Київ, 21 січня 2002 - Козацький син Семен Палій (справжнє прізвище – Гурко) народився у середині 1640-х років у містечку Борзні на Чернігівщині. Після навчання у Києво-Могилянській академії він прибув на Запорозьку Січ, де зажив слави захисника бідних та чаклуна-характерника, якого куля не бере і ворог не бачить.
1683 року Палій командував козацьким загоном у битві з турками під Віднем, а наступного року став полковником Білоцерківським. Він оселився у Фастові, почавши, за його словами, «працювати коло Фастова, немов коло свого господарства». Палій захищав Правобережжя від татарських нападів, очолював походи на Крим та турецькі фортеці Очаків, Аккерман та Бендери, де про нього, за визнанням самих турків, ходила «страшно грізна слава».
1688 року Палій запронував Петру І взяти його полк під опіку, проте отримав відмову. Дізнавшись про це, польська влада заарештувала Палія, але він втік із в’язниці і знову оволодів Фастовом. А влітку 1699 року Палій відмовився виконати постанову сейму про розпуск козацьких полків, що спричинило чотирирічну польсько-українську війну під назвою «Паліївщина».
Особливою популярністю Палій користувався у «козацької черні». Сучасник описував Палієвих козаків як «чорних», «лютих» і схожих на диких звірів: «А все голота безштанна, а на декому і шматка сорочки немає, страшні дуже, чорні, немов мурини, і лихі, наче собаки». Коли ж у травні 1704 року гетьман Іван Мазепа приєднав Правобережжя до Гетьманщини, запорожці заявили: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною».
У липні у Бердичеві дійшло до зіткнення між Мазепою та Палієм, і гетьман наказав заарештувати полковника і видати його Москві. Там «козацький батько» був звинувачений у державній зраді і засланий до Тобольська. Через 5 років цар повернув старого Палія із Сибіру, і він навіть був присутній на Полтавській битві. Семен Палій помер 24 січня 1710 року у Межигірському монастирі біля Києва.
1683 року Палій командував козацьким загоном у битві з турками під Віднем, а наступного року став полковником Білоцерківським. Він оселився у Фастові, почавши, за його словами, «працювати коло Фастова, немов коло свого господарства». Палій захищав Правобережжя від татарських нападів, очолював походи на Крим та турецькі фортеці Очаків, Аккерман та Бендери, де про нього, за визнанням самих турків, ходила «страшно грізна слава».
1688 року Палій запронував Петру І взяти його полк під опіку, проте отримав відмову. Дізнавшись про це, польська влада заарештувала Палія, але він втік із в’язниці і знову оволодів Фастовом. А влітку 1699 року Палій відмовився виконати постанову сейму про розпуск козацьких полків, що спричинило чотирирічну польсько-українську війну під назвою «Паліївщина».
Особливою популярністю Палій користувався у «козацької черні». Сучасник описував Палієвих козаків як «чорних», «лютих» і схожих на диких звірів: «А все голота безштанна, а на декому і шматка сорочки немає, страшні дуже, чорні, немов мурини, і лихі, наче собаки». Коли ж у травні 1704 року гетьман Іван Мазепа приєднав Правобережжя до Гетьманщини, запорожці заявили: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною».
У липні у Бердичеві дійшло до зіткнення між Мазепою та Палієм, і гетьман наказав заарештувати полковника і видати його Москві. Там «козацький батько» був звинувачений у державній зраді і засланий до Тобольська. Через 5 років цар повернув старого Палія із Сибіру, і він навіть був присутній на Полтавській битві. Семен Палій помер 24 січня 1710 року у Межигірському монастирі біля Києва.
