві причини для актуалізації цієї теми. З одного боку, ухвалено Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», яким передбачено кримінальну відповідальність осіб, причетних до збройної агресії Росії. З іншого – у суспільстві активізувалася публічна дискусія про колабораціонізм та з’явилися інші законодавчі ініціативи. За певного розвитку подій ця тема, що зачіпає базові права й свободи громадян, діяльність ЗМІ, є вкрай чутливою, тому ми мусимо починати про неї говорити.

Події та риторика сторін

У перших версіях вищезгаданого Закону України визначалося: «Особи, які беруть участь у збройній агресії РФ або залучені до участі в окупаційній адміністрації РФ, несуть кримінальну відповідальність за діяння, що порушують законодавство України та норми міжнародного гуманітарного права». На щастя такого формулювання в чинному законі, що його підписав президент України, вже немає.

Але тема отримала продовження. Мова йде про запропоновані на розгляд парламенту законопроекти про колабораціонізм (№6170) і відповідальність за публічне заперечення агресії Росії проти України (№7354). Питання викликало певний суспільний інтерес. Зокрема, 16 січня 2018 року біля Верховної Ради України активісти «Стоп реваншу» вимагали ухвалити закони про деокупацію Донбасу, колабораціонізм, законопроекти про мову й церкву тощо.

Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров вважає, що українській владі для боротьби з наслідками окупації Криму варто ухвалити закон про колаборантів. Зі свого боку, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини Дар’я Свиридова повідомила, що в Києві вже створено робочу групу, яка має визначити ступінь відповідальності жителів тимчасово окупованих територій за співробітництво з російською владою.

Дискусія триває, але на її тлі трапляються досить виважені підходи. Наприклад, народний депутат України VII та VIII скликань Єгор Фірсов вважає: «Проблема покарання винних найскладніша – як із погляду практичної реалізації, так і в площині пошуку громадського консенсусу між карним покаранням, амністією та прощенням. Тут складнощі виникають із самого початку: що взагалі вважати злочином? Людина, котра ходила на так званий «референдум», – злочинець? А бізнесмен, який працював в ОРДЛО?»

Деякі ризики

Пропоную уявити ситуацію, що відповідальність за колабораціонізм у запропонованих редакціях законопроектів запроваджено. Але яка може бути практика реалізації вимог цих нормативних актів? Чи є захист для пересічних громадян або журналістів від їх вибіркового застосування та зловживань? Приводи для таких побоювань, на жаль, існують.

Розпочнемо із законопроекту «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо кримінальної відповідальності за заперечення факту воєнної агресії РФ до України)». Не дивно, що ми його одержали від депутатів, які «полюбляють» генерувати законопроекти про запровадження цензури, обмеження свободи слова чи діяльності журналістів. Цього разу маємо чергові «ідеї» щодо формату роботи ЗМІ, в яких дуже мало спільного із загальноприйнятими європейськими підходами, включно з можливістю позбавлення волі на строк до п’яти років у разі певних «порушень». Як це може працювати, поясню на простому прикладі: якщо ви скажете в будь-якому інтерв’ю, що особисто не бачили російських військових (навіть потрапивши під обстріл, який, ви впевнені, здійснювався російськими боєприпасами й з російської зброї), то вас можуть за це також засудити на 5 років. Як кажуть, без коментарів… До речі, чомусь у списку причетних для подальшого супроводження законопроекту немає парламентського Комітету з питань свободи слова. Хоча право на заперечення – це і є свобода слова. На мою думку, про Комітет з питань свободи слова «забули», бо автори ніколи б не пройшли з таким законопроектом цей комітет. Дуже сподіваюся, що народним обранцям вистачить розуму побачити, що таке дивне подання законопроекту й законопроект узагалі не мають бути підтримані й пройти голосування у Верховній Раді.

Вартий уваги також і проект закону «Про заборону колабораціонізму» (№6170, що поданий депутатом І. Лапіним). Я вбачаю щонайменше кілька причин для винятків із законопроекту. Наприклад, можливість журналістів України чи західних країн одержати формальні «дозволи» на роботу на тимчасово окупованих територіях України від лідерів терористів або російської окупаційної адміністрації. Інакше журналісти там перебувати й виконувати редакційні завдання сьогодні не можуть. Водночас Україні потрібно, щоб на тимчасово окупованих територіях працювали хоча б представники іноземних ЗМІ (про українські ЗМІ мова вже давно не йде). Але пункт 6 статті 3 цього законопроекту прямо нам каже, що є неприпустимими «будь-які інші форми співпраці з російською окупаційною владою та створеними чи підтримуваними РФ незаконними збройними формуваннями». До речі, як покарання передбачено «позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої». Чи не забагато це буде за репортаж, наприклад, від знімальної групи ВВС про «фейки» лідерів «ДНР» або незаконне утримання українських в’язнів на тимчасово окупованих територіях? Не нагадує ця фраза історію сумнозвісного сайту, який опублікував персональні дані тисячі журналістів міжнародних ЗМІ та звинуватив їх всіх у «співпраці з терористами»? Це коштувало Україні та українській владі погіршення стосунків з урядами цих країн та міжнародними журналістами. Ми отримали ноту протесту від послів G7 та постійну нагоду для росіян звинувачувати Україну в утисках прав журналістів та свободи слова. Народні обранці, які пропонують такі законопроекти, люблять наступати на граблі багаторазово? Однієї ноти протесту з боку G7 їм недостатньо?

Законопроект про колабораціонізм №7425 прописаний трохи краще, але вирішення ситуації з дозволами на роботу журналістів в ОРДЛО та Криму там знову ж таки немає.

Шлях уперед

Поки що важко сказати, яким чином буде повернуто тимчасово окуповані території. Більш-менш реалістичних стратегій поки що не оприлюднили. Але фізичне повернення територій без контексту їхньої реінтеграції разом із населенням неможливе без чіткого, досяжного й привабливого бачення їхнього майбутнього у складі України.

Подобається це комусь чи ні, але сьогодні варто добре подумати, чи є сенс публічно говорити про потребу створення десятків тисяч додаткових місць в установах відбування покарань і перспективи інших обмежень для громадян, які опинилися по той бік лінії зіткнення. Інакше кажучи, це означає мотивувати сотні тисяч людей залишити ситуацію без змін. Це в найкращому разі, а в найгіршому – протидіяти взагалі спробі будь-якої реінтеграції. А якщо бути відверто цинічними – смішно лякати когось майбутнім покаранням, не маючи політичної волі й реальних можливостей на відновлення суверенітету, живучи ілюзією, що це зроблять, наприклад, миротворчі контингенти.

Мистецтво для влади й суспільства полягає в пошуку мотивації для Росії (зокрема за допомогою західних партнерів) дати Україні спокій, а для мешканців тимчасово окупованих територій – на повернення. Офіційна позиція уряду й президента відома – мирне повернення.

Із замовчуванням та нехтуванням цієї теми також нічого не вийде. Історія має «звичку» карати за незнання її уроків. Якщо своєчасно не розставити всі крапки над і з цього приводу, то маємо ризик опинитися в ситуації, в якій сьогодні перебуває влада Польщі внаслідок ухвалення закону про відповідальність за заперечення певних історичних подій. І замість того, щоб рухатися вперед та розвивати конструктивні відносини з партнерами, їм загрожують репутаційні проблеми, витрати часу й ресурсів за повернення до боротьби з власним минулим. Чи варто нам це повторювати?

Тетяна Попова – експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека», колишній заступник міністра інформаційної політики України

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG