Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 16:42
Із приходом у 2010 році Віктора Януковича до влади закінчився демократичний цикл розвитку України і її було силовими методами переведено в зону безпосереднього російського впливу. Весь всій перший рік при владі «донецькі» займалися демонтажем системи, котра існувала за часів Віктора Ющенка, намагаючись видати це за зміцнення держави і наведення порядку. Вони змінили принципи дії політичної системи, перевівши її на авторитарні рейки, та зосередили у своїх руках всі важелі політичної і економічної влади.

Очевидно, що «януковичі» нав’язують Україні парадигму Путіна. Партію регіонів і «донецьких» це влаштовує, а от український народ зовсім ні. І через більше ніж рік із часу настання в Україні епохи Януковича вже можна робити не попередні, а цілком підставні висновки про можливості чинного режиму і зроблене ним.

Виглядає так, що основною метою і навіть місією команди Віктора Януковича є перенесення парадигми Володимира Путіна на українські терени. При чому абсолютно без урахування національних, політичних, культурних та інших місцевих традицій і інтересів.

Необхідно відразу сказати, що це перенесення відбулося без жодного осмислення і критичного аналізу. Тому що втілення парадигми Путіна в Росії стало можливим лише в певний час, у певному місці і за певних обставин. І саме тому сьогодні навіть у самій Росії відбувається криза, якщо не сказати більше, – агонія путінської парадигми.

Залякати українців не вдалося

Якщо згадати історію, то саме втілення путінізму в Росії мало три основні складові. Це, по-перше, залякування населення: згадаймо теракти в Москві, які тільки випадково не поширились на всю Росію. Другою складовою була демонстрація жорсткої і навіть жорстокої руки в Чечні, як доказ дієздатності російських силових структур. А третьою – «морквинка» для населення за рахунок потоків нафто- і газових доларів та євро, котрі на той час були централізовані і перерозподілені на користь команди Володимира Путіна.

І саме за рахунок цієї тріади путінський режим був стійким майже 10 років, аж до настання світової глобальної кризи, котра радикально зменшила об’єм «морквинки» для російського народу. Це викликало масове незадоволення та вступ режиму в кризовий стан, в якому він перебуває і на сьогодні. Саме це на практиці вказує, що парадигма Путіна не могла бути втілена і утримана довгий час без балансу всіх трьох складових, а не лише складових силових структур.

Чи наявні ці всі складові в Україні? Якщо сказати стосовно залякування населення, то воно неможливе в принципі на всій території України, за винятком донецького регіону, де і раніше було успішно втілене. При цьому його неможливо втілити не лише з причини недбальства чи недалекості команди Януковича, а неможливо в принципі. Для цього потрібні настільки великі ресурси і це настільки б викликало збурення міжнародної громадськості, що з точки зору «донецьких» не мало б жодного комерційного сенсу.

Інша складова – це доказ сили режиму. І він також не може бути підкріплений із причини слабкості і військових, і інших спеціальних служб. Це дуже чітко продемонструвала СБУ епохи Валерія Хорошковського, незважаючи на те, що вона з усіх сил намагалася видати себе українському населенню за всесильний КДБ часів СРСР.

Відтак складові сильної влади і залякування населення в Україні не склалися. Якщо взяти до уваги третю складову парадигми Путіна, а саме «морквинку» для народу, то, окрім красивої програми «Країна людей» і «почую кожного», нічого більше «януковичами» зроблено не було. Оплачувати «морквинку» ані олігархам, ані самій «сім’ї» Януковича зі своїх власних ресурсів аж ніяк не хочеться, а надлишків природних ресурсів, як це було в Росії, Україна просто не має.

Необхідно відмітити, що наразі намічається тенденція спробувати використати унікальне сільськогосподарське положення України в світі – починаючи від спроби перетворити Україну на всесвітню житницю за програмою ЮНЕСКО, але спроби скоріше невдалої, до сьогоднішньої спроби розпродати землі України тим чи іншим чином і цим влити до бюджету і економіки України в цілому нові надходження. Але це справа досить далекого майбутнього, і, дивлячись на ці процеси тверезими очима, майбутнього не президентства Януковича. У будь-якому випадку плоди можуть бути отримані в набагато дальшій перспективі.

«Політичне мерячення»

Відтак уся політика Віктора Януковича на впровадження парадигми Путіна скоріше нагадує таке відоме явище, як «політичне мерячення». Спеціалісти визначають його як своєрідне психологічне чи психічне захворювання, котре широко поширене серед народностей Східного Сибіру, таких, як якути й буряти, і так само і серед росіян, які довго жили в Республіці Саха (Якутія). Ця хвороба характеризується нестримною схильністю хворих до наслідування словам і діям довколишніх, такою, як ехолапія і ехопраксія, та виконанням сторонніх наказів, а також розмовляння чужими і незрозумілими мовами. Можливо, це наслідки проникнення «русского мира» на українські терени, а, можливо, і родова хвороба самих регіоналів.

Але так чи інакше політика копіювання путінізму представниками Партії регіонів на території України завдала шкоди не лише українському народові та українській державі, а й самим регіоналам. І наразі всі спроби погасити негатив іншими хитромудрими способами, як-от останні намагання загнати всіх олігархів і політичних діячів України в одне місце, про що свідчить так званий процес Кучми, також приречені на невдачу. І причини кризи лежать не лише в зовнішніх обставинах, а і в самій команді регіоналів.

Із лютого 2010 року в Україні почався цикл проросійської політики, котрий за свою основу взяв курс на дублювання всього того, що реалізовує Путін в Росії. Як потенціал для мобілізації вживляння в українське політичне життя парадигми Путіна «януковичі» залучили російську православну церкву, частину російської діаспори в Україні, яка мріє про відновлення СРСР, та поросійщених і манкуртизованих колишніх українців. І цим об’єднаним Москвою силам, котрі кинуті сьогодні на знищення української незалежності (за безпосередньої ресурсної підтримки держави, яку захопили «донецькі»), таки вдалося внести певні непорозуміння в суспільне життя української громади.

Енергетика українства є сильнішою

Однак, попри травмоване століттями російської окупації історичне самоусвідомлення українців, ставленикам Кремля важко вживити у свідомість української нації необхідність входження в новітню російську імперію, що б означало не що інше, як її самознищення. Регіоналам, попри залучені колосальні адміністративні, фінансові і інформаційні ресурси, ніяк не вдається знайти чинники могутньої мотивації, яка б спонукала українців до добровільної капітуляції перед імперською Росією.

Водночас деморалізоване після «перемоги» Януковича українське суспільство поволі починає відроджувати свій протестний потенціал. Пересічних громадян, які понад рік перебували в стані в політичної напівпрострації, починає мобілізувати реалізація без їхньої на те згоди парадигми Путіна і ідеї «русского мира» в Україні. А головне те, що донецькому режимові жодним чином не вдалося перенести божевілля «політичного мерячення» на весь український народ. І в суспільстві зріє мобілізаційна готовність, яка властива українцям у часи найбільшої загрози існуванню самої нації.

Намагання автоматично перенести доктрину Путіна на український ґрунт – це безпосередній виклик усій українській нації. Бо розуміння національних інтересів України в «януковичів» і українців істотно відрізняються. По суті, Янукович став представником інтересів «російської України», яку він і його команда з усіх сил намагаються нав’язати силовими методами українському народові.

Ментальність малоросійства нинішньої влади націлена на нищення всього українського в Україні. При цьому апологети режиму ніяк не здатні зрозуміти – чому таке велике відторгнення в українців викликає їхня діяльність? А відповідь на це питання є дуже простою, – і коріння цього лежить у Росії. Те суспільство, яке Путін сформував у Росії, не може не відштовхувати всіх.

І хоча в Москві й на дух не переносять саме поняття «Україна» і все ще бачать її в подобі колонізованої УРСР, та за майже 20 років української незалежності в українській державі сталося багато структурних змін. А головне те, що за цей час виросло декілька поколінь, котрі характеризуються нехай і різною, але лояльністю до самих понять «українець» і «Україна». Тому наївно припускати, що українці добровільно прагнутимуть до рабства, навіть якщо воно прикриватиметься доктриною дружби та історичного порозуміння двох братніх слов’янських народів.

Спроба «донецьких» вибити ідеологічний фундамент з-під ніг українства – це намагання виграти битву за уми й душі самих українців. На сьогодні це, очевидно, і є найголовнішою битвою за Україну.

Конструкція «русского мира», котру регіонали переносять в Україну, викликає закономірне відторгнення в українського народу. І як би путіністи по обидва боки українського кордону не мріяли поставити крапку в українському проекті, енергетика українства та загальнонаціональна свідомість виявляється значно сильнішою за всі спроби ідеологічного зомбування і силового примушення українців відректися від самих себе.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG