Доступність посилання

ТОП новини

Євдокія з Луганщини, яка школяркою зустрічала українську армію: «Я тепер зрозуміла вислів «Хочеш миру – готуйся до війни»


Танк, названий військовими на честь дівчини з-під Старобільська. 2014 рік, бої на Донбасі

Віталія Томахів

У 2014-му юна 17-річна школярка з села Шульгинка під Старобільськом Луганської області​, прикрасивши свій одяг синьо-жовтими стрічками, тримаючи в руках прапорець із тризубом, вийшла на дорогу, щоб зустрічати українських солдатів, що їхали в зону бойових дій. За це – тоді–земляки Євдокії навіть намагалися спалити їй хату. А українські військові, пізніше, на її честь назвали танк та написали пісню. Чи думала тоді школярка, що 6 років по тому, тримаючи на руках вже власну дитину, їй доведеться все ще говорити про війну в країні?

Радіо Донбас.Реалії відшукало Євдокію Панасюк: тепер вона живе у Вишневому біля Києва. ​Їй 23, але вона вже виховує 2-річного сина Матвійка. Каже, що саме війна була основним фактором впливу на бажання народити дитину – хотілося залишити когось після себе. Євдокія й зараз дуже активна, цікавиться політикою, психологією, йогою. Зізнається, що думала про те, аби стати психологом чи журналістом, щоб краще розуміти глибинну сутність людей та доносити чесну і незаангажовану інформацію суспільству.

Ми розмовляли з Євдокією майже 4 години. Вона охоче розповідає про буденні речі і сім'ю, а говорить і про політику. Однак, говорити про війну та втрати на фронті – їй важко. «Коли починаю розповідати про війну – у мене біжать мурахи по тілу», – каже вона.

– Знаю, що тоді твій прояв патріотизму дещо гостро сприйняли і однокласники, і сусіди. В чому це проявлялося?

– Так, там була проблема, небагато людей насправді підтримували мене. Вони боялися відкрито висловити свою думку. Я та моя сім’я були дуже активні та сміливі, інших це дуже дратувало. Фактично, навіть і ті люди, які допомагали армії, – були проти мене, адже вважали, що я таким чином «відібрала славу» у них. Були й патріотично та щиро налаштовані люди. Невдовзі навіть дійшло до того, що таким людям підпалювали хати.

– Підпалювали ж і вашу домівку?

– І нашу також.

– Я так розумію, це було певне коло людей, яким постійно завдавали таких-от збитків?

– Так, взагалі, у школі мої однолітки зі мною навіть не розмовляли, такий аб’юз почався ще з періоду, коли тривав Майдан.

2014 рік
2014 рік

– Які відчуття були у тебе, коли ти вперше вийшла зустрічати військових? Тобі було страшно? Може почувалася незручно, чи навпаки, впевнено?

– Якщо чесно, це був крик душі. Це було більше про все «наболіле». Я відчувала, що у нас тут немає свободи, все примусово. До цього періоду я як раз поїхала у подорож на Західну Україну. Там я побачила, що люди вільно живуть, спілкуються, підтримують традиції. Саме національні традиції, які вони сприймають як щось своє, рідне. В нашому краї це вважалося, навпаки, чужим. По приїзді у мене всередині все «кипіло», мені просто хотілося вийти і закричати, що це – моя держава, що це – Україна. Я – українка.

Коли я вперше вийшла зустрічати військових, мені було байдуже, що подумають односельчани. Мені було важливо лише, як відреагують військові. Найважливіше – це коли не лише я до них ставилася з величезною повагою, а й вони до мене. Саме ця віддача спонукала мене діяти далі.

Та зараз
Та зараз

– Тобто це була внутрішня твоя потреба чи ти виростала в патріотично налаштованій сім’ї?

Мама готувала їсти солдатам, а тато – влаштував все, аби військові могли привести себе до ладу, помитися

– Це все співпало. Батьки завжди підтримували мене. Власне, мої погляди і сформувалися завдяки їхньому вихованню. Спочатку вони мене не зрозуміли, а потім, коли вони бачили мої емоції… Батько сказав, що, мабуть, це і справді мій обов’язок – надихати військових на таку важку справу. Потім батьки почали мені допомагати.

Мама готувала їсти солдатам, а тато – влаштував все, аби військові могли привести себе до ладу, помитися. А я була відповідальною, так би мовити, за їхній бойовий дух. Взагалі, патріотизм для мене – це, в першу чергу, людяність.

– Зараз підтримуєш зв’язок з кимось з фронту?

– Спочатку, звичайно, підтримувала. Але зараз пройшло дуже багато часу… Є лише декілька знайомих, з якими я спілкуюся.

«Пам'ятаєте Євдокію?» – Так починався пост бійців «Айдару» (або швидше колишніх бійців?), завдяки якому ми відшукали дівчину.

– Чи допомагаєш армії?

– Чесно кажучи, зараз ні. Не маю змоги допомагати фізично, а тим паче – матеріально. На початку війни – я, звісно, волонтерила. Тоді наша армія була в жахливому становищі.

Фактично, лише з допомогою волонтерської діяльності та небайдужих людей вдалося хоч трохи покращити стан.

Признаюся, я з ненавистю згадую тогочасну владу і президента (тобто Петра Порошенка – ред.), який ніяк не впливав на те, щоб забезпечити військо.

– Порошенко став президентом у червні 2014-го року і армію у такому стані він отримав від попередньої влади.

Що змінилося в твоєму погляді на війну відтоді?

Найдорожчими є саме людські втрати, а на початку мені здавалося, що важливими є території

– Я для себе тепер вже зрозуміла вислів: «Хочеш миру – готуйся до війни!». Тож, звичайно, мій погляд на війну змінився. Тепер я розумію, що не такі страшні агресори цієї війни, як люди, які почали цю війну і через яких вона ще не закінчилася – тобто зрадники Батьківщини, на руках яких багато крові й смертей. На жаль, раніше я цього не розуміла.

Я свято вірила в наших патріотів, і що ця війна недовго триватиме. Погляди змінюються, а от тягар війни залишається назавжди. Особливо, коли втрачаєш дорогоцінних для України людей, цвіт нації.

Раніше я думала, що найголовніше – те, що нам потрібно відстояти наші землі, честь та справедливість. Але після того, як ми втратили дуже багато наших захисників та патріотів, а землі все ще не були повернуті – я зрозуміла, що краще б замість територій живими залишилися наші хлопці. Найдорожчими є саме людські втрати, а на початку мені здавалося, що важливими є території.

– Цікавишся політикою зараз?

– Так, дуже. Все завдяки моєму чоловіку. Він дуже активний, соціальний та небайдужий, хоч до політичної діяльності відношення не має.

– Знаєш, є відома цитата Черчилля: Навіть якщо ти не цікавишся політикою, то політика цікавиться тобою.

– Це точно.

– Ти жителька села Шульгинка Луганської області, але переїхала, фактично, у Київ. Відчуваєш якусь різницю?

– Спочатку я жила в Броварах. Люди там поставилися до мене з повагою та підтримкою, у мене не виникало конфліктів. Діти в школі були надзвичайно талановитими, освіченими. Головне – це те, що їм не байдуже на майбутнє та державу. Якщо порівнювати з Луганською областю – це як небо та земля.

– Як думаєш, чому?

– Все дуже просто. Є такий вислів: «З ким поведешся – того і наберешся». Хто ж наші сусіди?

– І як повертати людей, захоплених російською пропагандою, адже це твої земляки?

– Я вважаю, що людей взагалі не варто повертати. Я з ними жила і я знаю, як вони мислять. Це їхній свідомий і зрілий погляд на цю ситуацію. І спроби повертати їх або якось їх змінювати – це смішно. Те, як вони говорять і думають – відповідає тому, як вони живуть. Я не вірю в те, що їх можливо «повернути».

– Які зміни ти бачиш на території Луганська, зокрема у рідному Старобільську? На краще чи на гірше?

Люди, які «тикали» на мене пальцем, коли я носила український прапор, і вживали нецензурну лексику щодо мене, зараз ходять у вишиванках, або, ще «краще», роблять вигляд, що допомагають військовим

– Знаєш, що я бачу? Я бачу сутність людей, що там залишилися. Це люди, які просто не мають якогось внутрішнього стержня та власної думки. Колись люди, які «тикали» на мене пальцем, коли я носила український прапор, і вживали нецензурну лексику щодо мене, зараз ходять у вишиванках, або, ще «краще», роблять вигляд, що допомагають військовим. Я вважаю, що ті, хто підтримував з самого початку – вони роблять це досі і ніколи не жаліють про це. Не може йти мови про зміни.

– Уявімо, що перед тобою стоїть один із твоїх односельців, який живе у російському, «ЛНРвському» інформаційному полі. Що б ти йому сказала?

– Я вірю в те, що кожній людині обов'язково дається якийсь урок. І все обов'язково повертається «бумерангом».

– Чи були або є у твоєму оточенні люди, які стверджували, що в Україні – громадянський конфлікт? Як думаєш, яким чином варто таким людям доводити іншу позицію?

Ці персони в свій час були проти Майдану і постійно скаржилися на те, навіщо було «це» піднімати, адже ми таким чином «накликали біду»

– Такі люди є. Вони вважають, що ми сваримося зі «своїми братами». Ці персони в свій час були проти Майдану і постійно скаржилися на те, навіщо було «це» (Майдан – ред.) піднімати, адже ми таким чином «накликали біду». Інші стверджують, що не потрібно стріляти в «нормальних» людей, бо вони «наші».

– Євдокія у 2014-му та Євдокія 6 років по тому, у 2020-му. Що змінилося?

– Однозначно це дві різні людини. За ці роки навкруги було дуже мало правди. Я зрозуміла, що довіряти людям не можна, як і владі. Розумію те, що потрібно завжди і всюди відстоювати свої права, особливо, коли живеш в країні, де дуже багато речей вирішують гроші.

А не змінилося моє ставлення до Порошенка.

– А до Зеленського?

Солдати – це вже не ті хлопчики, що не вміли стріляти у 2014-му. Це ті люди, які професійно підуть і будуть захищати суверенітет, варто лише дати команду. Я вірю в силу військових.

– У нього зараз взагалі неправильна методика вирішення конфлікту. Не потрібно завершувати конфлікт способом «мир во всем мире», а жорсткими заходами, спрямованими на нашу перемогу.

Солдати – це вже не ті хлопчики, що не вміли стріляти у 2014-му. Це ті люди, які професійно підуть і будуть захищати суверенітет, варто лише дати команду. Я вірю в силу військових.

Я довгий час спілкувалася з людиною, яка сиділа у в’язниці за те, що пішла проти наказу не стріляти і завдала відповідь противнику.

Ще хочеться сказати, що багато людей, які зараз не перебувають на сході – забули про війну. І хоч ми одна країна, але всім здається, що війна – десь «там», далеко. Ніби на іншій планеті. Мене це дуже бентежить.

Нам не вистачає патріотично налаштованого і, навіть в чомусь жорстокого, лідера.

Луганщина, 2014 рік
Луганщина, 2014 рік

– У новинних стрічках ми постійно чуємо про обстріли, втрати на фронті, бачимо статистику (розмова відбувається до оголошення останнього режиму тиші 27 липня 2020 року, який виявився дієвим – ред.). Втім, люди просто вже не сприймають цю інформацію, адже вона лунає 6 років, і такі новини стали звичними. Як можна нагадувати громадянам про те, що триває війна?

Потрібно налагодити зв’язок влади зі звичайним народом

– В першу чергу, потрібно налагодити зв’язок влади зі звичайним народом. І не лише влади, але й ЗМІ, адже журналісти та медіа – також учасники державотворчих процесів, які мають вплив на маси.

Саме тоді, коли налагодиться комунікація між структурами, які будуть інформувати про ситуацію на сході, тоді й буде результат. Дуже велика проблема в державі – нерівність.

– Справді, у Німеччині канцлерка Ангела Меркель проживає у двокімнатній квартирі, що знаходиться в звичайному багатоповерховому будинку – тобто, з нею на одному поверсі може проживати звичайний громадянин. Як думаєш, чи буде колись щось схоже в Україні?

Надія помирає остання, а моя – помирати не збирається

– Я не бачу тут нічого складного. Це станеться тоді, коли в політиків буде більше власних принципів та моральної складової. Тоді, коли гроші не будуть на першому місці.

Як кажуть, надія помирає остання, а моя – помирати не збирається. Надіюся, ми побачимо такі дії від нашої влади.

– У Верховній Раді зараз є хоча б одна політична сила, якій ти довіряєш?

– Ні. «Слуга народу» мені взагалі видається несерйозною політсилою. Як при владі можуть бути люди, які за сферою діяльності – фотографи та «гумористи»? А президент-«КВНщик»... напочатку мене це не бентежило, спочатку я йому вірила, особливо після виступу на дебатах. Я вважаю, що якщо людина порядна, то може бути і такої професії. Але зараз я бачу, що у президента колосальна нестача досвіду. Не вистачає жорстких дій з боку влади. Втім, я чомусь от вірю в те, що йому дійсно «заважають».

– На твою думку, Зеленському вдасться закінчити війну?

– Хіба хворобливість Путіна йому в цьому допоможе. Або якщо він змінить тактику своїх дій. Якщо буде менше розмов і більше радикальності, тоді можливо.

– Часто президент перекладає свої обов’язки на голову Офісу Андрія Єрмака. Як це сприймаєш?

– Коли я бачу, що людина такого високого рангу дозволяє комусь вирішувати власні питання, ну вибачте… Я навіть не дозволю комусь купити замість мене буханку хліба в магазині. А тут вирішується доля країни.

– Давай так. Одне рішення за час президентства Зеленського, яке тобі сподобалося, і одне, яке ні?

– Сподобалося те, що він хоче збільшити допомогу молодим сім’ям. Але, знову ж таки, це лише на словах. Наскільки я знаю, в дію зміни не вступили.

А не подобається мені те, що він збільшує податки. Він орієнтується на досвід Європи, втім, в Україні це не працює, прості люди часто просто не мають змоги сплачувати податки. Коли він просто копією досвід західних країн – в Україні стає ще гірше.

– В середовищі опонентів влади поширені прогнози про новий «Майдан», як вважаєш, він буде?

– Думаю, він буде, але не серед нас – а коли прийде нове покоління людей, які не будуть терпіти і не будуть жити за принципом: «Аби гірше не було». Втім, я не знаю, що повинно відбутися, аби змінилася свідомість людей.

– Але ж така зміна вже була під час Революції гідності.

Ми повинні постійно щось вигризати, аби себе захистити. Чому я не можу спокійно подзвонити до поліції і відчути, що вона мене захищає?

– Так, люди були, і їх було достатньо. Втім, не було правильного лідера, який би зміг цих людей об’єднати та показати, що ці люди дійсно означають багато чого в країні і є її творцями. Інколи просто набридає те, що ми повинні постійно щось вигризати, сваритися, вступати у конфлікти, аби себе захистити.

Наприклад, чому я не можу спокійно подзвонити до поліції і відчути, що вона мене захищає? У мене було дуже багато ситуацій, коли мені доводилося звертатися до правоохоронних органів. Жодного разу поліція не вжила заходів захисту для мене, моєї родини.

Я не розумію взагалі, навіщо ми платимо податки, які використовуються для утримання даної структури? Результату немає взагалі.

У мене є безліч друзів-військових, які йшли у поліцію, щоб справді щось змінити, й не могли там працювати через ту систему, яка панує.

Про що може бути мова?!

– Під час всього інтерв’ю ти спілкувалася українською. Наскільки я знаю, твоя рідна мова – російська. У побуті ти тепер теж спілкуєшся українською?

– Так. Я перейшла на українську мову вже після того, як переїхала в Київ. Мені дуже подобається ця мова, вона для мене стала рідною. Тепер, навіть коли розмовляю по телефону з батьком, обидвоє – говоримо українською. Він зараз її вивчає та й надихнув мене розмовляти солов’їною. Мова – один із факторів приналежності до певної держави, нації.

– Що для тебе «Україна»?

– Це вічна боротьба за честь, свободу та справедливість. Це контраст людей, які точно знають, чого вони хочуть і борються за це – й тих, кому просто байдуже.

Я б сказала, що Україна – це дитина, яка поки не спробує щось і не «наб’є гулю», то нічого не зрозуміє. Дитина, якій ще рости і рости.

Євдокія зізнається, що період, коли вона з гордістю зустрічала українських військовослужбовців поблизу Луганська, був найщасливішим періодом в її житті. Євдокія переконана, що в Україні є достатньо ресурсів для того, щоб бути успішною державою, і ці ресурси – не природа, чорнозем чи геополітична складова, а люди.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG