Доступність посилання

ТОП новини

Листи на Свободу: «Що таке інвестиції в українську економіку? Це все одне, що ін’єкції у протез»


Листи на Свободу: «Що таке інвестиції в українську економіку? Це все одне, що ін’єкції у протез»

Листи на «Свободу»

Василь Зілгалов

Прага, 21 вересня 2002 - Вітаю Вас, шановні слухачі на хвилях радіо «Свобода». Ви знову слухаєте передачу «Листи на Свободу». У нашій програмі Ви зможете почути сьогодні не лише огляд основних тем, котрі зачіпаються у листах на «Свободу», але й повернемося до першого листа Андрія з Харківщини. Ми отримали чимало відгуків на передачу 18-го серпня і новий лист Андрія з його думками про цю передачу. Також прозвучить наша традиційна рубрика - «дух дИмократії», у якій враховано афоризми з Ваших дописів до редакції, шановні слухачі.

У ваших листах море різноманітних тем. Деякі з них у чомусь нові, але більшість оновлених, але все ж на традиційні найболючіші теми. І переважна більшість із них стосується, як пише пан Левко Стахів із Харкова, так званої незалежності України.

Є листи гострі, навіть, сердиті. Ось, наприклад, як лист пана Шилова:«Лист №8 від 26 серпня цього року. В цім році восьмий лист, а ви індики-триндики триндичите своє. То хоча б пан Кагуй читав листи без пісень, а зараз і він фокусничає. Перехопив досвіт від Фриса та Зілгалова. Вони майже половину часу, що відведено для читання листів тратять на пісні. Я вже писав не раз, що нам тут Кучмівські співаки зранку до пізньої ночі співають, як по москальські: «Пой пєсні, хоть трєсні, а жрать не просі».

А ось, що стосується пісень, лист ветерана праці Юрія Єршова. До речі, подібних листів, як від пана Єршова, ми дістаємо в редакції чимало. Він пише:«Прошу Вас, хоч і розумію, що Ви не музично освітня передача, якщо є змога передавайте пісні, такі як «Повій, вітре степовий», «Ой, у полі червона калина» та «Ще не вмерла Україна». Так, на жаль, і гімн незалежної України теж німий, бо ніяк не набереться у Верховній Раді потрібної кількості депутатів, щоб можна було на законній основі його заспівати саме як гімн. І диктуйте, будь ласка, слова пісень, бо люди хочуть їх знати, щоб співати, а слів не має де взяти. Усяких вам гараздів».

Сьогодні ми не будемо слухати пісні й це, не лише тому, що нас критикує пан Шилов, а тому, що є чимало листів, які стосуються дуже болючих тем, про які ми вже сказали на початку передачі.

Зокрема, до нас приходить дуже багато листів, які стосуються теми Української Повстанської Армії - УПА. Так, Леонід Ткач з Дніпропетровщини, зокрема, пише до нас в редакцію:«Шановні друзі, на свято Покрови 14 жовтня 1942 року була створена Українська Повстанська Армія як організована національна військова сила.

Як відомо, серед українців є все ще люди, які під впливом радянської, а сьогодні російської пропаганди негативно ставляться до ролі Повстанської Армії у встановленні незалежної України. На мою думку, саме російські шовіністи через своїх прихильників в Україні роблять усе, щоб не давати Українській Повстанській Армії статусу військової національно визвольної організації.

То ж, вітаючи українців із наступним 60-річчям УПА, хотілося б побажати нам усім прозріння та якнайшвидше піднятися з колін. Що ж стосується цієї дати, то прийде час і це свято буде національним.

З повагою до радіо «Свобода» Леонід Ткач із Дніпропетровщини».

Василь Зілгалов:

Подібна тема, яка стосується Української Повстанської Армії у листі вже згаданого Левка Стахіва з Харкова. Він, зокрема, згадує про те, що його село, де він раніше жив на Тернопільщині розташоване під лісом, і в село на ніч приходили вояки УПА. Коли вони розходилися по квартирах, командир давав наказ: «Хлопці, Ви зараз розійдетеся по квартирах, але не дай Бог, щоб Ви без дозволу, навіть, води напилися, бо будете за це покарані». І пан Стахів підкреслює, що «у вояків УПА була сильна дисципліна. Але, щоб скомпрометувати бандерівців, ковпаківці, партизани переодягалися у форму бандерівців, підбирали тих, хто говорив українською мовою, видавали себе за вояків УПА. А вбивали під цим прикриттям цілі родини, вкидали в криниці в селах. Так що, самі ковпаківці винні у тому, що вояки УПА воювали проти них.

У 1945-му році 18 лютого облава енкеведистів на наше село заарештувала 70 осіб, з них 45 чоловіків і 25 жінок. У тому рахунку був і я, засуджений на 10 років по статті 54 /прім.1А/ та 54 /прім.11/ на 7 років спец-поселення. Був я у мордовському таборі №7, де був пізніше Левко Лук’яненко у 30-річному віці. Так що на мою долю і моїх побратимів по табірному перебуванні випало всього багато. Я вважаю, що тоді на нас вилилася вся злість від наших російських, так би мовити, братів.

Бажаю всім працівникам радіо «Свобода» найкращих успіхів на цій благотворній ниві, щоб Ваші передачі надалі вселяли в наші душі настрій, правдиві дані про те, що діється в нашій, так би мовити, незалежній державі. Усіх благ Вам, шановні. З повагою Стахів Левко, місто Харків».

Ваші листи, шановні слухачі, стосуються не лише історії національно-визвольних змагань України, але й сучасного становища держави.

Наприклад, Ігор Чорній з Тернополя звертається з листом до голови Адміністрації президента України пана Медведчука, у якому, зокрема, пише:«Виступаючи по Національному телебаченню, Ви повідомили нам про те, що 2003 рік оголошується «Роком Росії в Україні» і закликали нас висловити свої думки з цього приводу.

Ось я і висловлюю свої думки. Який же ж це рік Росії в Україні, хіба Росія не присутня безвиїзно в Україні вже 348 років? Хіба, не зважаючи на проголошення у 1991 році незалежності України, Росія не присутня в усіх ділянках державного життя України? А хіба за минулі три століття Російською імперією не знищено фізично й духовно понад 100 мільйонів українців? Шановні, а може вже настала пора оголосити наступні роки «Роками України в Україні»? Ігор Чорній з Тернополя».

А згаданий уже ветеран праці Юрій Єршов пише до нас:«Шановна українська редакція радіо «Свобода», слухаю Вас регулярно. Щиро дякую за те, що Ви є. Хочу поділитися з Вами своєю думкою щодо таких проблем.

Харківський губернатор Євген Кушнарьов /ваша передача 16 вересня/ та радник адміністрації Кучми Михайло Погребінський /17 вересня/ вважають, що акції протесту не можуть вплинути на рішення про відставку Леоніда Даниловича Кучми, тому що, хоча проти нього на президентських виборах і проголосувало 10-12 мільйонів виборців, але ж «за» проголосувало 17 мільйонів. Тому, на їхню думку, якщо на площу вийде не тільки 100 тисяч, а навіть і всі ті 10-12 мільйонів із вимогою «Кучму геть!», це не є аргумент, бо 17 мільйонів усе таки більше, ніж 10-12.

Хочу нагадати шановним політику й політологу, хоча вони як професіонали знають це краще ніж я, але, мабуть, свідомо «забули», що оті 17 мільйонів голосувати за Кучму не у вересні 2002 року, а у жовтні 1999 року, і то, у другому турі.

А у жовтні 1999 року ще не були вбиті ані Гонгадзе, ані Александров. Не були оприлюднені записи майора Мельниченка. Україна і весь світ ще не спостерігали з огидою, як впродовж двох років підпорядкована Кучмі Генеральна прокуратура знущається з матері, жінки й дітей Георгія Гонгадзе і намагається заплутати сліди замовників та виконавців вбивства чесного і мужнього журналіста. Ще старенька хвора бабуся, яка голосувала за Кучму у жовтні 1999 року, не приїхала на Софіївську площу з Іванкова, що неподалік від Чорнобиля, як вона це зробила 16 вересня 2002 року. Я бачив її і чув, як вона картала себе за те голосування».

Василь Зілгалов:

А ось, що про вересневі акції в Україні пише нам пан Белоєнко з Харкова.

«Часто слухаю Ваші передачі, велике Вам спасибі за чесність і мужність. Я вчився в Україні, призвали мене до армії. Служив у Середній Азії 30 років. Повернувся знову на Батьківщину. В Середній Азії ще далеко до демократії, як то кажуть:« Схід справа тендітна». Думав, що тут, в Україні, через 10 років незалежності вже справжня демократія. Виявилося, що далеко не так.

Не буду забирати у Вас дуже багато часу на тисячу прикладів, але лише скажу: моя онука, студентка Харківського державного технічного університету радіоелектроніки, збиралася зі мною йти на площу Свободи 16 вересня. А 14 вересня цього року зайшов до них на факультет представник деканату і попередив усіх, що, хто вийде на площу - буде відрахований з університету. Ні більше, ні менше. Наказано усім у цей час бути у навчальному закладі. За її словами, переважна більшість студентів бояться йти у цей день на площу.

Як цинічно звучать заяви губернатора пана Кушнарьова про те, що влада не буде чинити перешкоди учасникам цієї акції. Мій сусід по квартирі сказав, що те ж саме було в їхньому цеху на Харківському тракторному заводі. Було сказано: хто вийде на площу, буде звільнений з роботи.

Влада боїться народу, відокремилася від нього стіною, бреше йому. Довела його до крайнощів і при цьому у всіх засобах масової інформації заспокоюють, що все добре, люди стали жити краще і так далі. Але вони знають добре, що в місті смітники, помийні ями розділені серед бідарів, старців і що просить милостиню в місті кожен п’ятий-шостий.

Кричати хочеться. Ну, якщо ви не можете, або не хочете, чому ж не йдете /від влади/, чому не признаєтеся у цьому? Де ж наш гарант Конституції, чому він бездіяльний, що він робить із своїм народом?

Вибачте за довгого листа, за деякі вислови. З повагою, пан Белоєнко з Харкова».

Василь Зілгалов:

Як я вам і обіцяв на початку передачі, ми ще раз звертаємося до листів студента-початківця з Харківщини. Першого листа від Андрія ми отримали ще на початку серпня й обговорили його у передачі 17 серпня цього року. Потім Андрій прислав нам другого листа, в якому він аналізує ту нашу передачу й поради колег-журналістів, адресовані йому. Так що цікаво послухати, який же другий лист Андрія:

«Ще раз вітаю Вас, шановні робітники радіо «Свобода»!

Перш за все я хочу подякувати Вам за попередню передачу. Звичайно, мені дуже приємно усвідомлювати те, що Ви звернули увагу на мій лист. Але разом із тим я хочу попросити пробачення перед іншими слухачами Свободи за те, що моє звернення зайняло весь час передачі "Листи на Свободу", напевно, люди хотіли почути й свої листи. Попри це я дуже Вам вдячний. Я уважно слухав передачу, і в мене є невеличкі ремарки щодо коментарів, звісно, якщо вони Вас зацікавлять. Звичайно, я дякую також усім співрозмовникам, які висловлювались стосовно мого листа.

Що стосується зауважень та побажань пана Євгена з Жовкви. Я з цікавістю послухав думки історика та фахівця своєї справи, але залишився при своїх поглядах. По-перше, ми з Вами різні люди, а по друге, можливо, ще чогось дуже важливого я не розумію за браком життєвого досвіду.

Щодо коментарю пана Олександра Турчинова, то я можу сказати: це, навіть, не смішно. В Україні є два злодії: Лазаренко та Кучма, але оскільки перший знаходиться за межами країни, то залишається пан Кучма. Ось де злодій, хапайте його! На мій погляд різниця між паном депутатом та Кучмою не така вже й велика. Невеличкий приклад: я на зелене світло переходжу дорогу, але раптом з'являється дорога іномарка з "блатними" номерами і, сигналячи мені, на великій швидкості проїжджає перехрестя. Звичайно, я змушений відійти назад. Так от, різниця між паном депутатом і Президентом України у тому, що у Кучми на додачу ще й величезний кортеж перед та поза машиною, а депутат задовольняється лише одним автомобілем. Але я зовсім не кажу про те, що пан Турчинов - злочинець.

Дуже дякую за коментар пані Ганні, кореспондентці з Польщі. Як не дивно, але я розумію, що чесній людині всюди жити важко. Але ж є велика різниця між тим, серед кого жити. Якщо при знайомстві з однолітками, після декількох хвилин розмови, на мене незрозуміло дивляться і запитують: "Ти що, розумний?", дорікаючи мені тим, що мої інтереси значно ширші за звичайну ємність 0,5 літра та найближчу кав'ярню, то це змушує трохи замислитись над своїм життям.

Щодо зауважень та побажань пана Михайла Рамача, то я, навіть, не знаю, що відповісти. Єдине, що я зможу сказати, це те, що коли в будь-якій країні війна - це дуже погано. Я взагалі вважаю себе пацифістом, але жодного разу не брав участі в якихось антиглобалістських та інших мітингах. Є дуже гарне оповідання Ернеста Хемінгуея - "Нотатки про майбутню війну", де, на мій погляд, війна висвітлюється в досить незвичному ракурсі, але дуже правдиво.

Що стосується коментарю архієпископа Ігоря Ісиченка, звичайно, я добре розумію те, що всі люди різні, але моє ставлення до священиків, можливо, досить упереджене, є не дуже позитивним. Це зовсім не стосується пана Архієпископа. Але я наведу один невеличкий приклад: я мешкаю в 8 кілометрах від Харкова й одного разу на шосе священик на своїй машині збив людину, яка одразу ж померла. Позаяк були свідки страшної аварії, то я дізнався про те, що, по-перше, автомобіль досить серйозно перевищував швидкість, а, по-друге, винуватець катастрофи був на підпитку. Але, наскільки мені відомо, ця аварія швиденько зійшла з рук священику. Я ще раз підкреслюю: це стосується лише єдиного випадку, ні в якому разі цей приклад не є відображенням усіх церковнослужителів.

Є у мене ще одне зауваження, яке стосується усіх коментарів. Саме на радіо «Свобода» я почув дуже цікаву думку про те, що влада майже в усіх країнах паскудна, але в деяких країнах її контролює громадянське суспільство, тому рівень демократії там набагато вищий. А хіба в Україні громадяни домінують над населенням? Невеличкий приклад: виходжу з потяга метро, вже на самій станції бачу декілька якихось листівок (роблю висновок - перед входом на станцію роздають листівки), підіймаюся до виходу - паперового сміття стає все більше, нарешті, виходжу на вулицю - так і є: біля входу людина розповсюджує якісь листівки. Люди, які кидають сміття іншим перехожим та самі собі під ноги, хіба є високоосвіченими та культурними? Хіба вони люблять своє місто, свою країну, себе, врешті решт, хіба вони - громадяни?

Шановна редакція, я б хотів зауважити ще один момент. Справа в тім що ви акцентували увагу на тому, що для мого подальшого навчання потрібні гроші. Це, справді, так, я, справді, навчаюся на державному бюджеті і мені дуже рекомендовано сплатити ці гроші. Вибачте, але мені чомусь здалось наче ви хочете якось допомогти мені в цьому питанні, саме тому я повинен вас попередити: я ні в якому разі не збирався просити грошової допомоги. На сьогоднішній день, по-перше, я якось виплутаюся з цієї ситуації самотужки, а, по-друге, крім мене величезна кількість людей потребує фінансової допомоги. Треба подумати про інвалідів, про людей, яких страшна повінь у Європі залишила без даху над головою. Є безліч людей, які дійсно потребують грошової допомоги. Мені зробилося якось ніяково від думки про те, що я змусив чи то вас, чи то ще когось шукати якісь гроші. Я надсилав свого послання до вас зовсім з інших причин. Узагалі в Сумському НАУ я навчаюсь через те, що не зміг вступити до Університету радіоелектроніки в Харкові. У школі я мріяв стати програмістом, знайти гарну роботу, звичайно, нікуди не виїжджати з України. Я вже двічі намагався стати студентом ХНУРЕ, але мені не вистачало одного або двох балів для здійснення цього. І кожного разу мені пояснювали, що потрібні гроші - тоді залюбки мене навчатимуть. Разом з тим кожного разу звичайні викладачі, з якими я спілкувався, хотіли б бачити мене на студентський лаві не за гроші, а саме через мої знання. Звичайно, я, якщо не зможу виїхати звідси, спробую вступити до ХНУРЕ втретє, але я, навіть, не знаю що очікувати від результату: все одно я змушений жити на мізерну зарплатню матері.

Шановна редакція, я ще раз хочу підкреслити: я звертався до вас зовсім не по гроші, це, навіть, звучить якось вульгарно, я прошу допомогти мені емігрувати, або якусь альтернативу, навіть не маю гадки про цю альтернативу. Ще раз дякую вам за увагу до мого попереднього звернення».

Василь Зілгалов:

Як я вже казав, шановні радіослухачі, ми отримали від вас дуже багато листів із реакціями на ту передачу від 17 серпня. Ось, що, зокрема, пише про проблеми, які висунув Андрій з Харківщини, Валентин Бут із Криму:

«Вельмишановна редакція радіо «Свобода»!

Зі змішаними почуттями слухав Вашу передачу, побудовану на проблемі, яку піднімає в своєму листі Андрій, студент з Харківщини, що прагне чимскоріш покинути рідні палестини й шукати своєї долі деінде. Проблема не нова і зовсім не однозначна. Узагалі, пересічну людину не так просто зірвати з місця, змусити їхати світ за очі, в пошуках примарного щастя. Більшість воліла б житії ВСЕ-таки у своїй країні і на те с багато причин. Більшість з них зі знаком "+'', так би мовити, це й любов до рідного краю, патріотизм, якщо хочете, любов до рідних і близьких, які живуть тут, відчуття спорідненості, приналежності саме до цього народу, гордість за його славну історію. Не мало значать і ті, що зі знаком ’'-''. Про них добре говорила пані Ганна Стеців, пан Турчинов.

Хочу сказати, що мені найбільше імпонує позиція останнього: ми мусимо боротися, відстоювати своє право на нормальне, гідне людини життя саме тут, у своїй власній країні.

Від себе додам, що воляча позиція - йти куди женуть, або ж утікати мов лякливі вівці від недбалого, жорстокого пастиря - не гідна людини. Мусимо перш поважати самі себе, не дозволяти ставитися до себе мов до бидла. Лише за цієї умови й інші будуть поважати нас. Без цього не можна!

З іншого боку, я дуже добре розумію Андрія, а ще тисячі тих, хто вже працює на чужині, чи збирається покинути край. Адже часом нас ставлять у такі умови, що вижити вдома просто неможливо. То як же жити далі? Утікати за кордон, емігрувати? Я українець давнього і славного роду, з корінням, що тягнеться до великого непосиди й полум'яного патріота свого Краю Бута Павла Михновича - полковника, гетьмана, що склав свою голову, виборюючи незалежність,- мені втікати не личить. А жити неможливо. Дилема?...

Тому не вважаю себе вправі радити щось Андрієві і тим, хто вже стоїть у чергах до посольств, - життя надто складна штука, кожен має вирішувати сам. Не слід тільки забувати того, що знали ще стародавні римляни:«Nihil est terra patria melior» - «Нема нічого кращого за рідну землю!» А потім ми ж відійшли, здається, врешті-решт від того нещиро-патетичного:

"...Не нужен нам берег турецкий..." Попри те, що ми, українці маємо відчувати себе ще й громадянами СВІТУ, відчувати приналежність до всієї світової спільноти, гордитися цим, а не замикатися у своїй національній шкаралупі».

Василь Зілгалов:

Це був фрагмент листа від Валентина Бута з Криму. Ми отримали ще чимало листі-відгуків на проблеми, які підняв у своєму першому листі Андрій з Харківщини. Так, нам пише пан, який багато років працює за кордоном. З певних причин він не бажає назвати своє ім’я, але я цитую частину з його листа:

«17 серпня 2002р. приблизно о 20:30 - 20:40 год. за київським часом, я прослухав програму на каналі радіо Свобода (15325 МГц), де Ви зачитували лист 18-тилітнього Андрія з Харківщини. Мені на 10 років більше ніж Андрію, але я почав відчувати себе так само, як Андрій у віці 15-ти років! Останні декілька років я живу та працюю за кордоном. Мене більш за все схвилювали відгуки про цей лист деяких політичних діячів. Люди добрі, як можна давати такі байдужі поради молодій людині? Поради, які, на мою думку, дійсно можуть зламати людину, підштовхнути її на алкоголізм, на наркотики, на самогубство та інше. Чому жоден не порадив чогось позитивного, оптимістичного? Чому не можна чогось порадити або просто сказати хлопцю: шановний Андрій, будь-ласка, знайди свій шлях за кордоном і хай щастить! Невже ж українець може побажати українцю тільки погане? Чому? Чому всі кажуть про батьківщину, страждання, боротьбу, кримінал, політику, президента, злі сили та таке інше? Відомий історичний факт, що Україна та той народ, що живе в цій країні, страждає не 10 і не 80 років, а цілі століття! Протягом багатьох століть українські люди є раби. Тому ніхто, а особливо жоден політик, не може давати ніяких обіцянок про "світле майбутнє", досягнуте важкою працею у наступні десятиліття. Це неможливо, а якщо й можливо, то не в Україні. Чому молода людина у свої найкращі роки повинна думати про важку працю та боротьбу? На що та на кого важко працювати? Може на тих людей або політичних діячів, які дають такі поради, навіть, якщо вони з опозиції? Як вони стверджують, багато великих людей, як, наприклад, Тарас Шевченко, все життя важко працювали та страждали. Пробачте, але ні я, ні більшість українців не мають жодного бажання страждати.

Я раджу Андрію знайти освітню програму за кордоном у розвинутій країні - щоб мати гарну роботу за кордоном потрібна вища освіта. На жаль, український диплом не завжди приймається або вважається за висококласну освіту, хіба що в області природничих наук. Наприклад, можна знайти програми обміну студентів, аспірантуру, або спеціальні освітні програми та курси підвищення кваліфікації. Звичайно, на все це потрібні гроші. Але й тут можна знайти вихід. В деяких країнах, державні установи або спеціально створені фонди є спонсорами в деяких галузях та напрямках людської діяльності, в яких недостатньо кваліфікованих спеціалістів».

Василь Зілгалов:

Так пише про проблеми Андрія з Харківщини молодий пан, який уже чимало років працює за кордоном. Є й інші листи, які я не можу не зацитувати, зокрема, лист із Галичини: „ Слухаю Вас із давно заборонених часів і дотепер. Поважав Вас.

Але… Але, як тепер кажуть, Ви не зовсім толерантні. Чому? А, тому що чотири роки тому, мого сина спіткала подібна до Андрія доля. Його вигнали саме так із четвертого курсу юридичного факультету, за, якоби несплату за навчання. В той час, коли він не мав платити за навчання. Не мав тому, що по клопотанню голови області пана Волковецького був зачислений на бюджетний курс навчання. Принаймні, провчився два курси, тобто третій і четвертий. Однак, оскільки новий декан, забажав, що два тижні сома або, принаймні, товстолобика, а я не міг цього дати, то сина було виключено.

Суди поновили сина на навчанні, але ректор, очевидно, на підставі пояснень декана, видав наказ: поновити при сплаті за навчання. А сплати не було, ось і виключили. Виключили проти закону. Про це я, а чи син написав Вам. Але й Ви загубили листа. Щоправда, попросили писати до Вас. Я не міг цього зробити, оскільки Ви теж е маріонеткою у чиїхось руках.

А тепер стосовно Андрія. Ви, як у колишні часи Радянського Союзу, дуже файно говорите устами чужими. Бачте один радить боротися, але як - не кажете, другий ВІРИТИ в Бога, третій… але як казав колись поет:«але, музо, що ти мелеш?»….

Так ось мій син теж покинув, з благословення матері, інакше не можу назвати, Батьківщину, Україну, і виїхав у Британію. Там він за не цілий рік заробив на віддання боргу приблизно 2000 доларів, які ми позичили на його виїзд, і тепер має певний статок. Чи буде повертатися, не знаю.

Друге. Патріотичність. Патріотами були Галич, Некрасов, той же росіянин Солженіцин, які свій протест виявляли виїздом за кордон, інакше проявити його не могли. То чому засуджуєте Андрія? Змушуєте його терпіти корупції? Адже й Ви входите до тої корупції, оскільки устами священика закликаєте терпіти. Кому терпіти? В чому полягає корупція? На мою думку, саме в тому, що прикривати злочинців і терпіти їм.

Вернуся до подій із сином. Декан, який вимагав взятки, і то постійно, - колишній інструктор обкому компартії, ректор - колишній інструктор ЦК компартії України, прокурор - колишній інструктор компартії області. Ось саме тому, що ці людці є колишні, а нині при владі, Андрії, Віктори, Степани не можуть навчатися без хабарів, а Ви, на жаль, підспівуєте їм. Підспівуєте тому, що закликаєте терпіти. Так, Бог терпів і нам велів, але не свинству в законі.

Так, мені жаль, що син десь там у Британії, працює на неї, а не на свою Батьківщин. Але хто винен? Мій брат, а сина стрийко, загинув у студентські роки, маючи без 10-ти днів 18 років. Саме про це стало відомо колишнім інструкторам капеересівських структур. То чи не в цьому причина його вигнання з університету?

Друге. Чи е у можновладців державний розум? Маю на увазі як Андрія, так і сина, Андрій закінчив один курс. Мій син - чотири. Отже був спеціаліст за півроку. Бо п’ятий курс лише півроку, далі практика - і спеціаліст. То чи е мудрою держава, яка дозволила собі втратити молодого спеціаліста, тобто чи е це мудрі державці, які задля свого живота вигнали студента з університету на четвертому курсі. Ось, панове, звідки починайте. І не радьте Андрієві боротися з вітряками. 3 вітряками тому, що поки у нас є Кучма, але немає голови, до того часу наші діти будуть змушені їхати по заграницях, а дівчата та жінки ставати на панель.

Панове, я знаю, що Ви цього листа всього не зачитаєте виключно через брак часу, а може й тому, що теж заангажовані, але пишу. Може хоч тепер у Вас стане, не знаю як сказати аби не образити, чогось, аби таки, як колись казали, підняти молодіжну тему, стати на захист не просто молоді, а молодої України, яку топчуть, колишні інструктори райкомів, обкомів, ЦК компартії, як оті басаї, кононенки, юрченки. Казали древні: кому то вигідно? А, справді, кому то вигідно? Або «камо грядеши», куди йдеш? Куди йдемо?

Розумію, що Ви всього точно листа не прочитаєте. І все ж, без надії сподіваюсь. Нехай почують, якщо вдасться кучми без голови, що прийде час, коли будуть виконані слова нашого пророка і нагострять сокиру. А коли вона гостра то її використовують. Ось це скажіть Андрієві, а не толстовське «підставляй другу щоку».

Написав. А чи варто посилати? Але, то невеликі гроші. Посилаю.. Р.S. Я не боюсь, пізно мені боятися, але в інтересах сина прошу не називати прізвища, якщо використовуватимете цього листа».

Василь Зілгалов:

Є ще чимало інших листів-відгуків на ті проблеми, які підняв Андрій. Так, Володимир Грецький з Донбасу пише:«Мої любі, до вас звернувся молодий юнак, студент, і у своєму листі описав як і реальні сторони нашої нестабільності, так і висловив своє бажання навчатися далі. Та без коштів усе це неможливо. Я уважно слухав цю передачу і ось мій висновок такий: всім зрозуміло, журналісти ніколи не купалися в грошах - і раді допомогти матеріально, та кишеня худа. Але поради журналістів реальні й вірні. Наводилося багато прикладів, включаючи і про Тараса Шевченка, і все зводиться до того, що для нормальної людини вірність Батьківщині - понад усе.

Але що ж робити, як допомогти юнакові? Потрібні спонсори. Та де ж ті спонсори?

А студенту-юнакові скажу таке: любий мій друже, я поділяю всі твої гарні намагання і співчуваю твоєму смутку. Ти розумний, глибокоемоційний, ти багато передумав, але цього дуже мало. Піди на ринок, на площу, подивись скільки там різного люду. Не соромся, підходь до кожного, знайди привід і порозмовляй. І тоді ти пробачиш, що всі ці люди різні, але в них багато спільного - це боротьба за власне життя».

Так пише Володимир Грецький з Донбасу. Але всіх листів-відгуків ми не маємо змоги зацитувати за браком часу. Хоча в майбутньому ми намагатимемося ще не раз повернутися до цієї теми. А сьогодні я хочу лише сказати Андрієві, що за цих півроку кордони України перетнуло на виїзд близько 7 мільйонів людей, чимало з них - надовго. Але, кому це вигідно, щоб земля - така багата й родюча - стала порожньою, без цвіту й розуму нації? Залишаю це без коментарів, бо ваші листи є найкращими коментарями на ці теми.

І на завершення нашої програми - «Дух дИмократії» - рубрика, навіяна вашими листами.

Дух дИмократії / із підслуханого на Бесарабці/. Випуск 10-й, ювілейний!

Про цензуру: Думки, звільнені від сплати мита? Авжеж, коли вони не переступають кордонів.

Про зміну влади: Влада частіше переходить з рук до рук, ніж з голови до голови.

До витоків: Щоб дійти до джерел демократії, треба плисти проти течії.

До початків світів: Трудно виникнути світам на Початку яких стоять Слова, Слова, Слова....

Новини фінансів: Уже давно із золотого тельця зробили корову.

Регрес історії? Нема повороту до печер, нас занадто багато.

Про республіки: І республіками часто керують голі королі.

Про парадокси політичної етики: Якби найвищою державною гідністю була людська?

Ідея Герба Союзу України з Росією: Двоголовий Орел насаджений на тризуб.

Про президента: Завдання президента стежити за порядком у країні, безпорядки його не цікавлять...

Політичний прогноз: Коли вже, нарешті, буде ліпше? А ліпше вже було!

Про народ: Наш народ не краде, він покриває збитки, завдані йому державою.

Про інвестиції: Що таке інвестиції в українську економіку? Це все одне, що ін’єкції у протез.

Василь Зілгалов:

На цьому ми прощаємося з вами. Вів і укладав програму Василь Зілгалов. На все добре!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG