Єрусалим, 31 травня 2001 – Десятки жертв арабського тероризму в Ізраїлі – це нові репатріанти з України. Сьогодні кожен 12-тий ізраїльтянин – репатріант з України. Як і для інших громадян Ізраїлю, небезпека тероризму стала одною з основних проблем їхнього буденного життя. Цими днями на Близькому Сході, коли майже кожного дня відбуваються теракти в різних містах Ізраїлю, до мене часто звертаються земляки з України з типовим запитанням: «Як там наші?».
В Ізраїлі ніхто не робить статистичних досліджень щодо країни походження жертв терору. Одначе, навіть поверховий погляд на перелік жертв виявляє чималу долю вихідців з України. Ймовірність стати жертвою теракту для нового репатріанта дещо вища, ніж для пересічного ізраїльтянина. Так наприклда, більшість ізраїльтян пересувається у своїх власних автомобілях, яких у родині може бути дві чи три. Нові ж репатріанти користуються автобусами, а їх часто підривають терористи-самовбивці. Крім того, навіть ті репатріанти, які мають власні автомашини, іноді не знають добре, які маршрути є більш небезпечними на ізраїльських автошляхах, що межують з Палестинською автономією, і зрештою потрапляють у біду.
Три тижні тому репатріанта з Запоріжжя було вбито терористами з цієї причини на одній з автострад між Єрусалимом та Рамаллою. Серед десятків жерт вибуху, спричиненого терористом-самовбивцею біля торгового центру в місті Натанья 18 травня, було 14 репатріантів з країн СНД. Майже половина з них – з України. Вся сім’я Сорокіних, що приїхали з Криму, потерпіла від вибуху. Глава родини 33-річний Владислав Сорокін загинув. Його дружину Лесю та 6-річного сина Сашка тяжко поранено.
Голова центру допомоги новим репатріантам у кризових ситуаціях (СЕЛА) пані Рут Баргон каже: «Кожна смерть, кожне поранення – це особиста та сімейна трагедія. Жодна з них не схожа на іншу. Виміряти біль неможливо. Приїжджаючи до рідних чергової жертви терору, я знов і знову, як вперше, відчуваю фізичні страждання». Держава Ізраїль, що вже шостий десяток років існує в умовах безупинного терору, створила розгалужену систему установ та інституцій, що допомагають родинам загиблих та поранених, насамперед, фінансово. Але крім грошових та побутових потреб є щось інше, те, що жодна держава, навіть найгуманніша не може компенсувати. Це душевний біль. Добровольці центру СЕЛА, як і тисячі тих, кого називають звичайними громадянами, щиро намагаються допомогти тим репатріантам, яких спіткало лихо.
В Ізраїлі ніхто не робить статистичних досліджень щодо країни походження жертв терору. Одначе, навіть поверховий погляд на перелік жертв виявляє чималу долю вихідців з України. Ймовірність стати жертвою теракту для нового репатріанта дещо вища, ніж для пересічного ізраїльтянина. Так наприклда, більшість ізраїльтян пересувається у своїх власних автомобілях, яких у родині може бути дві чи три. Нові ж репатріанти користуються автобусами, а їх часто підривають терористи-самовбивці. Крім того, навіть ті репатріанти, які мають власні автомашини, іноді не знають добре, які маршрути є більш небезпечними на ізраїльських автошляхах, що межують з Палестинською автономією, і зрештою потрапляють у біду.
Три тижні тому репатріанта з Запоріжжя було вбито терористами з цієї причини на одній з автострад між Єрусалимом та Рамаллою. Серед десятків жерт вибуху, спричиненого терористом-самовбивцею біля торгового центру в місті Натанья 18 травня, було 14 репатріантів з країн СНД. Майже половина з них – з України. Вся сім’я Сорокіних, що приїхали з Криму, потерпіла від вибуху. Глава родини 33-річний Владислав Сорокін загинув. Його дружину Лесю та 6-річного сина Сашка тяжко поранено.
Голова центру допомоги новим репатріантам у кризових ситуаціях (СЕЛА) пані Рут Баргон каже: «Кожна смерть, кожне поранення – це особиста та сімейна трагедія. Жодна з них не схожа на іншу. Виміряти біль неможливо. Приїжджаючи до рідних чергової жертви терору, я знов і знову, як вперше, відчуваю фізичні страждання». Держава Ізраїль, що вже шостий десяток років існує в умовах безупинного терору, створила розгалужену систему установ та інституцій, що допомагають родинам загиблих та поранених, насамперед, фінансово. Але крім грошових та побутових потреб є щось інше, те, що жодна держава, навіть найгуманніша не може компенсувати. Це душевний біль. Добровольці центру СЕЛА, як і тисячі тих, кого називають звичайними громадянами, щиро намагаються допомогти тим репатріантам, яких спіткало лихо.
