Прага, 16 серпня 2001 – Не зважаючи на десятиріччя після сумнозвісних подій 19-21 серпня 1991 року, сьогодні так і не відкрилося чимало справжніх причин того, що сталося десять років тому у кремлівському керівництві. Зрозуміло одне – планам зберегти оновлений і цілий Радянський Союз не судилося збутися, а Україні у цьому належала чимала роль і про це свідчать, нині вже історичні, факти…
Варто нагадати, що восени 1990 року кремлівські верхи лихоманно працювали над новим варіантом союзного договору. В цих умовах ІУ з’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1990 року відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняти перед цим союзними республіками ( Україною – у липні). Події січня 1991 року у Вільнюсі, а згодом у Ризі, Талліні, Тбілісі та Баку показали крах силових методів Москви у її намаганнях зберегти імперію. Тим часом, на Заході спостерігали за подіями. Пізніше, у газеті «Правда» за 11 березня 1993 року було повідомлено про факт переговорів президента СРСР Михайла Горбачова та канцлера ФРН Гельмута Коля у вересні 1990 року, де була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і збереження урізаного СРСР та розподілу сфер впливу на випадок розпаду Югославії і Чехословаччини на окремі держави. СРСР (Горбачов) брав на себе зобов’язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини. Над Україною нависла загроза втрати своєї територіальної цілісності. Тому події весни – літа 1991 року мали для українського народу величезне історичне значення. Вже референдум 17 березня показав, що понад 80 відсотків опитуваних в Україні підтримували Декларацію про суверенітет республіки від липня 1990 року. Весною і літом 1991 року республіку охопила небачена досі хвиля масових мітингів, страйків на підтримку повної незалежність України і супроти спроб обновити СРСР. Не забуваймо того, що у Ново-Огарьові (під Москвою) 23 квітня 1991 року відбулися переговори керівників дев’яти республік з Михайлом Горбачовим, де була ухвалена заява про оновлений СРСР, від України її підписав прем’єр-міністр Віталій Фокін. Надалі лідери «дев’ятки» продовжували узгодженя тексту нового союзного договору. Але масові акції протесту в України змусили Верховну Раду 27 червня відкласти розгляд цього документу на вересень. Отже, Україна, її народ, фактично зірвали горбачовський намір підписати 20 серпня новий Союзний договір.
До сьогодні виглядає дивною роль Михайла Горбачова у московському путчі 19 – 21 серпня 1991 року. Щонайменше, незрозуміло, як президент СРСР не міг знати намірів своїх найближчих соратників з Державного комітету з надзвичайного стану? Але виглядало все так, що під час перебування Горбачова у Криму саме 19 серпня 1991 року керівники ДКНС – перші особи з партійного та державного керівництва, силових структур оголосили про свої наміри повністю зберегти старий СРСР та реанімувати тоталітарний режим.
Прийняті цим комітетом рішення загрожували суверенітетові України. Партійно-військова хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії у Росії ввести свої війська до Києва, Львова, Донецька та деяких інших міст республіки. Уповноважений ДКНС генерал армії Варєнніков уранці 19 серпня пред’явив Голові Верховної Ради України Ленідові Кравчуку ультиматум: у разі «неспокою і незлагоди», акцій протесту, страйків, невиконання рішень ДКНС, війська його займуть міста та інші ключові пункти республіки. Але запрошені Кравчуком керівники партій, рухів висловили своє негативне ставлення до хунти. Розповідають, що один з керівників путчу, глава КДБ Крючков, застеріг генералів, що у разі введення хунти в Україні, за його даними, за зброю і відсіч візьметься понад 10 мільйонів українців.
Події, що розгорнулся надалі, показали всю рішучість народу, як в Україні, так і в Москві. Одним з перших місцевих органів влади в республіці, що засудив путчистів, була Ужгородська міська Рада народних депутатів, на Закарапатті. Тернопіль, Львів, Київ, Донецьк та інші міста України засудили дії ДКНС, як «військово-більшовицький переворот». У заяві Верховної Ради України наголошувалося, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в республіці. Демократи України оголосили про цілковиту підтримку демократів Росії й висловили готовність до масового й тривалого опору хунті. Провал путчу був визначений єдністю народу і його рішучістю та готовністю жертвувати собою ради свободи і демократії. Про це сьогодні варто пам’ятати в Україні, де так і не зроблено загальнонародних демократичних висновків щодо подій 1991 року. В єйфорії перемоги над путчистами вдалося лише проголосити про наміри України – 24 серпня і 1 грудня 1991 року але до сьогодні вони не реалізовані.
Варто нагадати, що восени 1990 року кремлівські верхи лихоманно працювали над новим варіантом союзного договору. В цих умовах ІУ з’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1990 року відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняти перед цим союзними республіками ( Україною – у липні). Події січня 1991 року у Вільнюсі, а згодом у Ризі, Талліні, Тбілісі та Баку показали крах силових методів Москви у її намаганнях зберегти імперію. Тим часом, на Заході спостерігали за подіями. Пізніше, у газеті «Правда» за 11 березня 1993 року було повідомлено про факт переговорів президента СРСР Михайла Горбачова та канцлера ФРН Гельмута Коля у вересні 1990 року, де була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і збереження урізаного СРСР та розподілу сфер впливу на випадок розпаду Югославії і Чехословаччини на окремі держави. СРСР (Горбачов) брав на себе зобов’язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини. Над Україною нависла загроза втрати своєї територіальної цілісності. Тому події весни – літа 1991 року мали для українського народу величезне історичне значення. Вже референдум 17 березня показав, що понад 80 відсотків опитуваних в Україні підтримували Декларацію про суверенітет республіки від липня 1990 року. Весною і літом 1991 року республіку охопила небачена досі хвиля масових мітингів, страйків на підтримку повної незалежність України і супроти спроб обновити СРСР. Не забуваймо того, що у Ново-Огарьові (під Москвою) 23 квітня 1991 року відбулися переговори керівників дев’яти республік з Михайлом Горбачовим, де була ухвалена заява про оновлений СРСР, від України її підписав прем’єр-міністр Віталій Фокін. Надалі лідери «дев’ятки» продовжували узгодженя тексту нового союзного договору. Але масові акції протесту в України змусили Верховну Раду 27 червня відкласти розгляд цього документу на вересень. Отже, Україна, її народ, фактично зірвали горбачовський намір підписати 20 серпня новий Союзний договір.
До сьогодні виглядає дивною роль Михайла Горбачова у московському путчі 19 – 21 серпня 1991 року. Щонайменше, незрозуміло, як президент СРСР не міг знати намірів своїх найближчих соратників з Державного комітету з надзвичайного стану? Але виглядало все так, що під час перебування Горбачова у Криму саме 19 серпня 1991 року керівники ДКНС – перші особи з партійного та державного керівництва, силових структур оголосили про свої наміри повністю зберегти старий СРСР та реанімувати тоталітарний режим.
Прийняті цим комітетом рішення загрожували суверенітетові України. Партійно-військова хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії у Росії ввести свої війська до Києва, Львова, Донецька та деяких інших міст республіки. Уповноважений ДКНС генерал армії Варєнніков уранці 19 серпня пред’явив Голові Верховної Ради України Ленідові Кравчуку ультиматум: у разі «неспокою і незлагоди», акцій протесту, страйків, невиконання рішень ДКНС, війська його займуть міста та інші ключові пункти республіки. Але запрошені Кравчуком керівники партій, рухів висловили своє негативне ставлення до хунти. Розповідають, що один з керівників путчу, глава КДБ Крючков, застеріг генералів, що у разі введення хунти в Україні, за його даними, за зброю і відсіч візьметься понад 10 мільйонів українців.
Події, що розгорнулся надалі, показали всю рішучість народу, як в Україні, так і в Москві. Одним з перших місцевих органів влади в республіці, що засудив путчистів, була Ужгородська міська Рада народних депутатів, на Закарапатті. Тернопіль, Львів, Київ, Донецьк та інші міста України засудили дії ДКНС, як «військово-більшовицький переворот». У заяві Верховної Ради України наголошувалося, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в республіці. Демократи України оголосили про цілковиту підтримку демократів Росії й висловили готовність до масового й тривалого опору хунті. Провал путчу був визначений єдністю народу і його рішучістю та готовністю жертвувати собою ради свободи і демократії. Про це сьогодні варто пам’ятати в Україні, де так і не зроблено загальнонародних демократичних висновків щодо подій 1991 року. В єйфорії перемоги над путчистами вдалося лише проголосити про наміри України – 24 серпня і 1 грудня 1991 року але до сьогодні вони не реалізовані.
