Доступність посилання

ТОП новини

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Спокутування комунізму Україною”, “Українська мова в телерадіопросторі України”, “Традиції і звичаї косовиці”


В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Спокутування комунізму Україною”, “Українська мова в телерадіопросторі України”, “Традиції і звичаї косовиці”

Київ, 26 червня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми Український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Віталій Пономарьов.

Сьогодні у випуску: “Спокутування комунізму Україною”, “Українська мова в телерадіопросторі України”, “Традиції й звичаї косовиці”.

Чим нинішня українська дійсність сприяє консервації комуністичних стереотипів? Про це з директором Інституту релігії та суспільства Львівської богословської академії Мирославом Мариновичем веде розмову Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Пане Мирославе, ми вже більш, ніж 10 років споглядаємо агонію комунізму. Скільки це буде тривати?

Мирослав Маринович

Я б хотів на початок відкоригувати одне слово – “агонія комунізму”. Мені здається, трансформація комунізму. Комуністична потуга просто трансформується у щось інше. Свого часу, в Україні відбувалася дискусія, треба усунути від влади комуністів, чи ні. За наших умов це було немислиме, оскільки комуністична влада “брала по дєлу” (це такий кримінальний вислів), всіх. Тому очиститись неможливо шляхом структурних чи кадрових змін, очиститися можна, передовсім, духовно. Ось чому було потрібно спокутування комунізму, на жаль, воно не відбулося.

Віталій Пономарьов

Що можна порадити “жертві” комунізму, коли ця людина бачить, що ті самі люди сидять на керівних посадах, що ті самі судді виносять вироки?

Мирослав Маринович

Якби в нас було розвинуте громадянське суспільство, можна було утворювати спілки колишніх “жертв комунізму”, і просто цивілізованими юридичними методами усувати наслідки комунізму, але в нас ще не правова держава, все ще дуже слабке громадянське суспільство. Я особисто знаходжу вихід у релігійному осмисленні цієї ситуації. Я розумію, що це порадиш не кожному. Людина віри може йти цим шляхом, але він для мене дуже вагомий і ефективний. Зрозуміло, що в сучасній демократичній державі ми не можемо людей силою загнати людей до без комуністичного щастя.

Ми повинні прожити, очевидно, ще якісь стреси суспільні для того, щоб ми нарешті зрозуміли, де насправді є коріння комунізму. Багатьом здається, що коріння комунізму в партійних квитках - як тільки ми відкинули партійний квиток, ми позбулися комунізму. Насправді, коріння комунізму духовні, чи антидуховні. І доки ми не попорпаємось у своїх душах, доки дуже енергійні українські патріоти не знайдуть більшовицьке коріння у своїх моделях боротьби з якимись суспільними негараздами, доки ми не знайдемо ту “голку Кащея Безсмертного”, доти ми не розгадаємо тайну комунізму.

Віталій Пономарьов

Вам не здається, що теперішня українська дійсність сприяє відтворенню певних комуністичних стереотипів?

Мирослав Маринович

Без сумніву. Не тільки ми самі, не позбувшись вірусу тих комуністичних стереотипів, ми їх постійно відтворюємо, але й настало певне відторгнення не комуністичних ідей. На Сході України сьогодні відторгають ті ідеї, які принесла Галичина. Сьогодні антигалицький синдром є дуже потужним у колах влади. Разом із неприйняттям галицьких культурних ознак, відбувається неприйняття всього того, що приніс початок 90-х років. Тут не тільки пасивне відтворення комуністичних ідеалів, але й активне піднесення тих сил, які на початку були оторопілі, сьогодні вони знають, як відродити себе....

Віталій Пономарьов

Мабуть справа в тому, що комунізм не лише, і не тільки, і не стільки люди з партійними квитками, але і сподівання на заступництво держави, це орієнтація на трудящих усього світу, це заздрість до сусіда і це багато чого іншого?

Мирослав Маринович

Маєте рацію. Мене не лякають нинішні ідеологічні комуністи, вони будуть поволі сходити і сьогодні є незагрозливими. Але мені дуже страшні ті комуністи, які перефарбувалися, які хочуть повернути все те, що було, але під іншими знаменами...

Віталій Пономарьов

Отже, зуби дракона треба викорінювати, найперше, у власній душі...

Мирослав Маринович

Так, ми і досі не розуміємо, що потрібно, щонайменше, змінити трон...

Олекса Боярко

У Биковнянському лісі під Києвом, на місці масових поховань жертв сталінських репресій, скоєно черговий акт вандалізму. Невідомі пошкодили мідне оздоблення на хресті братської могили. Починаючи з 2000 року, це вже вже четвертий випадок наруги над биковнянськими похованнями. Будь-які звернення членів київського товариства «Меморіал» з цього приводу до правоохоронних і владних органів залишалися без уваги через те, що Кабінет міністрів і досі не затверджує Положення про утворення у Биковні Державного історико-меморіального заповідника з належною охороною.

Подробиці «Биковнянської справи» – у матеріалі Надії Шерстюк:

За попередніми підрахунками, за період з 1936 по 1941 рік у Биковнянському лісі було поховано 120-150 тисяч так званих «ворогів народу». Тривалий час биковнянські могили залишалися звичайним цвинтарем. І лише у минулому році – 22 травня – після кількох наполегливих звернень товариства «Меморіал» уряд Віктора Ющенка ухвалив Постанову про оголошення Биковнянських поховань Державним історико-меморіальним заповідником. Але нинішній Кабінет міністрів блокує затвердження Положення про організацію заповідника. Говорить голова Київського товариства «Меморіал» Роман Круцик:

“Київська державна адміністрація робить спроби, щоб таки реалізувати постанову Кабінету міністрів. Розроблені і положення заповідника, і кошторис, але неможливо утворити дирекцію, оскільки Кабмін не затверджує положення про заповідник, і таким чином, створити структуру і здійснювати охорону заповідника як об’єкту культурної спадщини”.

Крім цього, 25 червня минулого року Генеральна прокуратура України вже вп’яте закрила кримінальну справу по Биковні у зв’язку з терміном давності.

На думку історика, професора Юрія Шаповала, Биковнянська справа є показовою, оскільки вона віддзеркалює ставлення влади до збереження історичної пам’яті.

“Цього року виповнюється 65 років масових репресій, наша влада ніяк не реагує на цю жахливу річницю, і ставлення до Биковні ( яку відвідав і Папа Римський, був Ющенко), але куди ніяк не доїде президент України, – це сам по собі символічний для мене факт, який свідчить про увагу державних структур до проблеми збереження пам’яті”, – зауважив Юрій Шаповал.

За словами заступника голови Київського Меморіалу Тараса Праців’ята, на сьогодні українська держава не організувала системне дослідження історії масових поховань жертв тоталітарного режиму. Наразі вивчення цієї проблематики тримається виключно на ентузіазмі одинаків-істориків.

Олекса Боярко

22 червня в Україні вшановували пам’ять жертв нацистського та комуністичного режимів. Перед мікрофоном – наш вінницький кореспондент Валерій Лазаренко:

По Київській трасі стоїть пам’ятник жертвам фашизму. Тривалий час вінничани думали, що тут розстріляні військовополонені з різних країн Європи, які будували об’єкт номер 1, тобто ставку. Це виявилося брехнею, яку десятки років нав’язувала нам совєтська історіографія. Як свідчать німецькі архіви, тут розстрілювали в’язнів із Вінниці, так званих “неблагонадійних” вінничан. Їхні списки у червні-липні поспішно формувалися в НКВД. І в цей же період сім’ї партійних керівників і працівників НКВД евакуйовувалися у тил, подалі від війни. Деякі везли із собою навіть фікуси....

Але вочевидь інші реалії. Перед 22 червням розстріляли петлюрівського полковника Ананія Волинця, ніхто досі не знає, де місце страти. Перед трагічною кончиною на прикритому судовому процесі мій мужній земляк сказав: “Ми боролися за гідне місце України в геополітичному просторі світу.”

Тоді сформувалися і структури ОУН, їх у 1942-43 чекала велика зрада і великий погром. Та найбільша трагедія сталася у день червоного визволення. Отже під орудою комісара НКВД Раппопорта 20 березня 1944 року розстріляно 170 подолян. В основному, це були жінки і літні люди, які пізнавали своїх родичів і близьких під час масових розкопок братських могил у 1943-му. На могилі Раппопорта, до речі, квіти, а справжніх патріотів України і замордованих совєтським режимом у день жалоби не пом’янули...

Олекса Боярко

Минулої п’ятниці при обговоренні у парламенті звіту Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення депутати піддали критиці її бездіяльність у сфері дотримання мовного законодавства. Розмову на цю тему з головою Національної ради Борисом Холодом провів Тарас Марусик:

На моє запитання, чи проводиться моніторинг із приводу того, як виконується чинне мовне законодавство, голова цього органу Борис Холод сказав наступне:

“Постійно проводиться моніторинг при розгляді тої чи іншої компанії, коли вона йде на ліцензування. Це перша умова, яку ми ставимо перед керівником телерадіокомпанії щодо української мови. Є 10 стаття Конституції, чітко визначені ці параметри – українська мова. Але за ці 10 років незалежності поставити остаточно для телерадіокомпанії таку норму на сьогоднішній день – неможливо.”

Я згадав про моніторинг, який провела свого часу Львівська обласна рада стосовно передач ФМ-радіостанції «Наше радіо», яким було встановлено грубе порушення – лише 12% мовлення здійснювалося українською. Далі Борис Холод:

“Ви ж знаєте, що ми по тому моніторингу попередили компанію “Наше радіо”, а щодо подальшого відслідкування, то можу Вас запевнити, що постійно Нацрада до цього питання повертається, щоб розуміли керівники телерадіокомпаній, і за ними ще стоять їх господарі... І оце саме головна проблема: якби в законах про телебачення і радіомовлення чітко було зазначено, що відповідають не керівники цих компаній, а володарі – було б краще.”

А ось як Борис Холод зреагував на мою пропозицію зробити перший крок і подати позов у суд на будь-яку теле- чи радіоорганізацію:

“Можна й так зробити. Чинне законодавство дозволяє це зробити. Але Нацрада - це не той орган, який хоче – от покарати його, відімкнути на деякий час. Просто поставити таким чином... можу сказати Вам, що більшу половину телерадіокомпаній треба - так як Ви кажете – до суду їх. І тоді буде в нас 500-600 судових позовів, а тут і так немає коли працювати, треба відслідковувати програмне забезпечення в кожній компанії. Це також наша робота....”

Подібне Борис Холод говорив не раз. Це є ще одним класичним зразком чиновницької демагогії.

Олекса Боярко

Про народні традиції й звичаї, пов’язані з косовицею, розповідає в «Етнографічному нарисі” Олена Боряк:

Косарева праця завжди була в пошані. У різних місцевостях коси і ручки мали свої розміри, які залежали від способів косіння, місцевих традицій. Були неписані правила косовиці, які передавалися з покоління в покоління. Наприклад, напрямок загону треба вибирати так, щоб коса йшла назустріч нахилу трави. Стояти треба прямо, трохи нахилившись уперед, ноги – на ширині плечей. На Прикарпатті косу ніколи не передавали з рук у руки, а кидали на покіс.

На косовицю часто виходили толокою. Господар зобов’язувався відвозити й привозити косарів, годувати їх. Господиня готувала їжу, вивозила її до куреня, де збиралися косарі. Обраний косарями з-поміж себе отаман оглядав коси, стежив, щоб робота йшла рівно, «щоб буськи не стирчали», оголошував початок і кінець роботи. Після косовиці влаштовували частування.

На Львівщині, на Поділлі був звичай посвячення молодого парубка на косаря. Звичайно, кожен сільський хлопець у давнину вмів косити ще з 12 років, але мусив відбути своєрідний професійний іспит, встановлений традицією. Називався цей звичай «фрицюванням». Косарі вибирали розпорядника – отамана. Він сидів на «куняку» – посудині, де тримали воду й брусок. На його капелюх надівали вінок із трави, а молоток, що був у його руках, обвивали бур'яном. Парубок, якого висвячували, підходив до отамана, кланявся й цілував молот, колючи при цьому обличчя. Косарі дзвонили мантачками в коси. Отаман уставав і бив хлопця по плечах мантачкою. Потім символічно били його й інші. За це парубок мусив робити гостину. Іноді доводилося частувати косарів кілька разів, бо це випробування використовували для забави. Тому навмисне затуплювали парубкові косу або залишали широкий закіс. Врешті-решт хлопця таки визнавали косарем і прикрашали його капелюх вінком. Бувало, що парубка садовили на «тачку», і урочисто везли до корчми, де товариство пригощалося горілкою й тютюном. У бенкеті на честь висвячення нового косаря брали участь лише дорослі чоловіки. Казали, що віднині «правдивому косарю» можна було «тютюн курити, горілку пити та дівчину любити».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG