Прага, 16 січня 2002 - Надійшов до нас лист від студента 2-го курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Форанка Захара Федорука, в якому автор ділиться своїми думками з приводу 10 років назелажності України.
Автор листа пише, що протягом цих десяти років в українському “совку”, (якщо не брати під увагу іномарки на вулицях і розмаїття товарів у магазинах) “по суті нічого так і не змінилося”. Львівський студент ставить запитання: хто винен.
Форма листа львівського студента журналістики риторична – це розмова з абстрактним “патріотом” (у лапках), який начебто забув, що боротьбу за незалежність України розпочали саме студенти. І то ще в жовтні 90-го року на граніті в Києві. Студенти тоді заробляли хвороби, пише автор листа, а “патріот” (у лапках) перебував на курорті, де він відпочивав або лікувався.
А що далі, запитує автор листа, маючи на увазі невтішну дійсність після десяти років незалежності й сам відповідає:
Треба студентам на деякий час відкласти набік свої мобільні телефони, відвідування дискотек, призабути слово “впадло” і подумати, радить студент зі Львова: Подумати, як зробити так, щоб покласти й наступні цеглини до фундаменту студентської будівлі з жовтня 90-го року. Що ж відповісти на це молодій людині – студенту початківцю?
Молодь, це справді сила, що, власне, й засвідчили події з жовтня 90-го року. Але молодечий запал й ідеалізм може обернутися й у слабкість, коли цим скористаються спритні маніпулятори. Таке в історії вже не раз бувало.
Молодь – це благородний порив у майбутнє, а їхні батьки – це обережність. Так завжди було, так і далі буде. Але чи варто мені продовжувати в такому ключі? Це ж - абстракно. Студентам і молоді взагалі може варто нагадати дещо зі спадщини Івана Франка, чиє ім”я носить Львівській університет.
Себе самого наперед Застав робить, що слідує, А лиш потому інших вчи,- Тоді з дороги не схибиш.
Ти сам себе таким зроби, Щоб інших ти навчати міг; Сам над собою запануй, То запануєш над людьми.
Хто сам себе опанував, Найтяжчу річ він доконав; Хто сам себе оберіга, Той безпечніший від усіх.
Не кидай власної мети, Щоб за чужою десь іти, А власну ясно ціль пізнай, До неї просто поспішай.
І ще один вірш славетного Каменяра на захист молодечого ідеалізму, якого варто зберегти й належно плекати:
Всюди нівечиться правда, Всюди панує брехня. В ваших лиш серцях, о браття, Най не постане вона!
Там ви для правди святої Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесної думки паліть!
Твердіша від сталі твердої, Сто раз тривкіша, ніж мур,- Щирих, м”яких серць твердиня Супроти громів і бур.
Там з поколінь в покоління Правда простоїть ціла, Поки не зломиться лютий Вал лицемірства і зла.
Мова у вірші, написаним 1880-го року, серед іншого, й про надзвичайно важливий елемент - зв’язок між поколіннями. І як тут не згадати про ще одного великого українця-галичанина, непоцінованого належно в суспільстві України – митрополита Андрея Шептицького.
У своєму “Слові до української молоді” з 1932-го року великий європеєць і глава Української греко-католицької церкви писав: “Народи не досягають зрілого віку працею одного покоління. На це потрібно довгої, важкої праці багатьох поколінь, потрібно зв’язку між цими поколіннями не лише в найближчих ідеалах, але й у всіх засобах, що бажають осягнути ці ідеали”.
“Багато народу, а людей так мало”, звертався митрополит Шептицький до молоді, маючи на увазі брак справжніх керівників і підказував, що потрібно зробити, аби народ і держава мала добрих керівників:
“Не зовнішні обставини і не політичне положення вкладає в руки народів розв”язування великих історичних завдань, а внутрішня сила культури… бо коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове становище і для людства відкрив нові світлі й великі дороги, то це може дати одна лише культура, сперта на здорових і сильних моральних основах”.
Дякуючи за листа від львівського студента Захара Федорака хочу висловити віру в те, що нинішні студенти журналістики стануть згодом совістю своєї нації, смолоскипами, які освітлюють співвітчизникам шлях до правди.
Автор листа пише, що протягом цих десяти років в українському “совку”, (якщо не брати під увагу іномарки на вулицях і розмаїття товарів у магазинах) “по суті нічого так і не змінилося”. Львівський студент ставить запитання: хто винен.
Форма листа львівського студента журналістики риторична – це розмова з абстрактним “патріотом” (у лапках), який начебто забув, що боротьбу за незалежність України розпочали саме студенти. І то ще в жовтні 90-го року на граніті в Києві. Студенти тоді заробляли хвороби, пише автор листа, а “патріот” (у лапках) перебував на курорті, де він відпочивав або лікувався.
А що далі, запитує автор листа, маючи на увазі невтішну дійсність після десяти років незалежності й сам відповідає:
Треба студентам на деякий час відкласти набік свої мобільні телефони, відвідування дискотек, призабути слово “впадло” і подумати, радить студент зі Львова: Подумати, як зробити так, щоб покласти й наступні цеглини до фундаменту студентської будівлі з жовтня 90-го року. Що ж відповісти на це молодій людині – студенту початківцю?
Молодь, це справді сила, що, власне, й засвідчили події з жовтня 90-го року. Але молодечий запал й ідеалізм може обернутися й у слабкість, коли цим скористаються спритні маніпулятори. Таке в історії вже не раз бувало.
Молодь – це благородний порив у майбутнє, а їхні батьки – це обережність. Так завжди було, так і далі буде. Але чи варто мені продовжувати в такому ключі? Це ж - абстракно. Студентам і молоді взагалі може варто нагадати дещо зі спадщини Івана Франка, чиє ім”я носить Львівській університет.
Себе самого наперед Застав робить, що слідує, А лиш потому інших вчи,- Тоді з дороги не схибиш.
Ти сам себе таким зроби, Щоб інших ти навчати міг; Сам над собою запануй, То запануєш над людьми.
Хто сам себе опанував, Найтяжчу річ він доконав; Хто сам себе оберіга, Той безпечніший від усіх.
Не кидай власної мети, Щоб за чужою десь іти, А власну ясно ціль пізнай, До неї просто поспішай.
І ще один вірш славетного Каменяра на захист молодечого ідеалізму, якого варто зберегти й належно плекати:
Всюди нівечиться правда, Всюди панує брехня. В ваших лиш серцях, о браття, Най не постане вона!
Там ви для правди святої Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесної думки паліть!
Твердіша від сталі твердої, Сто раз тривкіша, ніж мур,- Щирих, м”яких серць твердиня Супроти громів і бур.
Там з поколінь в покоління Правда простоїть ціла, Поки не зломиться лютий Вал лицемірства і зла.
Мова у вірші, написаним 1880-го року, серед іншого, й про надзвичайно важливий елемент - зв’язок між поколіннями. І як тут не згадати про ще одного великого українця-галичанина, непоцінованого належно в суспільстві України – митрополита Андрея Шептицького.
У своєму “Слові до української молоді” з 1932-го року великий європеєць і глава Української греко-католицької церкви писав: “Народи не досягають зрілого віку працею одного покоління. На це потрібно довгої, важкої праці багатьох поколінь, потрібно зв’язку між цими поколіннями не лише в найближчих ідеалах, але й у всіх засобах, що бажають осягнути ці ідеали”.
“Багато народу, а людей так мало”, звертався митрополит Шептицький до молоді, маючи на увазі брак справжніх керівників і підказував, що потрібно зробити, аби народ і держава мала добрих керівників:
“Не зовнішні обставини і не політичне положення вкладає в руки народів розв”язування великих історичних завдань, а внутрішня сила культури… бо коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове становище і для людства відкрив нові світлі й великі дороги, то це може дати одна лише культура, сперта на здорових і сильних моральних основах”.
Дякуючи за листа від львівського студента Захара Федорака хочу висловити віру в те, що нинішні студенти журналістики стануть згодом совістю своєї нації, смолоскипами, які освітлюють співвітчизникам шлях до правди.
