Доступність посилання

ТОП новини
14 Жовтень 2019, Київ 02:43

Кожен президент України стає для Кремля націоналістом (огляд преси)


Учасники Маршу національної єдності до Дня захисника України в Ужгороді, 14 жовтня 2017 року

Українці занадто довго перебувають всередині подій. Занадто сильно занурені в контекст. Настільки давно, що перестають помічати зміни. Ритуально повторюють «нічого не змінюється» і звикають в це вірити. Хоча їхня реальність повністю відрізняється від усього того, чим українці жили ще шість років тому, наголошує в тижневику «Новое время» Павло Казарін. Натомість російська реальність забетонована. Персонажі не змінюються десятиліттями. Але саме російська стабільність дарує Україні те, що може хоч в якійсь мірі претендувати на спадкоємність, – загрози і ризики. Кремль стабільний, незмінний і послідовний. Так само як і його прагнення повернути Україну в формат буфера і сірої зони. І з цим змушений рахуватися будь-який новий український політик, якими б не були його первинні ілюзії. Тому що перші ж переговори з Москвою виявляють просту істину. Мир не настає не тому, що з Києва приїжджають погані парламентери. Він не настає тому, що вони приїжджають домовлятися. А Кремль чекає не переговорів. Він хоче обговорювати умови здачі. Російська послідовність перековує будь-якого, хто опинився на Банковій. Тільки-но проходить період рожевих окулярів, кожен новий український президент стає для Кремля націоналістом і радикалом. Лише тому, що відмовляється переносити столицю України в Москву. Єдиний виняток – коли до влади в Україні приходять неукраїнські політики. Але тоді їхня кар'єра закінчується в Ростові. На цьому наголошується в публікації «Неможливе можливо».

«Український тиждень» стверджує, що Україна в міжнародній політиці відповідає на чужі ініціативи та не генерує власних. Кореспондентка тижневика Алла Лазарева нагадує, що компроміс з агресором для його жертви – це завжди тією чи іншою мірою капітуляція. Особливо коли про бажання миру першою повідомляє сама жертва. Можна й треба критикувати Емманюеля Макрона за недалекоглядний поспіх у відносинах із Росією, але це не знімає з порядку денного болючого українського питання: чим і як готовий розраховуватися новий президент за «швидкий мир»? Після зустрічі тристоронньої групи в Мінську 18 вересня Кремль волає з усіх своїх медійних ресурсів, що «Україна знову зірвала угоду про мир». Так, нібито українські танки зайшли до Курська та здійснюють обстріли. Але якщо агресор настільки зацікавлений у «формулі Штайнмаєра», чиї інтереси в ній закладені й кому вона обіцяє найбільші ризики? – запитує авторка. І наголошує, що нездатність країни просувати власні ініціативи в політиці заганяє гравця до лабетів безперспективної об’єктності. Тоді грати починають за нього, від нього та замість нього. Україна за п’ять років війни вийшла з болем і кров’ю на свою суб’єктність. Недосконалу, але вистраждану. Але є ризик її втратити, попереджається в статті «За чужим сценарієм».

Про те, що лишилося поза увагою під час повернення українських військовополонених моряків і політичних в’язнів із Росії, розповідає «Український тиждень». Видання нагадує, що Росія і далі утримує щонайменше 86 українців. Крім того, на окупованих територіях Донбасу, за даними СБУ, лишається майже 230 полонених, серед яких є й цивільні. І механізму, який допоміг би їх звільнити, поки не існує, оскільки всі обміни, які відбувалися впродовж цих шести років, були ситуативними. Щоразу спрацьовували новий інструмент і домовленості між офіційним Києвом та Москвою. Тижневик пише, що зараз важко говорити, чи існує в нової української влади стратегічне бачення вирішення проблеми українських політв’язнів у Росії. Досі не напрацьована стратегія роботи з цією проблемою. Водночас, сам процес перемов має відбуватися в тиші, оскільки зайва публічність може зірвати повернення українців. Як запевняли тижневик причетні до переговорів, такі випадки вже траплялися: Росія бачила підвищений інтерес до тих чи інших людей і починала висувати нові вимоги, часом невиконувані для України. І останнє стратегічне завдання, про яке має пам’ятати і влада, і суспільство: навіть якщо звільнити всіх полонених, ніхто не завадить Росії набрати нових заручників із тих, хто досі лишається на окупованих територіях. Тому треба шукати запобіжники від таких дій Кремля, наголошує тижневик.

До Віталія Кличка як до менеджера у журналістів «Українського тижня» є багато запитань. Віддавши в управління помічникам місто, він не надто заглиблювався в поточні справи й відповідно не міг проконтролювати всю їхню «творчість». Тому закиди в непрозорості формування бюджету, незаконності виділення землі, корупції часто цілком виправдані. Але цього разу йдеться не про Кличка. Якщо поставити за мету позбутися його, то операцію можна було б провести безболісно й законно, вважає автор статті Роман Малко. Лише дочекатися наступних виборів – і місто, де більшість мешканців на парламентських перегонах проголосувала за «Слугу народу», могло підтримати кандидата від правлячої партії. Однак, прагнучи швидко усунути Кличка, Зе-команда припустилася дитячої помилки. Пішла звичним для себе шляхом: «наїхала» на мера й дістала удар у відповідь. Кличко перейшов у контратаку й став першим, хто дав відсіч. Якщо раніше мера підтримувала приблизно третина киян, то тепер він дістане підтримку й опозиційного електорату, переконаний автор. Ті, хто раніше його критикував, тепер побачили в ньому бійця, який став на захист права киян на самоврядування. Більше про те, чим небезпечні спроби ручного управління Києвом у виконанні Зе-команди, йдеться в статті «Столиця в комі».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG