Доступність посилання

ТОП новини
16 Червень 2019, Київ 05:50

Вибори в Україні: парадокси політиків і виборців


Голосування на одній з виборчих дільниць Києва (архівне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

Українська політика – явище цілком і повністю пронизане алогічністю та парадоксами. При чому, як у виконанні самих політиків, так і простих громадян. Ці дві категорії наче змагаються між собою, хто вчворить щось більш непослідовне. Хто сам себе перемудрує. Тільки через ці забавки програє вся країна.

Парадокс українського виборця доволі простий. Суть його зводиться до тези: «Не довіряти вітчизняним політикам, вважати їх усіх однаковими. І водночас мати щодо них завищені очікування. Обирати собі улюбленців, перетворювати на кумирів, відстоювати їхні позиції часом куди переконливіше, ніж те роблять самі політики, а вже невдовзі розчаровуватися швидкими темпами».

Навчені попередніми електоральними кампаніями, виборці вимагають від кандидатів того, аби зробили щось для громади. Мовляв, оплата вперед. І йдеться не про гречку, бо це окрема розмова, а про щось матеріальне, щось в стилі: «Дитячих майданчиків та видовищ».

З одного боку, це наче звучить в рамках стратегії розумного використання політиків. Проте насправді все якраз навпаки, адже вимога в кандидата зробити щось наперед цілковито перевертає все з ніг на голову. Адже виборець ніби сам просить себе підкупити. Замість того, аби зламати систему – підлаштовується під неї. І подачка є ілюзорною не лише тому, що політик неодмінно захоче в парламенті чи місцевій раді повернути витрачені кошти. Не лише тому, що кандидати, котрі пролетіли, не гребують потім забрати «подарунки» назад. А й через те, що відчувають, наче з побудовою майданчику отримують індульгенцію на час своєї каденції.

Із результатів соцопитувань можна зробити висновок, що народ врешті зрозумів: аби в країні відбулися зміни – у владі має побільшати свіжої крові. Проте ті ж результати свідчать й про те, що нові обличчя, за котрі висловлюють готовність голосувати українці, несуть собою порожнечу. Це персонажі, про котрих невідомо нічого по суті. Тому обрання цих людей неодмінно призведе до зневірення в них виборців у дуже короткій перспективі. А це, в свою чергу, використають політики старої закалки, аби дискредитувати ідею постійної зміни політиків у владі, аби еліти розвивалися й працювали не на користь власних кишень, а народу.

Політик сам робить себе заручниками власних обіцянок та дій

Але влада так само непослідовна. Вона теж любить парадокси, тож охоче сама себе підставляє. Петро Порошенко всіляко намагається зіпхнути усю відповідальність за провали й невиконані обіцянки на Верховну Раду та усі інші можливі й неможливі обставини та інстанції. Мовляв, у нас парламентарно-президентська форма правління, а не навпаки. Наче не політична сила імені Петра Порошенка заправляє усім в більшості?

В той ж час президент викликає до себе на килим директора «Укрпошти» та міністра інфраструктури й шпетить їх, роздаючи накази, ніби має на те повноваження. Центральна влада, скинувши із себе гору повноважень в рамках децентралізації, зацікавлена в тому, аби пояснити народові, хто за що відповідає. Проте цього не робить, а натомість діє абсолютно в протилежному ключі.

Президент воліє асоціюватися із перерізаними стрічками, автокефалією та звитягами війська, що можна зрозуміти із його виступів та реклами. Проте сам руйнує цей імідж такими показовими виставами із вправлянням у всемогутності.

Народ засуджує кандидатів за невиконання популістських обіцянок, але найкраще на них ведеться. Як Порошенкові вдалося звабити виборця словами, що АТО має тривати не місяці, а години. Так потім ця заява стала однією із фатальних для його рейтингу, через різницю між словами та діями. Точно так само виборець зараз ведеться на зубожілу риторику Юлії Тимошенко з її обіцянкою про зниження цін на газ вдвічі, котра рано чи пізно приведе лідерку «Батьківщини» туди ж, звідки сонце другого терміну нікому не світить.

Такі самі й телевізійні говоруни, самоназвані «політологи» та «експерти», котрі знають відповіді на всі питання світу. Ще нещодавно вони запевняли, що основний вибір під час президентської кампанії в 2019-му доведеться робити між Надією Савченко та Андрієм Садовим. Інші їхні прогнози так само збуваються з частотою гороскопів в районних газетах. Проте ці персонажі не пропадуть. Завше знайдуть на що перевести стрілки, на якому каналі вигулькнути чи якого олігарха обслуговувати. Вони затребувані, поки їх кудись кличуть та слухають, розвісивши вуха.

Винні верхи

У такій політичній дійсності наче всі одні одних достойні. Є замкнута система парадоксів, котра призводить до патової ситуації. Проте куди більша провина лежить саме на елітах, адже рівень їхньої відповідальності в рази вищий. Тому і зміни слід починати зверху. Але, щоб добратися до того верху – знову ж потрібна воля низів. Принаймні, щоб підтримати найактивніших, котрі ведуть боротьбу за встановлення рамок, за котрі еліти не виходитимуть.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG