Доступність посилання

ТОП новини
18 листопада 2019, Київ 15:53

Село Випчина на Буковині оживає раз на рік


Гірська дорога у Карпатах

Двоє побратимів, які пройшли війну на Донбасі, львів'яни Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон знімають документальний фільм про гуцулів «Випчина. Село одного дня». Вже презентували його коротку версію. Випчина – найвище село Гуцульщини у Чернівецькій області Путильського району, яке жителі покинули у 90-х роках минулого століття. Лише раз на рік село оживає. Що змушує селян шматок землі вважати рідним? Що знають українці про життя горян, окрім кептариків і трембіт? Що чекає на гуцульський світ? Відповіді на ці запитання шукають автори проєкту.

Столітня церква Святих Петра і Павла і старий цвинтар нагадують, що тут було колись село Випчина. Допоки храм і могили будуть доглянуті, то воно житиме. Так думають люди, які самі або ж їхні батьки покинули високе карпатське село і перейшли жити у долину. У високогір’ї села немає нікого з жителів.

Щороку 13 липня селяни різного віку з’їжджаються у Випчину на храмове свято. Беруть зі собою дітей. До цієї поїздки готуються. У старій церкві відбувається богослужіння, а потім йдуть до могил рідних, запрошуючи кожного підійти, щоб разом помолитись за душі померлих і пригоститися стравами. «Несуть щось таке, аби людей приймити. Ставлять їжу на могили – і так вшановують тих, хто похований. Споминають і запрошують людей підійти, сісти, з’їсти і згадати», – пояснює у фільмі учасниця проєкту Наталія Бабалик.

Церква у Випчині
Церква у Випчині

У цій мандрівці на рідну землю предків – якесь певне таїнство. Можливо, для людей це місце сили і пам’яті.

Духовне людям важливе, і вони переосмислюють свою спадщину
Юрія Калиняк

«Люди на свято Петра і Павла, 12 липня, у своїх домівках, у тих місцях, де живуть, йдуть до церкви, а 13 липня вже відбувається храмове свято безпосередньо в селі Випчина. Їдуть туди навіть ті з долішніх сіл, хто не народжений у цьому селі. Чому все ще тяглість поколінь триває? Насамперед могили, цвинтар і церква. Люди доглядають за церквою, перекрили її. Вочевидь, духовне людям важливе, і вони у цей спосіб дбають і переосмислюють свою спадщину, і живляться з неї, передають своїм дітям, своїм нащадкам. Село почало зникати, як тільки під укіс пішла радянська влада, посипалась економіка, селяни перейшли жити у долину», – каже Юрій Калиняк, фотограф, автор ідеї

Юрій Калиняк під час презентації короткої версії фільму у Львові
Юрій Калиняк під час презентації короткої версії фільму у Львові

Путила – рідне буковинське селище Юрія Калиняка. Він любить гори і часто мандрує горбами. Не раз бував у Випчині, ця місцевість його зацікавила тим, чому люди, які покинули цю землю, щороку сюди повертаються. Цей шматок землі високо у Карпатах став для гуцулів символом, міфом, куди хочеться повертатись.

Розуміння чогось малого може стати добрим ключем до розуміння чогось більшого
Юрій Калиняк

«Люблю ходити горбами, маю таку потребу, піти в горби і звідси щось принести – гриби, чорниці, добру ідею, добре знайомство. Мене найбільше ваблять горби тим, що там з того доброго є багато. Так і виникла Випчина –село одного дня. Я вважаю, що це невелике село на горбах, яке зараз перебуває на межі небуття, насправді розуміння чогось малого може стати добрим ключем до розуміння чогось більшого», – зауважив Юрій Калиняк.

Двоє побратимів – Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон, які закохані в Гуцулію, сформували творчу команду і почали роботу над документальним фільмом «Випчина. Село одного дня» за підтримки Українського культурного фонду. Команда провела кілька експедицій у гори, зокрема на храмове свято 13 липня, записала багато місцевих людей. Творча група презентувала короткий фільм, у планах – більша документальна стрічка. Автори проєкту кажуть, що не обмежуються лише Випчиною, а цікавляться Гуцулією у більш широкому розумінні. Вже роздумують про зимову експедицію.

Розбивали печі у хатах, але селяни лишались
Юрій Вовкогон

«Люди розповідають, що за совітів у Випчину зганяли коней і зумисно валили хрести на цвинтарі. У сусідні села заганяли комсомольців, які з церков знімали хрести і били вікна, а сюди вони не дійшли. Переказують історії, як під час Другої світової війни «стрибки» (спецгрупа НКВС – ред.) приходили і зганяли з Випчини людей униз. Розбивали печі у хатах, але селяни лишались. Усіх свідоміших мешканців вивезли в Сибір, селяни довго мовчали і зі своїми споминами повмирали. Там життя сприймають просто. Що їх заставляє повертатись у Випчину? Думаю, фішка в тому, що «так робив мій тато, мій дідо, і на мені це не має зупинитись». Люди своїм життям дають відповіді не словами, думками, а способом свого життя. Якщо вербалізувати цей смисл, чого вони повертаються, то це звучатиме: так має бути», – каже керівник проєкту «Випчина. Село одного дня» Юрій Вовкогон.

Юрко Вовкогон під час презентації у Львові
Юрко Вовкогон під час презентації у Львові

​Для Юрія Калиняка і Юрій Вовкогона, які пройшли бойові дії на Донбасі, цей проєкт – ще й передусім добра нагода поспілкуватися з людьми. Юрій Калиняк шукає власні сенси у цьому і, поза тим, прагне цим людям задати імпульс до думки, до переосмислення української спадщини. Юркові Вовкогону, який родом теж із карпатської місцевості, як і його побратим, найбільше у гуцулах подобається неквапливість і їхня філософія життя. Те, чого так бракує у суєтному світі.

Юрко Вовкогон
Юрко Вовкогон

До слова, позивний Юрка Вовкогона був «Гуцул». Він захищав батьківщину у складі добровольчого батальйону «Правий сектор» із листопада 2014 року до липня 2015 року. Його побратим – Юрій Калиняк, який працює сьогодні рятувальником, воював у зоні бойових дій на Донбасі у 72-й окремій механізованій бригаді понад рік. Він був мобілізований у серпні 2014 року. Приїхав в околиці Волновахи – і реальна війна постала перед його очима. Юрій Калиняк пройшов бойовий шлях ще й із фотоапаратом. У Випчині, високо у горах, спеціально для селян, які туди приїхали, цього року у день храмового свята презентував свою фотовиставку храмів.

Юрій Калиняк презентував фотовиставку у Випчині
Юрій Калиняк презентував фотовиставку у Випчині

Чи повернуться колись селяни у Випчину? Навряд чи. Але їхня Випчина раз на рік оживає, і це важливо.

Документальний фільм «Випчина. Село одного дня», як наголошують його автори, – це спроба візуалізувати і представити певне коло сутнісних питань гуцулів до самих себе і навколишнього світу. Працюватиме команда над проєктом 2 роки.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG