Прага, 6 серпня 2002 – Сімдесят років тому в Москві було схвалено закон, який народ назвав «законом про п’ять колосків». Восени 1932 року один із організаторів голодомору в Україні Лазар Каганович назвав людей, котрі влітку того ж року, щоб тамувати голод, зривали на полі колоски, «парикмахерами».
Отож, сьомого серпня 1932 року в Москві схвалено й оприлюднено закон «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и коопераций и укреплении общественной (социалистической) собственности».
Цей закон передбачав розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі не менше ніж на 10 років, також із конфіскацією всього майна, того, кого схоплено при крадіжці. В народі цей законодавчий витвір, написаний власноруч Сталіним, названо «законом про п’ять колосків».
Навряд чи історія знає підступніший документ: голодні діти від дванадцятирічного віку, спіймані на хлібному полі зі жменею колосків, карались тюремним ув’язненням до десяти років, а дорослим за таку провину навіть присуджувався розстріл. У голодних 32-му – 33-му роках зафіксовано тисячі жертв цього страшного закону.
Щоправда, люди голодували й голодною смертю вмирали й раніше – вже й у 31-му році. Ось текст листа групи дітей з Вінниччини до українського більшовицького уряду, датований першим листопада 1931 року:
«Ми, учні Печірської школи, Брацлавського району просимо у вас допомоги, бо ми пропадаємо голодом. Нам треба вчитись, а ми з голоду не можемо по світі ходити. Одноосібники й колгоспники – всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має трудодні. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлюнку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю і все що можна їсти. З картоплі роблять горілку, а ми їсти не маємо що… Ми віримо, що радянська влада нам допоможе і спасе нас від голодної смерті».
Вдумайтеся: в коротенькому листі п’ять разів зустрічаємо слово «голод» і три рази слово «їсти».
Мабуть, уже ніколи не довідаємося про те, яка доля спіткала тих десятьох школярів, що звернулися листом за допомогою до українського більшовицького уряду.
Діти пухли з голоду, а радянська влада гнала з картоплі горілку. Ось свідчення Олександра Ведибіди з Немирівського району на Вінниччині, яке він дав упорядникам книги-меморіалу «Голод 33» журналістам Лідії Коваленко та Володимирові Манякові:
«Я сам бачив на горі біля немирівської гуральні велику кучугуру качанів кукурудзи, обнесену колючим дротом. З кукурудзи, ячменю гнали горілку, а кругом сиділи виснажені голодом люди або вже зовсім опухлі, пили брагу і тут же вмирали».
Або ось свідчення про це Одарки Сук також із Немирівського району:
«У довкільних селах тисячами гинули люди від голоду, а на залізничну станцію Немирів безперервним потоком прибували ешелони з кукурудзою, бараболею, просом, цистерни з патокою. Все оте добро, що могло б зберегти життя багатьом тисячам людей, з коліс перевантажувалось на автомашини, на підводи й під охороною вивозилося на Немирівський спиртзавод».
Один із найбільших злочинців сталінської доби Лазар Каганович, виступаючи на розширеному засіданні бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) в листопаді 1932 року, отже, п’ять місяців після ухвали драконівського закону ’«про п’ять колосків», сказав: «В июле и августе на колхозных и совхозных полях появились “парикмахеры”, ножами и ножницами срезавшие колосья».
Так говорив кат про літо 32-го року, коли, здавалося б, сам Бог щедро роздає всім дари природи і сонця. Та в поневоленій леніно-сталіністами Україні сонце тоді не гріло…
На цинізмі слів Кагановича, що викликали на згаданому засіданні веселий регіт більшовицьких вершителів життя й смерті, варто зупинитися. Передусім сталінський сатрап визнав, що в розпалі літа 1932 року люди зривали колоски прямо на полі. Це була, отже, відчайдушна спроба голодних тамувати нестерпний голод.
Цих, практично приречених на голодну смерть, людей Каганович назвав «парикмахерами». Дійсно, це особлива, диявольська лексика більшовика, яка вказує на специфіку світосприймання сталіністами. Люди – ніщо або в найкращому випадку – гвинтики, за допомогою яких твориться комунізм. Для кого? Ну, річ ясна, не для опухлих із голоду українських селян і голодних дітей, а для ситих більшовицьких номенклатурників, щоб були вони ще ситішими.
Нині, в сімдесяті роковини страшного голодомору в Україні, знайдімо ж час і спосіб гідно вшанувати пам’ять мільйонів убієнних комуністичним режимом.
Отож, сьомого серпня 1932 року в Москві схвалено й оприлюднено закон «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и коопераций и укреплении общественной (социалистической) собственности».
Цей закон передбачав розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі не менше ніж на 10 років, також із конфіскацією всього майна, того, кого схоплено при крадіжці. В народі цей законодавчий витвір, написаний власноруч Сталіним, названо «законом про п’ять колосків».
Навряд чи історія знає підступніший документ: голодні діти від дванадцятирічного віку, спіймані на хлібному полі зі жменею колосків, карались тюремним ув’язненням до десяти років, а дорослим за таку провину навіть присуджувався розстріл. У голодних 32-му – 33-му роках зафіксовано тисячі жертв цього страшного закону.
Щоправда, люди голодували й голодною смертю вмирали й раніше – вже й у 31-му році. Ось текст листа групи дітей з Вінниччини до українського більшовицького уряду, датований першим листопада 1931 року:
«Ми, учні Печірської школи, Брацлавського району просимо у вас допомоги, бо ми пропадаємо голодом. Нам треба вчитись, а ми з голоду не можемо по світі ходити. Одноосібники й колгоспники – всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має трудодні. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлюнку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю і все що можна їсти. З картоплі роблять горілку, а ми їсти не маємо що… Ми віримо, що радянська влада нам допоможе і спасе нас від голодної смерті».
Вдумайтеся: в коротенькому листі п’ять разів зустрічаємо слово «голод» і три рази слово «їсти».
Мабуть, уже ніколи не довідаємося про те, яка доля спіткала тих десятьох школярів, що звернулися листом за допомогою до українського більшовицького уряду.
Діти пухли з голоду, а радянська влада гнала з картоплі горілку. Ось свідчення Олександра Ведибіди з Немирівського району на Вінниччині, яке він дав упорядникам книги-меморіалу «Голод 33» журналістам Лідії Коваленко та Володимирові Манякові:
«Я сам бачив на горі біля немирівської гуральні велику кучугуру качанів кукурудзи, обнесену колючим дротом. З кукурудзи, ячменю гнали горілку, а кругом сиділи виснажені голодом люди або вже зовсім опухлі, пили брагу і тут же вмирали».
Або ось свідчення про це Одарки Сук також із Немирівського району:
«У довкільних селах тисячами гинули люди від голоду, а на залізничну станцію Немирів безперервним потоком прибували ешелони з кукурудзою, бараболею, просом, цистерни з патокою. Все оте добро, що могло б зберегти життя багатьом тисячам людей, з коліс перевантажувалось на автомашини, на підводи й під охороною вивозилося на Немирівський спиртзавод».
Один із найбільших злочинців сталінської доби Лазар Каганович, виступаючи на розширеному засіданні бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) в листопаді 1932 року, отже, п’ять місяців після ухвали драконівського закону ’«про п’ять колосків», сказав: «В июле и августе на колхозных и совхозных полях появились “парикмахеры”, ножами и ножницами срезавшие колосья».
Так говорив кат про літо 32-го року, коли, здавалося б, сам Бог щедро роздає всім дари природи і сонця. Та в поневоленій леніно-сталіністами Україні сонце тоді не гріло…
На цинізмі слів Кагановича, що викликали на згаданому засіданні веселий регіт більшовицьких вершителів життя й смерті, варто зупинитися. Передусім сталінський сатрап визнав, що в розпалі літа 1932 року люди зривали колоски прямо на полі. Це була, отже, відчайдушна спроба голодних тамувати нестерпний голод.
Цих, практично приречених на голодну смерть, людей Каганович назвав «парикмахерами». Дійсно, це особлива, диявольська лексика більшовика, яка вказує на специфіку світосприймання сталіністами. Люди – ніщо або в найкращому випадку – гвинтики, за допомогою яких твориться комунізм. Для кого? Ну, річ ясна, не для опухлих із голоду українських селян і голодних дітей, а для ситих більшовицьких номенклатурників, щоб були вони ще ситішими.
Нині, в сімдесяті роковини страшного голодомору в Україні, знайдімо ж час і спосіб гідно вшанувати пам’ять мільйонів убієнних комуністичним режимом.
