Київ, 14 січня 2002 - Політична культура – це поняття, яке вживають ледь не всі журналісти, політики і науковці, а тим часом вкладають вони у нього дуже різні сенси. Буває, й досить несподівані.
Що таке, власне, політична культура? Візьмімо найновіший і найнауковіший енциклопедичний словник УСЕ і побачимо дуже неоковирне визначення: “Політична культура – це знання, системи цінностей, взірці поведінки, які лежать в основі дій різних суб’єктів /правлячої групи, масових рухів, партій, керівників, які у силу свого посадового чи іншого становища регулюють стосунки між людьми в межах певної держави або відносини з іншими державами/”. З цього визначення випливає, що політична культура є винятковою прерогативою фахових політиків і, можливо, постійних учасників політичних процесів.
Народ, він же електорат, він же суб’єкт влади в Україні, за цим науковим визначенням, апріорі позбавлений навіть права мати політичну культуру. І навіть науковці та журналісти (якщо вони не члени партій) – також люди політично безкультурні.
Утім, можливо, що у наведеному визначенні міститься сенс, на який не звернули уваги шановні автори словника. А саме: в Україні (майже за Леніним) існує дві політичні культури: офіційна, себто система цінностей і взірців поведінки правлячих верств, політиків та посадовців, і офіційно не визнана, просто людська, якою керуються пересічні і не зовсім пересічні громадяни, не включені у систему владних стосунків. Перші ведуть напружену боротьбу за місце поближче, як то кажуть, до тіла “папи”, до бюджетної годівнички, до фінансових потоків та дипломатичного зарубіжного паспорта. І тільки раз на чотири роки, коли на черзі постають парламентські вибори, ця публіка згадує про інтереси народу і своє служіння йому.
Другі ведуть на кухнях, у транспорті і на шпальтах небагатьох уцілілих незалежних видань дискусії про дивовижну природу влади в Україні та під час виборів віддають свої голоси за принципом “найменшого зла” – за того з фахових політиків, котрий має бодай схоже на людське обличчя. От такі вимальовуються дві політичні культури і, власне, два суспільства в сучасній Україні.
Що таке, власне, політична культура? Візьмімо найновіший і найнауковіший енциклопедичний словник УСЕ і побачимо дуже неоковирне визначення: “Політична культура – це знання, системи цінностей, взірці поведінки, які лежать в основі дій різних суб’єктів /правлячої групи, масових рухів, партій, керівників, які у силу свого посадового чи іншого становища регулюють стосунки між людьми в межах певної держави або відносини з іншими державами/”. З цього визначення випливає, що політична культура є винятковою прерогативою фахових політиків і, можливо, постійних учасників політичних процесів.
Народ, він же електорат, він же суб’єкт влади в Україні, за цим науковим визначенням, апріорі позбавлений навіть права мати політичну культуру. І навіть науковці та журналісти (якщо вони не члени партій) – також люди політично безкультурні.
Утім, можливо, що у наведеному визначенні міститься сенс, на який не звернули уваги шановні автори словника. А саме: в Україні (майже за Леніним) існує дві політичні культури: офіційна, себто система цінностей і взірців поведінки правлячих верств, політиків та посадовців, і офіційно не визнана, просто людська, якою керуються пересічні і не зовсім пересічні громадяни, не включені у систему владних стосунків. Перші ведуть напружену боротьбу за місце поближче, як то кажуть, до тіла “папи”, до бюджетної годівнички, до фінансових потоків та дипломатичного зарубіжного паспорта. І тільки раз на чотири роки, коли на черзі постають парламентські вибори, ця публіка згадує про інтереси народу і своє служіння йому.
Другі ведуть на кухнях, у транспорті і на шпальтах небагатьох уцілілих незалежних видань дискусії про дивовижну природу влади в Україні та під час виборів віддають свої голоси за принципом “найменшого зла” – за того з фахових політиків, котрий має бодай схоже на людське обличчя. От такі вимальовуються дві політичні культури і, власне, два суспільства в сучасній Україні.
