Доступність посилання

ТОП новини
16 Грудень 2018, Київ 16:43

Кремль активно нав’язує українцям тези про мир і Медведчука (огляд преси)


Довоєнна фотографія. Керівник проросійської організації «Український вибір» Віктор Медведчук (праворуч), а поруч президент Росії Володимир Путін на конференції «Православно-слов'янські цінності – основа цивілізаційного вибору України», що відбулася трохи більше ніж за півроку до початку збройної агресії Росії проти України. Київ, 27 липня 2013 року

Війна, за даними соціологів, стоїть на першому місці серед усіх проблем, які хвилюють українців, і це, як зазначає тижневик «Новое время», не дивно, адже безпека пріоритетніша за добробут і корупцію. А це означає, що проблема війни буде відігравати важливу роль у передвиборчій кампанії, і відмовчатися з цього приводу не вдасться. Більш того, дописувач тижневика підприємець і викладач Валерій Пекар прогнозує, що суспільство може розколотись щодо цього питання: частина громадян буде за ідею швидкого миру, а частина категорично її відкине. Видання нагадує, що стратегічна мета Росії – зовсім не захоплення українських територій, а ліквідація української державності. І війна, яку веде Україна, – це війна за виживання, за право на існування. Тим часом російська пропаганда активно впроваджує думку про те, що основним ворогом України є олігархи й корупціонери, а зовсім не Росія. Розуміння, що основний ворог – у Кремлі і він ніколи не заспокоїться, стає немодним – насамперед тому, що політики, які його пропагують, зараз явно не на піку своєї популярності. Натомість зростає рейтинг політиків, які стверджують, що народ утомився від війни, нам швидше потрібен мир, війна збагачує тільки олігархів (і частка правди в їхніх словах є). Власне, це і є перемога Кремля, наголошує дописувач. Те, що не можна було зробити обстрілами, танками й спецназом, поступово досягається іншим способом. Адже полем битви номер один є не Донбас, а свідомість кожного українця. Поразка, як і перемога, зароджується в голові. І в якийсь момент може критична маса людей погодитися з тим, що поразка, по суті, не таке вже й поразка, а, радше, закінчення ненависної війни і відновлення нормальних відносин із одвічним сусідом. Власне, це і буде початком кінця, наголошує автор. Тому що частина українських громадян цієї позиції ніколи не приймуть: ті, хто був на війні, і ті, хто втратив там друзів або рідних, а також багато інших, для яких зовсім необов'язково бачити смерть, щоб зрозуміти наміри тих, хто її несе. А значить, російсько-українська війна має всі шанси перетворитися на громадянську, на радість Кремлю. Всі нинішні союзники України відвернуться від тих, хто зі власної ініціативи здав свою країну. Будуть швидко знищені всі тендітні зародки нових інституцій, збудованих під тиском Заходу. Повернеться повна економічна й культурна залежність. І ця втрата шансу, на думку автора статті, може стати останньою. Стаття називається «Ворог у Кремлі».

Про причини рішення Віктора Медведчука повернутися у велику політику, і про те, на що з його поверненням розраховує Кремль, аналізує «Дзеркало тижня». Автор статті Сергій Рахманін вважає, що в Білокам'яній вирішили: орієнтовані на Москву політичні еліти України надто мляві, ніяк зі сплячки не вийдуть, ліниво сваряться між собою, трохи покусують владу, замість того, щоб оголювати ікла. А так владу не беруть. Щоб розворушити цей сонний барліг, і знадобився звір, сильний, досвідчений, нещадний. І Медведчук у нього хутенько вліз, оголивши у вітальному вишкірі міцні ікла. У Москві вважають, що потенційний електорат соціально близьких для Кремля сил становить не менш як третину від загальної кількості виборців України. Цього недостатньо, щоб провести повністю лояльного Москві президента. Але за правильно продуманої гри достатньо, щоб вивести «свого» кандидата у другий тур. А це, у свою чергу, гарний доробок, щоб спробувати сформувати «свою» більшість у Раді. Парламентські вибори в Україні, на думку автора, турбують Путіна більше, ніж президентські. Прийде на Банкову лояльний до Москви персонаж – от і добре, не прийде – зв'яжуть руки новому очільнику української держави нелояльним до нього парламентом. Без підтримки коаліції у Верховній Раді будь-який гарант буде обмежений і в кадровому маневрі, і в законотворчому. Без опори на парламентську більшість новий президент не зможе не те що виходити за межі конституційних повноважень, йому навіть своїми законними правами розпорядитися буде складно. Тому Кремль зробить акцент на парламентській кампанії. А президентську схильний розглядати, насамперед, як прелюдію. Докладніше про наміри Кремля та шанси на їх здійснення йдеться в статті «План «Шатун».

Дописувач «Українського тижня» журналіст Юрій Макаров стверджує, що сьогодні в Україні провідні телевізійні канали належать кільком власникам, серед яких лише Ігор Коломойський однозначно заявив про свою позицію у війні на боці України. Хоча й не виключені ситуативні інтереси у майбутньому перерозподілі політичної влади з усіма можливими компромісами. Про Фірташа все журналістові зрозуміло, про Ахметова більш-менш, що ж до групи телеканалів Віктора Пінчука, то авторові статті важко передбачити, який маневр обере олігарх напередодні виборів. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення мала б відстежувати процеси, але оскільки вона значною мірою формувалася під економічні, а не ідеологічні завдання, то чекати від неї рішучих заходів марно – вона ніяк кворуму не збере. Дописувач запитує: що робити з прямими й очевидними провідниками кремлівської гібридної війни в українському інформаційному просторі? Чи є здоровий глузд важливішим за закон про цензуру, а дух закону за букву? Теоретично за бажання можна боротися зі внутрішніми спікерами Кремля «методом Аль Капоне», якого знешкодили, причепившись до несплати податків. Але логічніше, зрозуміліше для суспільства й чесніше було б ухвалити надзвичайний закон про співпрацю з ворогом, хоча б на час війни. Безумовно, завжди є небезпека узурпації влади й утисків свободи слова. Та не з політичною волею Києва під прицілом «Искандерів». Докладніше про український медіапростір ідеться в статті «Безкарність».

Інший дописувач «Українського тижня» Денис Казанський у статті «Гауляйтер із МММ» досліджує, чому Москва поставила на Дениса Пушиліна. Журналіст нагадує, що угруповання Захарченка після його загибелі протрималося при владі лише тиждень і було розгромлене за лічені дні. Відразу після призначення Пушиліна Донецьк спішно покинув Олександр Тимофєєв, друга людина в угрупованні «ДНР». Слідом за ним подався до Росії потенційний наступник Дмитро Трапєзніков, а за ним і радник Захарченка Александр Казаков із Москви та ще кілька дрібніших членів клану. Дописувач переконаний, що такий швидкий і масовий виїзд людей Захарченка з угруповання «ДНР» не був спонтанним і всю камарилью наполегливо переконали покинути Донецьк люди, відмовити яким було неможливо. З огляду на швидкість легкість, з якою команда загиблого ватажка була відсторонена від влади, сумнівів у тому, що його ліквідацію організувала саме російська сторона, не залишилося, вважає журналіст. Очевидно, ставку на Пушиліна Кремль зробив із розрахунку на подальшу реалізацію мінських угод та повернення Донбасу до складу України. Москва, як і раніше, сподівається домогтися для регіону особливого статусу й повернути його до складу України для того, щоб зберегти тут сильне проросійське лобі. І польові командири, які пройшли через гарячу фазу війни 2014 року, в цій справі відверто погані помічники. А ось безідейний і безпринципний шахрай – найкраща кандидатура. Тут і знадобився послідовник Сергія Мавроді, якого спочатку мало хто сприймав усерйоз, зазначає автор.

В Україні спостерігається своєрідна ейфорія навколо високої ймовірності надання томосу про автокефалію Української православної церкви, констатує «Український тиждень». Логіка подій у Константинополі, Києві та Москві справді вказує на те, що питання ось-ось має вирішитися на користь України. І це, як наголошує видання, стане великою перемогою світської та церковної дипломатії. Але коли маєш справу з таким ворогом, як Росія, то постійно мусиш озиратись і думати, звідки він завдасть удару наступного разу. Москва добре навчилася обертати властивий західній демократії плюралізм на свою користь. І кому як не Києву варто першому продемонструвати те, що плюралізм в умовах війни шкодить. Якщо Україна не може повністю заблокувати участь російської делегації в заходах ОБСЄ, то прибрати з інформаційного простору держави інструменти ворожої пропаганди українським силовикам цілком під силу. Боятися нічого, вважає автор. Київ безболісно обмежив доступ до російських соцмереж і онлайн-сервісів, трансляцію телеканалів із Росії, тож логічно було б провести «зачистку в тилу». Тут і зараз. Доки ворог не перегрупувався і не отримав комфортніше представництво у Верховній Раді. Без засобів пропаганди це представництво може бути значно скромнішим, ніж засвідчують нинішні соціологічні опитування. Генеральне прибирання все ще на часі, наголошує тижневик.

У цьому ж числі «Український тиждень» пише, що окупація не вирішила жодної з наявних раніше проблем екології Криму, натомість спричинила чимало нових, небезпечніших загроз. Екологія нечасто стає темою номер один, коли йдеться про ситуацію на окупованих територіях. Адже Україна та міжнародні організації не можуть забезпечити дотримання прав людини на цих територіях, куди там до природоохоронної діяльності. Однак події в Криму останніх тижнів чітко засвідчили, що ігнорування може призвести до вкрай поганих наслідків. Про них докладніше йдеться в статті «Кримська спрага».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG