У місцях несвободи української пенітенціарної системи засуджені і підозрювані лікуються у екстремальних умовах. Якщо побут ув'язнені ще намагаються поліпшити самотужки, то на якість лікування здебільшого вплинути не можуть. У цьому Радіо Свобода переконалося, відвідавши Лук'янівське СІЗО – Київський слідчий ізолятор, найстаріше та найбільше місце позбавлення волі у столиці. Міністерство юстиції, залучаючи міжнародну допомогу намагається змінити ситуацію, виділивши тюремні лікарні в окремий Центр охорони здоров’я, незалежний від адміністрацій колоній та СІЗО. Це значною мірою вирішило проблему забезпечення медикаментами, однак і недержавні експерти, і самі лікарі оцінюють хід цієї реформи без особливого оптимізму.
Масивні металеві двері відчайдушно зарипіли, вдарилися ув одвірок, автоматичний замок погрозливо клацнув. Все. Ми – у в’язниці. Попереду відкриваються ще одні, не менш моторошні, двері.
«Заходьте по троє» – роздратовано кричить тюремний охоронець, звертаючись до журналістів. Ким би не був відвідувач Лук’янівського СІЗО – він здає мобільний телефон і паспорт на вході, і далі виконує тюремні правила. Нас, представників медіа, ведуть здебільшого тим самим шляхом, яким потрапляють новоприбулі арештанти. В одній із зал, відгороджені ґратами, з десяток ув’язнених чекають коли їх розподілять по корпусах і камерах. Кілька із них махають журналістам, просять «зробити фотографію» і посміхаються. У декого на обличчях шрами або садна, у багатьох бракує зубів. «Цих – не знімайте, не той контингент, який дає коментарі»,– каже наш супроводжувач, і ми ще через кілька заґратованих дверей виходимо у внутрішній двір Київського слідчого ізолятора. Того самого, котрого і зараз, як і сто п’ятдесят років тому здебільшого називають – Лук’янівська в’язниця.
Пилюка на землі, на стінах, на металевих дверях та віконних ґратах. Запах пилюки. Пилюка на зубах. Вицвілі й запилюжені кольори. Тільки дерева, які взялися новою зеленню – наче з іншої планети. Попри те, що на землі – ні папірців, ні недопалків, здається, що пилюкою укрите все й навіть сірі обличчя в’язнів, які йдуть під конвоєм повз нас. Хтось з них роздратовано кидає: «Не знімайте»!, а дехто мовчки натягує на обличчя капюшона «толстовки»: тут це найбільш трендовий одяг.
Стіни облицьовані осколками керамічної плитки, причому і ззовні будинків, і в коридорах, і у нужниках тюремних камер. Над усім цим – блакитний клапоть весняного неба і український тризуб, викладений на найвищій будівлі. Він теж – із керамічних уламків. Натужно скриплять металеві двері однієї з будівель. Заходимо всередину.
«А тепер обирайте камеру, яка вам більше до смаку»,– жартує оператор одного з телеканалів. Але жарт у лункому коридорі зі заґратованим віконцем звучить похмуро.
Ми – у лікарняному відділенні. Виглядає, що це одне із найчистіших приміщень слідчого ізолятора. Нещодавно помита бетонна підлога пахне хлоркою і мокрою пилюкою. Але все заглушує запах дешевих цигарок. У тісних лікарняних палатах – по п’ять хворих в’язнів, більшість із них – курці, а тюремний режим здебільшого не передбачає «перекурів» на вулиці. Тож ув’язнені влаштовують перекури, відкриваючи єдине у палаті заґратоване віконце. Дим піднімається до закіптюженої високої стелі, яку не білили, здається, ще з середини 19 століття. Але, схоже, цього не помічають ні ті, хто курить, ні лікарі, ні тюремники.
Як живуть підсудні та вже засуджені, що потребують медичної допомоги?
Представник СІЗО, який супроводжує журналістів, пропонує зазирнути до однієї з лікарняних камер. І тут в’язні категорично відмовляються ставати героями сюжетів. Зрештою на час зйомки їх під конвоєм виводять у внутрішній двір в’язниці.
Лікарняна палата виявилася тісним приміщенням з високою стелею, розміром п’ять на п’ять метрів. Стіни покриті фарбою невизначеного кольору. Єдине невелике вікно – закрите ґратами. Один з кутків – це санвузол. Бувалий у бувальцях унітаз, з прив’язаним дротом сидінням і раковина з краном над нею – відгороджені від решти приміщення стіночкою метрової висоти, і облицьовані все тими ж всюдисущими уламками плитки.
Лікарняна палата в Лук'янівському СІЗО
Тут в’язні й миються: до крана з холодною водою прилаштований душовий шланг: гарячої води у лікарняному відділенні немає. На сусідній стіні на поличках - порожні пляшки для води і скромний посуд.
А в кутку, протилежному від санвузла – імпровізований іконостас зі свічкою, паперовими ликами святих і церковним календарем. П’ять ліжок стоять майже впритул одне до одного. П’ять співкамерників живуть, сплять, курять, моляться, обідають і справляють природні потреби в одному спільному приміщенні, де припадає приблизно п’ять квадратних метрів на кожного.
Лук’янівське СІЗО вважається одним з найбільш переповнених в Україні. Але в’язні, вони ж пацієнти, не хочуть говорити про умови життя: відмахуються, відповідаючи брудною лайкою.
Несподівано мешканець палати номер 258 вирішив заговорити з журналістами сам, але попросив не наводити його прізвища. Він нахилився до віконця у дверях, тримаючи у руці миску з паруючим борщем: у в’язниці – час обіду.
«Лікарі добре до нас ставляться. Не знаю, як раніше було, але зараз все дуже добре. Кличемо, коли треба, і навіть якщо це ніч – приходять, допомагають», – каже ув’язнений.
На запитання про забезпечення ліками він зізнається, що частину медикаментів йому купують родичі. Іншу частину – забезпечує держава, відповідає він. За його словами, у цьому лікарняному блоці лежать хворі на серцеві розлади, пацієнти після інсульту, діабетики та люди з іншими хронічними, але незаразними хворобами. Туберкульоз та інші інфекційні захворювання лікують поверхом вище, але туди без потреби краще не заходити, радить наш співрозмовник.
Поруч із його дверима, у коридорі – приготовані пошарпані медичні ноші та інвалідний візок. Під ним зручно розташувався брудний, але сповнений власної значущості рудий кіт.
Лікар-терапевт медичної частини Київського слідчого ізолятора Тетяна Іванушкіна заводить нас до маніпуляційної. Тут кидається в очі чистота, свіжий ремонт і… гора великих ящиків з медикаментами посеред кімнати. Це не пов’язано з відвідуванням медіа, просто саме сьогодні медики отримали замовлені в аптечному пункті ліки, стверджує Тетяна Іванушкіна.
За її словами ліків та медичного обладнання загалом вистачає.
Однак спостерігати за оглядом пацієнта, або ж побачити надання йому планової допомоги нам не довелося. Ув’язнені не хочуть спілкуватися з пресою, пояснили працівники СІЗО. Також ми не змогли почути відповіді на запитання про те, чи були останнім часом випадки побиття в’язнів, і чи повідомляють лікарі правоохоронцям про факти неналежного ставлення адміністрації ізолятора до ув’язнених.
«Медпрацівники незадоволені реформою медичної допомоги у в’язницях,– пояснюють Радіо Свобода працівники Київського СІЗО, які попросили не називати їхніх імен. – Про це публічно не говорять, але медиків вже звільнили зі штату Державної кримінально-виконавчої служби. А до складу нового Центру охорони здоров’я – ще не включили. Розуміємо, що їх, скоріше за все, не звільнять, однак люди все одно перебувають у підвішеному стані», – стверджують наші співрозмовники. Крім того, за їхніми словами, про збільшення фінансування не йдеться, попри заяви про реформування цього сектору.
Утім, медична служба Лук’янівки має ще дещо, чим можна пишатися. Ми проходимо ще троє рипучих металевих дверей, три закіптюжені тютюновим димом коридор,и і опиняємося у будівлі, схожій на сучасний офісний центр. Тут працює адміністрація СІЗО. А за одними з дверей – світле просторе приміщення, зовсім не схоже на тюремне. Під всіма стінами – акуратні металеві шафи і стелажі з упаковками медикаментів. Частина – просто на полицях, для частини – є холодильники.
У приміщенні система клімат-контролю і датчик температури, який показує +18 градусів. Працює система вентиляції, запах ліків практично не відчувається.
Наталія, старший фельдшер, яка за сумісництвом відповідає за аптечний пункт слідчого ізолятора, традиційно для працівників СІЗО не дуже хоче говорити на камеру. За її словами, приміщення відремонтоване і обладнане коштом Товариства Червоного хреста. Ця ж міжнародна організація закуповує значну частину ліків, зокрема від найпоширеніших тут хвороб: серцево-судинних, а також астми та цукрового діабету. Деяке медичне обладнання, утім, купують коштом бюджету пояснює Наталія.
«Цього нам вистачає. Дали би більше – ми би просто не встигли використати ліки», – пояснює фельдшер, але додає, що у медичній служби СІЗО наразі вакантними є кілька посад, зокрема – кардіолога. Були би всі лікарі – можна було би замовляти більше медикаментів і краще надавати допомогу пацієнтам, припускає Наталія.
Медична реформа у місцях несвободи: що хочуть змінити
17 квітня заступник міністра юстиції Денис Чернишов представив нового голову Центру охорони здоров’я при Державній кримінально-виконавчій службі – ним став Сергій Васильєв, який донедавна працював в управліннях охорони здоров’я органів місцевого самоврядування.
Мета цих змін – зробити стандарти лікування ув’язнених не гіршими, ніж стандарти лікування у людей, які перебувають на свободі, наголосив Денис Чернишов.
«Ми провели публічний конкурс із залученням громадськості, й зараз відбувається набір лікарів через конкурс із достойними заробітними платами. Триває поступова розатестація працівників та зняття погонів. Усі медичні працівники будуть цивільними»,– наголосив Денис Чернишов. За його словами, заробітна плата медика, який працює з ув’язненими, відтепер не буде меншою за 10 тисяч гривень.
«Завдяки Всесвітній організації охорони здоров’я ми провели моніторинг надання медичних послуг у закладах позбавлення волі. Цей «зріз» підтвердив цілу низку проблем, які, проте,можна побачити щодня й у цивільній медицині. Це і брак фахових лікарів, і застаріле обладнання, і незадовільна якість тих приміщень, де надаються медичні послуги», – визнав Денис Чернишов.
Створений восени минулого року Центр охорони здоров’я, який днями отримав постійне керівництво, підпорядкований напряму Мін’юсту. Він дає змогу вивести медичних працівників з підпорядкування адміністрацій в’язниць та СІЗО, не зважати на її думку, а натомість «керуватися в своїй роботі суто професійними рішеннями», стверджує заступник міністра юстиції. За його словами це поліпшить якість медичної допомоги та не дозволить адміністрації установ разом з медиками приховувати можливі нещасні випадки.
На уточнювальне запитання Радіо Свобода Денис Чернишов зауважив, що ризик налагодження корупційних зв’язків та кругової поруки між лікарем та очільником в’язниці залишається, тому Мін’юст ініціює посилення контролю за цим сектором. Наслідком цього вже стало близько ста кримінальних справ, порушених за подібними фактами за минулий рік, стверджує посадовець.
Водночас начальник управління Генеральної прокуратури з нагляду за дотриманням законів у місцях несвободи В'ячеслав Свірець наголосив, що після зміни підпорядкування медперсоналу лікарям не буде сенсу приховувати побиття та тортури ув’язнених.
«Дуже великий ризик був закладений в тому, що лікар залежний від начальника установи в питаннях заробітної плати, премії, відпусток, всього іншого,– пояснив він.– Я впевнений, що виведення лікарів з-під прямого підпорядкування керівництва установ дасть змогу більш об'єктивно бачити картину».
Утім лікар-терапевт медичної частини Київського слідчого ізолятора Тетяна Іванушкіна пояснила, що від часу створення Центру охорони здоров’я і дотепер – медики Київського СІЗО продовжують підпорядковуватися керівникові цього закладу.
«Поки що реформа не закінчена, підпорядковуємося СІЗО, начальнику Київського слідчого ізолятора», – визнала вона.
Зі свого боку, учасник конкурсного відбору голови Центру охорони здоров’я при ДКВС, представник Міністерства охорони здоров’я Сергій Шум визнав, що в його відомстві мали дещо інші уявлення про реформування цього сектору. Так, на його думку, найкращим було би рішення підпорядкувати нову медичну структуру МОЗ, а не залишати його у відання того ж міністерства, яке опікується в’язницями.
«Незалежна медицина» у в’язницях навряд чи дасть швидкий ефект – експерти
В Україні вже багато років точиться дискусія про те, що медицина має бути незалежною, а лікарі не можуть бути «в погонах», щоб виконувати не накази, а присягу Гіппократа, стверджує правозахисник, керівник проектів Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. Утім, за його словами, лише зараз влада робить перші кроки для цього.
«Проблемою є нефіксація пошкоджень. Часто люди в поганому стані, а лікарі не можуть перебувати у приміщеннях камерного типу. Минуле керівництво ДКВС нібито було готове передати медичні функції Міністерству охорони здоров'я. Сподіваюся, обидва відомства мають добру волю це зробити. Медична структура має в підсумку підпорядковуватися МОЗ, це був би правильний крок. Але у підсумку це – величезна фінансова проблема. Через неї навіть не засуджені, вільні люди в Україні не мають якісної допомоги. Але зрештою ми не виключаємо, що лікарі будуть залежними від керівників Державної кримінально-виконавчої служби, хоча б тому що і медики, і пенітенціарії підпорядковуватимуться одному і тому ж відомству – Мін’юсту», – припускає правозахисник.
Експерт громадської організації «Донецький Меморіал» Олександр Букалов – ще менш оптимістичний у своїх прогнозах.
«Переконаний, що медичне реформування – найближчим часом не дасть ефекту. Бо воно не передбачає заміни переважної більшості самих медиків. Змінюється тільки підпорядкованість, але старі відносини і далі існуватимуть, впливатимуть на результат роботи. Я не хочу сказати, що всі тюремні лікарі погано працюють, або що вони не роблять нічого. Але попри це, за межі кримінально-виконавчоїсистеми виходитиме лише інформація, яку дозволятиме керівництво. Медики не зможуть повідомляти про бездіяльність, про незаконні дії персоналу. Реформування викликано не реальними намірами змінити систему, а скоріше «тілодвіженіями», які би створювали враження для суспільства, що вони там не сидять склавши руки»,– стверджує правозахисник.
Між тим, щороку в українських місцях несвободи помирає близько 500 осіб. Певне зменшення цих показників має місце лише від початку цього року, свідчить статистика Мін’юсту.
Основними причинами цих смертей є погані побутові умови, зокрема і для хворих в’язнів, та неякісна медична допомога, стверджують у Харківській правозахисній групі. Зокрема, у цьому контексті згадують Тамаза Кардаву, який помер у в’язниці через неналежне лікування, при цьому Європейський суд з прав людини ухвалив рішення про надання йому про негайної медичної допомоги.
