Він працював над проєктами для 15-ї праправнучки Мони Лізи, Вселенського патріарха Варфоломія і Оксфордського університету. Розписував храми в Італії і виготовляв логотипи замків у Німеччині. Утім, навіть на тлі цих масштабних робіт головним проєктом життя він вважає роботу над графічним стилем Православної церкви України.

Він знає про форми і сенс букв майже все. І переконаний, що краса літер здатна вражати так само глибоко, як музика чи кіно. Він – один із найкращих каліграфів і дизайнерів в Україні Олексій Чекаль.

Із яких елементів складається логотип ПЦУ і що вони означають? У чому полягає український стиль? Чому шрифтова культура в Україні є низькою? Що не так із дизайном гривні і чому українцям не варто відмовлятися від кирилиці? Про це і про інше Олексій Чекаль розповів Радіо Свобода.

– На самому початку запитаю вас про таке: впевнена, що серед читачів є ті, хто вважає, що в час електронних технологій каліграфія втратила актуальність. Що скажете?

– Що більше ми використовуємо технології, то більше цінуємо речі, зроблені руками. Зараз каліграфія має дуже багато можливостей – навіть більше, ніж у середньовіччі. Тоді писали книжки, писали на стінах церков, листувались. А зараз ми пишемо на різних поверхнях – від одежі до будинків, від вулиць до сенсорних екранів.

Взагалі, шрифт – це камертон культури. Приміром, у лондонському метро ми всюди можемо побачити міцний шрифт Едварда Джонсона. Ці літери увійшли до візуального образу Британії, без них неможливо уявити Лондон. Але пасажири не замислюються, що в основі пропорцій лежать римські монументальні написи, які втратили засічки й увібрали в себе швидкість індустріального часу.

Оскар Уайльд, коли брав участь у лондонській лекції Емері Вокера «Високий друк та ілюстрація» у 1888 році, написав, що коли публіці були представлені каліграфічні листи Людовика Аррігі, зал вибухнув оплесками. Тому що краса літер і розчерків, як архітектура чи музика, вражає нас у серце.

Ще приклад: зручністю використання продуктів Apple ми зобов’язані курсам каліграфії, які відвідував Стів Джобс. Він розповідав, що саме там зрозумів важливість гармонійних пропорцій і тонку архітектоніку шрифту, що допомагає працювати користувачеві.

– Знаю, що в каліграфів є свої улюблені чи – навпаки – неулюблені літери. Чи маєте ви такі?

– Звичайно, у різних стилях є цікаві літери. Наприклад, в українському скорописі мені подобаються – «К» та «Ж». Коли їх пишеш, з них виходить дуже багато енергії, вони як удар козацької шаблі.

У латинській традиції – дуже подобається велика «R», в арабській мові – «вав» (و – ред.), в івриті «алеф» (א – ред.), що нагадує людину, яка йде.

Іноді проблеми є з м’якими знаками, вони трохи незбалансовані. Але дизайнер шрифту на те й дизайнер, щоб ці незгоди вирішувати.

– У своїх інтерв’ю ви говорили про те, що графічна культура українських міст є доволі низькою. Поясніть, чому.

– Вона поліпшується. Нам ще далеко до шрифтової свідомості Польщі чи Британії, але в Україні каліграфією та шрифтом цікавиться дедалі більше людей. Деякі компанії вже розуміють, що треба замовляти шрифт професіоналу. З’являються шрифти для міст і музеїв.

І є надія, що в майбутньому навіть Національний банк буде купувати професійні шрифти, а не як зараз, по суті, часто використовувати неліцензовані версії, і замовляти якісну каліграфію для дизайну грошей. Як це було, наприклад, у часи УНР, тоді дизайн грошей замовляли Василеві Кричевському.

Ми пройшли важку радянську епоху, яка спричинила багато проблем у плані занедбання шрифтової традиції. Шрифт був елементом пропаганди. КДБ слідкував, щоб не було самвидаву. І тому у нас було дуже мало шрифтів, порівняно із Заходом.

Але до нас дійшли традиції Остромирового Євангелія й козацьких сувоїв, потім – від Георгія Нарбута, Роберта Лісовського, через наших вчителів Василя Чебаника, Віталія Мітченка і Володимира Юрчишина. І ми повинні ці традиції розвивати.

Про створення графічного дизайну ПЦУ і український стиль

– Ви розробляли графічний стиль Об’єднавчого собору і Православної церкви України. Хто до вас звернувся і що цьому передувало?

– Один із проєктів, який був важливим для того, щоб у мене склалося бачення графічного образу Української церкви, був молитовник, який ми кілька років тому випустили під редакцією священика Андрія Дудченка. Проєкт об’єднав українців різних православних конфесій, які мали бажання молитися українською мовою.

Був розроблений шрифт на основі написів у Софії Київській, я зробив багато малюнків, пов’язаних як із візантійською традицією, так і з українським бароко.

Я багато працював і товаришував із парафіянами і священниками УПЦ (МП), які прагнули єдності з Константинополем і автокефалії української церкви, до речі, потім разом з ними я перейшов до ПЦУ. Крім того, я періодично щось робив для грецьких церков і патріарха Константинопольського. Тому я був художньо й морально підготовлений до того моменту, коли надійшло замовлення зробити логотип до Об’єднавчого собору.

– Коли ви працювали над графічним дизайном ПЦУ, які завдання перед вами ставили чи які ви, можливо, ставили самі перед собою?

– У моїй роботі я намагався об’єднати візантійську й українську кириличну традицію. У логотипі можна помітити барокові елементи, фрагменти грецького монументального письма, в’язі, також я використав декоративне оздоблення храму.

Звичайно, головний образ Софії – Оранта – став і головним образом логотипу, як символ заступництва Божої Матері за Україну. Я зробив векторний малюнок на основі моїх фотографій мозаїки й намагався вплести Оранту в квітучий хрест.

– Чи була у вас мета, щоб графічний дизайн відрізнявся від російського?

– Так, звичайно. Я не маю нічого проти різних стилів, як-от болгарського, російського, сербського, але якщо тема пов’язана з епохою, нацією чи якоюсь проблемою, то треба підбирати дуже точно шрифти й елементи, щоб була естетична єдність графіки з її змістом. Звичайно, якщо ми намагаємось відійти від імперського духу й розвернутися в бік греко-візантійської традиції, нам варто підкреслювати українські риси й естетику.

– Що притаманно українській естетиці?

– Є такий професійний жарт: де німецький дизайнер проводить пряму лінію, український пише хвилясту. Нам притаманний більш жвавий, пластичний контур, хвацькі розчерки, квітучі елементи, певні характерні форми графем. Літери не схожі одна на одну, вони мають індивідуальність.

Якщо подивитися на написи в Софії Київській, які частково робили греки, ми побачимо, що саме там закладені ці пластичні елементи нашого відчуття графіки письма.

А ще потужний рух українського авангарду не дає все це перетворити на попсу. Характерні риси українського стилю можна побачити і в сучасних текстових шрифтах Андрія Шевченка, Дмитра Растворцева, Віктора Харика, Генадія Заречнюка, Кирила Ткачова чи в каліграфічних працях Віки і Віти Лопухіних, Олександра й Наталії Ком’яхових, Анни Єгорової й інших.

– Наскільки складно було працювати?

– Це було не стільки складно, як відповідально. Ми ще на початку шляху. Адже графічний стиль Собору плавно перетік у графічний образ церкви. Я вже зробив печатку для митрополита Епіфанія і церкви в цілому.

Зараз роблю дизайн офіційного часопису ПЦУ. Та гадаю, що у майбутньому зможу зробити графічний «камертон» і набір шрифтів, якими користувався б у документах, під час офіційних заходів і в житті церкви кожен єпископ і священник.

Про друзів у Росії, Гіркіна у Слов’янську і політику у мистецтві

– Ви згадували, що раніше співпрацювали і з УПЦ (Московського патріархату), і з Російською православною церквою. Коли Україна отримала томос, чи надходили вам пропозиції з Росії?

– Мені важко говорити на цю тему. Скажу лише, що я відчуваю великий сором за нехристиянську реакцію цих церков на події останніх років. Зовнішнє виявилося важливіше від внутрішнього. З моєї точки зору, проросійська церква морально відповідає за агресію, яка трапилася.

Я намагаюся відмовляти певним проєктам. Але церква – не тільки організація, в ній є окремі чесні люди, тому я іноді продовжую працювати з тими справжніми друзями, хто проявив християнську мужність і адекватність у цьому конфлікті світоглядів і хто молиться за тих, кого сьогодні катують у донецькій в’язниці «Ізоляція», або тих, хто, як дослідник Сандармоху Юрій Дмитрієв, страждають за правду.

– Вочевидь, ви не згодні з тезою – «мистецтво поза політикою».

– Є така праця Стенлі Морріса «Політика та письмо». Він вважає, що письмо формувалося в результаті змін релігійного чи політичного середовища й різних суперечок між церквою й державою, а також між східним і західним християнським світом. І якщо навіть літери реагують на зовнішні події, то як людина може говорити, що вона поза політикою?! Якщо вона тільки не перетворилася на соляний стовп. Ми всі пов’язані!

Ані художник, ані церква, ані вчений не можуть мовчати, коли відбувається злочин або конфлікт. Як я можу ставитись до того факту, що до церкви в Слов’янську, куди я на Великдень у дитинстві ходив із бабусею, священник впускає полковника ФСБ Гіркіна зі зброєю і допомагає захоплювати моє місто?

Або як я можу реагувати, коли крадіжку називають «восстановление исторической справедливости», або в молитві за «мир» пряму агресію іменують «громадянським конфліктом»? Відповідь очевидна.

Якось мюнхенський священник і антифашист Руперт Маєр, прототип пастора Шлаґа (з радянського телефільму «17 миттєвостей весни» – ред.), промовив ще в 1924 році: «Я досить чітко скажу вам, що німецький католик ніколи не може бути націонал-соціалістом». Я б переніс цю фразу до нашого контексту: хто побачив Світ Христа в очах новомучеників і працював з архівами радянської нелюдської машини, так до кінця і не засудженої, – не може не ставитися з певним презирством і відторгненням до ідеології держави-«гопника» з пострадянськими комплексами, компромісами митрополита Сергія Страгородського й імперсько-шовіністичним присмаком, де «Верховний (демон) Гагтунгр», користуючись мовою Данила Андрєєва (російського письменника і філософа 20-го століття, автора містичного твору «Роза світу» – ред.), хрипко гогоче над штабелями жертв від Комінтерну до сьогоднішніх найманців «Вагнера».

З цього приводу також я часто згадую слова Андрія Синявського (російського письменника, дисидента і політв’язня 20-го століття, відомого на псевдо Абрам Терц – ред.), коли його викинули з СРСР: «Можна сказати, що у мене з радянською ідеологією, в основному, естетичні розбіжності. Ми по-різному з нею розуміємо, що є прекрасне і що є огидне».

Наприклад, католицька церква не могла залишатися такою, як була, після Бухенвальду, пам’ятаючи, що частина католиків заплющувала очі на нацизм. А протестантська церква не могла лишатися такою, як була, після досвіду Дітріха Бонгеффера (німецького протестантського пастора, теолога й антинациста 20-го століття – ред.). Так і наша українська церква не може залишатися такою, як була, після Іловайська чи Дебальцевого.​

І тому, заради правди, потрібно сказати, що все ж таки ми переживаємо міжнаціональний конфлікт меншою мірою, а більшою мірою – конфлікт світоглядний, конфлікт духовної оптики й навіть естетики. І коли ти відчуваєш в іншому однакову з тобою присутність реальності, ти можеш на нього покластися в житті та смерті. І тут є про що поговорити Осипові Мандельштаму з Василем Стусом, а музиці Валентина Сильвестрова прозвучати в унісон з віршами Ольги Седакової.

Та не завдяки пекельній системі, а всупереч їй можуть бути прикладом мої друзі, дисиденти з Росії, викладачі семітських мов із Російського державного гуманітарного університету. Їх кидали в автозаки в Москві через протести проти війни в Україні. Але вони допомагають українській науці, приїжджаючи до Волині й роблячи те, що вміють дуже добре – навчати людей арабській, сирійській, єврейській, арамейській мов на світовому рівні.

Сергій Льозов і Дмитро Цолін створили в Острозькій академії справжню співдружність мужніх і небайдужих людей. Те саме можу сказати про друзів, які залишились для мене на професійній і моральній висоті в цей час випробувань. Журналіст Сергій Чапнін, із яким ми робимо один з найцікавіших часописів про церковне мистецтво «Дари», чи чудовий каліграф і плакатист Євгеній Добровінський, із яким нещодавно було інтерв’ю на Радіо Свобода (Російської редакції – ред.) про гострий політичний плакат.

Тому в 2015 році ми з друзями з різних країн робили в Італії виставку про український Майдан, щоб розповісти в Європі з християнської точки зору про цей світоглядний конфлікт, про єдність людей, які однаково розуміють, що таке чорне, а що таке біле. Молитву апостола Павла я писав скотчем уздовж всієї музейної стіни. І це було дуже зворушливе відчуття, як скотч – один з інструментів Майдану – перетворювався на молитву.

Про глобус Бердичева і подарунок для праправнучки Мони Лізи

– А тепер – невелике бліц-опитування: які з проєктів, над якими ви працювали, були найбільш несподіваними й цікавими?

– Нещодавно родина Строцці (Familia Strozzi) мені замовила генеалогічне дерево. Це давній італійський рід, вони жили ще в той самий час, що й Медічі. Я робив цю каліграфічно-граверну працю до дня народження 15-ї праправнучки Мони Лізи. Вона є прямою родичкою тієї дівчини, яку намалював Леонардо да Вінчі.

Я багато працюю в Італії і зрозумів, наскільки химерно там переплутані історія й сучасність: можеш отримати замовлення одразу і від рибного ресторану, і від старовинного монастиря.

Одного разу я опинився в центрі Рима в братстві мінімів. Мене попросили зробити графічний образ монастиря й виставки про явлення Божої Матері єврейському банкірові Альфонсу Ратісбону.

А, наприклад, для барона Александра фон Гана, власника старовинного замку у Німеччині, я розробляв графічний бренд туристичного місця з церквою XI сторіччя. Історія цих стін зберігає любовні й криваві події, що згодом лягли в основу п’єси Шекспіра «Гамлет». Потім ми вже перейшли з бароном і на створення бренду пива, вина і навіть до дизайну монет.

Зараз я почав плідно працювати з Великобританією. Роблю дизайн наукових конференцій, де співорганізатором є Оксфордський університет.

– Який проєкт був найважчим у вашому житті?

– Декілька років тому я приєднався до колективу «Гільдії храмоздателів» (російської асоціації діячів церковного мистецтва – ред.), і ми разом із чудовим іконописцем Дмитром Лазарєвим розписували церкву. Мені потрібно було без ескізу й скетчів написати понад 10 тисяч слів за 10 днів. Я майже не спав, це було дуже важко й виснажливо. Але я здобув досвід аскетичної праці – і зараз пишаюся тим, що вийшло. Храм став схожим на книгу. Образи й тексти поєднались в один сакральний простір.

– Яке найдивніше замовлення вам траплялося?

– Якщо не згадувати про створення глобуса Бердичева, то навесні 2019-го для KharkivDanteFest я розписував піаніно іменами українських композиторів.

А нещодавно до мене звернулися з розробкою каліграфічних протекторів для автошин.

– За який проєкт ви вдруге не взялися б? І чи є проєкти, від яких ви принципово відмовляєтеся?

– На початку кар’єри я робив багато нецікавої дизайнерської роботи. Мені не хотілося б знову розробляти фірмові стилі для банків та інтернет-магазинів. Також я не працюю над проєктами, які вважаю аморальними чи шкідливими.

Зараз відмовляюся від більшості російських замовлень і остаточно змінив вектор у бік Європи.

– Який проєкт, принаймні наразі, ви вважаєте знаковим у вашому житті?

– На цей момент, мабуть, проєкт, пов’язаний із графічним стилем Об’єднавчого собору і Православної церкви України.

Також цікаво було працювати над логотипом і стилем для Андріївської церкви, яка стала зараз Константинопольською ставропігією.

– Чи обов’язково знати мову, щоб працювати над її каліграфією? Скільки мов ви знаєте?

– Я не філолог. Але каліграфія – це все-таки передусім форма літер. Для каліграфа важливо знати історію писемності, формоутворення графем. І вміти прочитати те, що ти написав. Я постійно, як можу, вивчаю мови, якими пишу, – грецьку, єврейську, арабську, сирійську, грузинську та інші.

Наприклад, зараз одночасно роблю декілька проєктів для грецьких церков, написи для Грузії, дизайн для першої вистави на івриті єврейсько-італійського драматурга Єгуди де Соммо й арабську каліграфію для наукової книги про традицію шанування ангелів і джинів в арабській культурі. Це не рахуючи численних українських проєктів і дизайну для різних християнських конфесій Європи і Близького Сходу. Я намагаюся об’єднувати красою тексту, влучною знахідкою графічних образів різні табори та «пісочниці». Католицький теолог Ганс Бальтазар казав, що краса перетинає кордони, перекидає мости там, де люди та ідеї не можуть домовитися.

– Скільки відсотків часу ви працюєте за кордоном, а скільки – в Україні?

– Приблизно третину – за кордоном і дві третини – вдома. Я беру участь у проєктах в інших містах, коли мене запрошують. Крім того, я професор Флорентійської академії мистецтв в Італії, час від часу викладаю там свій курс графічного дизайну і каліграфії.

Зараз готуюся до персональної виставки у Флоренції. Це довгий проєкт. Я їжджу європейськими друкарнями високого друку, що збереглися донині, і створюю плакати, присвячені поезії нонсенсу й абсурду на стику каліграфії й типографіки.

Улюблений злоязичний Джонатан Свіфт, дотепний Едвард Лір, романтичний Аполлінер, похмурий Введенський і химерний Хармс стають героями моїх графічних робіт, які я складаю за допомогою дерев’яних і металевих літер, що не були знищені хвилею комп’ютерного прогресу.

Мені здається дуже важливим, щоб у світі українців сприймали не стільки як гарних виконавців на різних роботах, скільки як унікальних особистостей і талановитих спеціалістів. Саме тому ми з групою однодумців, між Києвом і Вашингтоном, організували перший англомовний часопис The Ukrainian: Life and Culture, що розповідає іноземцям про життя й культуру сучасної України. Наш часопис читають у бібліотеці Конгресу, передплачують деякі посольства й просто звичайні люди від Флориди до Ізраїлю. На жаль, наші державні установи й фонди нас поки що не підтримують.

Про те, чи варто Україні відмовлятися від кирилиці і чи є альтернативи

– Іще цікаво дізнатися вашу думку про шрифт української абетки. Ви чули пропозиції Василя Чебаника. Як ви ставитеся до цієї ідеї? Чи потрібно Україні змінювати зараз графіку літер? Чи це взагалі можливо?

– Я дуже шаную творчість Василя Яковича і радію, що йому вручили Шевченківську премію. Вважаю, що його ідеї – важливі, але я проти різких дій. І вважаю, що цей процес має бути навіть не поступовим, а відбуватися дуже природно.

Наприклад, повернення до історичних форм, про які говорить Василь Чебаник, дуже влучні в церковному просторі. У тому ж логотипі Об’єднавчого собору я використовував літеру «ч» у вигляді чаші. У літерах «ц» і «щ» – основний штрих робив посередині, не збоку.

– Чи знаєте ви успішні або невдалі приклади, коли країни змінювали шрифт?

– Я знайомий з багатьма турецькими каліграфами. І для них перехід на латинку (з арабського письма – ред.) в Туреччині був, у певній мірі, трагедією. Особливо для тих людей, для яких арабська і мусульманська культури є дуже важливими. Їм була притаманна ця східна пластичність, арабська в’язь. Можливо, для молоді це було легше, і вона більше адаптувалася до сучасної європейської культури. Але це були болючі зміни.

І про це говорить Василь Якович: ми використовуємо не дуже притаманну нам «гражданку», введену Петром І, який започаткував певну зміну графем у європейський бік. Це можна було б значно витонченіше зробити, якби не царський натиск. Наприклад, у граматиці 1643 року Івана Ужевича є прекрасні літери, що враховують і європейську стрункість, і слов’янську пластику. Ця проблема дуже важлива, але повинна вирішуватися локально. В проєктах, пов’язаних з історією, церквою, культурою, це можна використовувати, але в текстових шрифтах – це треба робити дуже обережно і поступово.

– В Україні в певний час теж активізувався цей рух у бік латинки.

– Зараз схожі ідеї переходу на латинку є в Казахстані (рішення перевести казахську мову з кирилиці на латинку до 2025 року було ухвалене 2017 року – ред). І про певні проблеми я попереджав, коли викладав каліграфію в Астані впливовим державним діячам і намагався показати красу та пластичність кирилиці, яка теж може розкрити східний менталітет.

Наша мова дуже пов’язана з формою літер. Це певне відчуття тканини тексту. Латинка для України – трохи нудна з нашою любов’ю до дикого поля й свободи. Ми стоїмо на роздоріжжі між римо-латинською і грецькою гілками писемності. Римському світові притаманні математичність, юридичність, а грецькому світові – більша пластичність та індивідуальність. І мені здається, що нам треба зберігати ці дві традиції, орієнтуючись на свої історичні приклади й не втрачаючи актуальності й напору.

Я хотів би зазначити, що надзвичайно втішений тим, що українське братство шрифтарів і каліграфів нині подає приклад багатьом іншим професійним спільнотам, які вщент сваряться. Може, тому, що ми трохи дивні хіпі та панки, а іноді й соціопати, може, тому, що ми живемо в різних містах і нас небагато.

Для загалу шрифтарі можуть здаватися схожими на ентомологів, які досліджують своїх, нікому не цікавих комах. Літери і комахи чимось близькі, вони є всюди, але люди їх не помічають, і в той же час світ без них не може існувати…

Коли ми зустрічаємося на фестивалі шрифту й каліграфії «Простір літер» в Луцьку, що його організовують Кирило й Марина Ткачови, ми радіємо одне одному, успіхам і вдалим проєктам.

– Я так розумію, що напис на футболці ви робили самі?

– Так, це моя каліграфія. «Світ ловив мене, та не спіймав» – вислів Сковороди, викарбуваний на його могилі. Всю глибинну суть цієї фрази він втілював у своєму житті. Одного разу під час просвітлення в саду Охтирського монастиря він вирішив кардинально змінитись і став «тікати від світу».

До речі, для цього монастиря я впродовж багатьох років пишу ікони, допомагаю з оформленням книг. Наступного року робитимемо стелу в пам’ять про перебування Григорія Савича на монастирській горі.

Мені пощастило робити для охтирської братії дизайн перекладу спогадів про афонського старця Йосифа Ісихаста і його праць із грецької, майстерно виконаних архімандритом Симеоном. Нещодавно канонізований Константинопольським патріархатом святий Йосиф – приклад глибинного молитовного погляду вглиб людини. А Григорій Сковорода – це вільний птах, який ширяє в променях сонця. Ці горизонталь і вертикаль мене надихають і створюють певні камертони.

– Чим Григорій Сковорода близький вам?

– По-перше, він жив на Слобожанщині, де мешкаю я. Крім того, це важливий філософ для нашого українського світогляду. Його відчуття свободи на духовному та життєвому шляху серця – це вкрай потрібний принцип існування для нашого сьогодення.

Якби він жив зараз, то, як позасистемна людина, співчував би радості й болю розбудови нації, стояв би на Майдані, подорожами й словами з’єднував би Схід і Захід країни. Я працюю над різними проєктами, що пов’язані зі Сковородою, зокрема з літературно-меморіальним музеєм у Сковородинівці. Пишаюся, що був знайомий з одним із найкращих дослідників його спадщини – Леонідом Ушкаловим, який «благословив» мене робити шрифт на основі рукописів Григорія Савича.

Сковорода писав грецькою, латиною, єврейською, слов’янськими мовами. Ця полікультурність притаманна нашому буттю. Я теж намагаюся робити каліграфію різними мовами для різних релігійних і національних традицій. Це збагачує мій професійний досвід і підвищує горизонт можливостей як художника, що здатен чути іншого.