Київ, 26 листопада 2001 - Минулого вік-енду в Берліні відбулася Міжнародна конференція “Національна й релігійна ідентичність в Східній Європі: на прикладі України”, яку зорганізували Німецьке товариство з вивчення Східної Європи та Берлінська європейська академія. Учасники конференції обговорили як загальні теоретичні проблеми зв’язку між релігією і процесом становлення сучасних націй, так і релігійно-громадські, історико-культурні, суспільні та політичні чинники, які визначили формування української нації.
Зв’язок нації й релігії є не просто однією з найбільш складних академічних проблем, де дослідник стикається з “хаосом визначень” і боротьбою думок блискучих істориків, соціологів і богословів. Це ще й відтинок, де кожне необережне слово здатне відлунювати пострілами, а будь-який умовивід мати такі наслідки, на які аж ніяк не розраховував його автор.
“...Кінець ери націоналізму, який пророкують вже довгий час, навіть не миготить на виднокраї, - писав автор хрестоматійної вже праці “Український націоналізм” Джон Армстронг. – Навпаки, національність лишається найбільш універсальною легітимуючою цінністю в політичному житті наших днів”.
З іншого боку, релігія, якій пророкували занепад ще довший час, не лише відмовляється полишати територію людських душ, але й не поспішає звільнити публічну сферу. Дедалі більшою мірою стає зрозумілим, що ці дві сили, належність до принаймні однієї з яких маніфестує переважна більшість мешканців планети, довго, дуже довго, - аби уникнути неприйнятного для соціальних наук слова “назавжди” – визначатимуть головні вектори самтотожності землян.
Втім, відносини між релігійною та національною ідентичностями не були і не є такими очевидними й самозрозумілими, якими вони постають зі сторінок популярних брошур. Природно, націоналізм який є концентрованим виразом національної ідентичності і яким хоча б вже з цієї причини не варто лякати добропорядних громадян, не постає з нуля. Він виростає найчастіше з етнічного матеріалу, з усвідомлення спільності мови, звичаїв, релігії, пам’яті, необхідності вшановувати власних героїв і протистояти своїм ворогам. Загальні вірування і ритуали - надзвичайно важливий елемент утворення спільності, в багатьох випадках – вирішальний. Але нація – цей щоденний плебісцит, за словами Ренана, цей стан розуму, дуже часто виходить за межі реальної спільності. Нація – це конструкт, це те, що утворюється спочатку в головах еліт і в незбагненний спосіб стає реальністю. Або не стає, що пояснити наступним поколінням істориків виявляється набагато легшим.
Модерна українська нація, як доводили учасники конференції, пройшла в своєму становленні й розвиткові принаймні три етапи відносин з релігією. В першу, романтичну, спогади про золотий перетин київського християнства, “козацьку церкву” й гетьманщину, про прабатьківську віру – заступницю й охоронницю - робить самозрозумілими релігійну участь в національному будівництві.
На другому етапі ця самозрозумілість відступає перед іншою очевидністю. З одного боку Греко-католицька церква спричинилася до оборони галичан від полонізації й русифікації; з іншого – релігійний поділ України і пам’ять про війни ХVII-XVIII з їхніми антиунійними гаслами, асиміляторська політика в Україні урядуючого петербурзького Синоду – це теж реальність. І вже в Драгоманова ми знаходимо нові параметри українського націєтворення – соборність, європоцентризм і секулярність. Отці нації закликають етнічну спільноту, яка скупчилась на окраїнах двох імперій, піднестися над нашаруваннями, які їх розділяють, зігнорувати релігійні відмінності і стати українською нацією.
Нарешті на третьому, новому етапі, релігію знов починають розглядати як джерело відновлення пам’яті й консолідації нації. Цілком, здавалося б, раціональні політики, вірять, що працю інтеграції всіх ідентичностей в Україні сущих в громадянську українську націю за них виконає Церква, єдність якої є, поки що, принаймні, більш, ніж гіпотетичною. Це, звісно, ознака інфантильності і не дуже відповідальна позиція. Принаймні, Грушевський 95 років тому в своїх міркуваннях про шляхи досягнення загальноукраїнської єдності був дещо більш сучасним.
Зв’язок нації й релігії є не просто однією з найбільш складних академічних проблем, де дослідник стикається з “хаосом визначень” і боротьбою думок блискучих істориків, соціологів і богословів. Це ще й відтинок, де кожне необережне слово здатне відлунювати пострілами, а будь-який умовивід мати такі наслідки, на які аж ніяк не розраховував його автор.
“...Кінець ери націоналізму, який пророкують вже довгий час, навіть не миготить на виднокраї, - писав автор хрестоматійної вже праці “Український націоналізм” Джон Армстронг. – Навпаки, національність лишається найбільш універсальною легітимуючою цінністю в політичному житті наших днів”.
З іншого боку, релігія, якій пророкували занепад ще довший час, не лише відмовляється полишати територію людських душ, але й не поспішає звільнити публічну сферу. Дедалі більшою мірою стає зрозумілим, що ці дві сили, належність до принаймні однієї з яких маніфестує переважна більшість мешканців планети, довго, дуже довго, - аби уникнути неприйнятного для соціальних наук слова “назавжди” – визначатимуть головні вектори самтотожності землян.
Втім, відносини між релігійною та національною ідентичностями не були і не є такими очевидними й самозрозумілими, якими вони постають зі сторінок популярних брошур. Природно, націоналізм який є концентрованим виразом національної ідентичності і яким хоча б вже з цієї причини не варто лякати добропорядних громадян, не постає з нуля. Він виростає найчастіше з етнічного матеріалу, з усвідомлення спільності мови, звичаїв, релігії, пам’яті, необхідності вшановувати власних героїв і протистояти своїм ворогам. Загальні вірування і ритуали - надзвичайно важливий елемент утворення спільності, в багатьох випадках – вирішальний. Але нація – цей щоденний плебісцит, за словами Ренана, цей стан розуму, дуже часто виходить за межі реальної спільності. Нація – це конструкт, це те, що утворюється спочатку в головах еліт і в незбагненний спосіб стає реальністю. Або не стає, що пояснити наступним поколінням істориків виявляється набагато легшим.
Модерна українська нація, як доводили учасники конференції, пройшла в своєму становленні й розвиткові принаймні три етапи відносин з релігією. В першу, романтичну, спогади про золотий перетин київського християнства, “козацьку церкву” й гетьманщину, про прабатьківську віру – заступницю й охоронницю - робить самозрозумілими релігійну участь в національному будівництві.
На другому етапі ця самозрозумілість відступає перед іншою очевидністю. З одного боку Греко-католицька церква спричинилася до оборони галичан від полонізації й русифікації; з іншого – релігійний поділ України і пам’ять про війни ХVII-XVIII з їхніми антиунійними гаслами, асиміляторська політика в Україні урядуючого петербурзького Синоду – це теж реальність. І вже в Драгоманова ми знаходимо нові параметри українського націєтворення – соборність, європоцентризм і секулярність. Отці нації закликають етнічну спільноту, яка скупчилась на окраїнах двох імперій, піднестися над нашаруваннями, які їх розділяють, зігнорувати релігійні відмінності і стати українською нацією.
Нарешті на третьому, новому етапі, релігію знов починають розглядати як джерело відновлення пам’яті й консолідації нації. Цілком, здавалося б, раціональні політики, вірять, що працю інтеграції всіх ідентичностей в Україні сущих в громадянську українську націю за них виконає Церква, єдність якої є, поки що, принаймні, більш, ніж гіпотетичною. Це, звісно, ознака інфантильності і не дуже відповідальна позиція. Принаймні, Грушевський 95 років тому в своїх міркуваннях про шляхи досягнення загальноукраїнської єдності був дещо більш сучасним.
