Доступність посилання

17 Листопад 2017, Київ 20:08
Цього року відзначають два 150-літні ювілеї: об’єднання Італії і початку громадянської війни в США між Півднем та Північчю 1861-1865 років. Останній ювілей припадає, власне, на сьогодні – 12 квітня. Для Сполучених Штатів найкривавіша в їхній історії війна закінчилася успішно: з її горнила вийшла світова надпотуга, яка невдовзі стала чинити вирішальний вплив на події у світі.

Романтичний Гарібальді у червоній сорочці, такий собі Че Гевара ХІХ століття, із жменькою бійців спромігся втілити давно актуальну ідею об’єднання Італії. Утім, за його спиною стояв хитрий прем’єр Сардинського королівства (П’ємонту) Камілло Кавур, який підкріплював відчайдушність гарібальдійців дипломатичними маневрами.

Натомість в Америці південні штати, втрачаючи важелі впливу на ситуацію в країні, вирішили відділитися. Там також було багато романтичних героїв. Попервах майбутній президент Конфедерації Джефферсон Девіс та головнокомандувач армії КША генерал Роберт Лі виступали проти сепарації. Але, будучи патріотами своїх штатів, піддалися загальному настроєві, розділивши згодом із співвітчизниками всю гіркоту поразки.

І що цікаво: ідея, яка попервах визріла в головах кількох плантаторів, швидко заволоділа широкими трудящими масами Діксіленду. Адже більшість героїв армії Конфедерації не були плантаторами і не володіли рабами. Тож, скасування рабства стало одним з наслідків тієї війни, але аж ніяк не основною причиною.

У контексті цих ювілеїв варто звернути увагу на сучасний антагонізм між регіонами України та спроби його подолати. Схід та Захід почергово відчувають себе П’ємонтом, який має надати країні імпульсу та встановити в ній свої прогресивні правила. Потім настає розчарування – і актуальності набувають аналогії з КША.

Ідеї сепарації почергово актуалізуються то на Донбасі, то в Галичині. Щоправда, поки що це забавка для не надто оригінальних інтелектуалів та в міру цинічних політтехнологів. Чинна політична еліта вже десятки років грає на антагонізмові між Сходом і Заходом. То галичан лякали комуняками, то донбасівців – бандерівцями. Проте, може статися так, що якась інша сила (вітчизняна чи іноземна) зіграє на українському полі за своїми правилами.

Звичайно, теперішні українці не вирізняються войовничістю і ладні терпіти ту владу, на яку, вочевидь, заслуговують. Тож навряд чи галичани та донбасівці з ентузіазмом янкі та діксі почнуть з’ясовувати стосунки. Зрештою, поки що ані українських Кавура з Гарібальді, ані українських Девіса й генерала Лі навіть близько не видно. Проте ніхто й не обіцяв, що в нас все буде так велично, страшно і романтично, як в італійців чи американців. Українські політики можуть загратися з «окутуванням» свого електорату так, що для розколу наразі єдиної держави не потрібно буде докладати надзсусиль. А місце для доленосної випадковості є в історії будь-якої країни.
  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG