Івано-Франківськ, 7 травня 2002 - Пам’ять про тисячолітню історію виявилася надзвичайно міцною й закоріненою у свідомості народу. Протягом останніх десяти років саме в час християнських свят люди повертаються до витоків своєї духовності, поновлюють зневажені істини задля майбутнього, задля своїх нащадків. Детальніше про Великодні традиції розповідаємо.
На Галичині протягом 50-ти років із часу приходу совітів (як називали радянську владу) намагалися найжорстокішими та найцинічнішими способами викорінити пам’ять про найбільші українські християнські свята – Різдво та Великдень. Адже в один момент з’ясувалося, що реальними ворогами радянського ладу є не люди (бо увесь народ подолати неможливо), а людська свідомість, у якій Бог і Україна – поняття, які завжди стоять поруч, які з плином років стали майже тотожними. Убити Бога, зачинити або ж спалювати церкви, заборонити співати гаївки та колядувати. Однак пробуджується природа, весна, і вкотре Україна святкує Воскресіння Христове. “Смертю смерть здолав”. У мене було непереборне бажання розповісти найбільш вражаючі випадки святкування Великодня у криївках та лісових таборах Української повстанської армії або ж у в’язницях та таборах для в’язнів у Далекому Сибіру. Коли ж я почав розпитувати й довідуватися про такі своєрідні святкування, то історій назбиралося так багато, що вирізняти якусь окрему просто неможливо, адже все це історія одного народу, для якого слова “Христос Воскрес!” у рідній домівці означали радість, віру в майбутнє, у те, що з Божою поміччю можна буде все подолати. І водночас ці ж слова змушували ридати тих, кому до кінця терміну ув’язнення залишалося 20, 25, 30 років. Можливо, ця віра, увібрана з молоком матері, допомогла більшості з тих, хто був на волі і за тюремними ґратами, дожити до воскресіння держави, адже вони ніколи не забували, що “Воістину Воскрес”. Атеїстичній пропаганді вдалося бодай частково зруйнувати віру народу, вдалося навчити галичан красти й пиячити. І зараз церква закликає у час Великодніх свят зазирнути в глибину свого серця, віднайти там Боже слово і збагнути, що Великдень – це не лише величне свято, це передовсім повернення до своїх джерел, до слова Божого, до тієї основи, яка, зрештою, зберегла цю землю, цей народ і зараз дарує можливість все ж сподіватися на краще майбутнє.
На Галичині протягом 50-ти років із часу приходу совітів (як називали радянську владу) намагалися найжорстокішими та найцинічнішими способами викорінити пам’ять про найбільші українські християнські свята – Різдво та Великдень. Адже в один момент з’ясувалося, що реальними ворогами радянського ладу є не люди (бо увесь народ подолати неможливо), а людська свідомість, у якій Бог і Україна – поняття, які завжди стоять поруч, які з плином років стали майже тотожними. Убити Бога, зачинити або ж спалювати церкви, заборонити співати гаївки та колядувати. Однак пробуджується природа, весна, і вкотре Україна святкує Воскресіння Христове. “Смертю смерть здолав”. У мене було непереборне бажання розповісти найбільш вражаючі випадки святкування Великодня у криївках та лісових таборах Української повстанської армії або ж у в’язницях та таборах для в’язнів у Далекому Сибіру. Коли ж я почав розпитувати й довідуватися про такі своєрідні святкування, то історій назбиралося так багато, що вирізняти якусь окрему просто неможливо, адже все це історія одного народу, для якого слова “Христос Воскрес!” у рідній домівці означали радість, віру в майбутнє, у те, що з Божою поміччю можна буде все подолати. І водночас ці ж слова змушували ридати тих, кому до кінця терміну ув’язнення залишалося 20, 25, 30 років. Можливо, ця віра, увібрана з молоком матері, допомогла більшості з тих, хто був на волі і за тюремними ґратами, дожити до воскресіння держави, адже вони ніколи не забували, що “Воістину Воскрес”. Атеїстичній пропаганді вдалося бодай частково зруйнувати віру народу, вдалося навчити галичан красти й пиячити. І зараз церква закликає у час Великодніх свят зазирнути в глибину свого серця, віднайти там Боже слово і збагнути, що Великдень – це не лише величне свято, це передовсім повернення до своїх джерел, до слова Божого, до тієї основи, яка, зрештою, зберегла цю землю, цей народ і зараз дарує можливість все ж сподіватися на краще майбутнє.
