Київ, 16 жовтня 2002 - Парафраз з Вольтера: “Якби Дніпрогесу не існувало, його треба було б придумати”. Логіку цю можна притулити і до дня народження Путіна. Мільйони, а може й мільярди людей народилися у цей день, який згодом обізвали днем совіцької конституції. І пішло – паперові видання збилися з плигу, не знаючи що писати – про царя-КаГеБіста, склеротичний Дніпрельстан, чи слабенько ностальгувати за великодержавними празниками. Добра нагода забалакати кризу, яка гуляючи Україною аж присьорбує. Але китайська мудрість інформує нас про те, що – вогонь важко загортається у папір. Стівен Кінг додав: “Повтори своє ім’я двісті разів і зрозумієш, що ти – ніхто.” Українці знають ще більше: “Скажи мені двадцять разів, що я свиня – на двадцять перший зарохкаю”. Однак не довго преса шелестіла, не довго фрайєр танцював. На відміну від паперових газет, інтернет-видання мужньо і зосереджено “женуть” тривимірну картинку. Як самогон. Просунутий користувач Павутини “пхає” око в монітора та плекає ілюзію власної виключності. Звідси філософема, яку приписують Декарту – “Читай. Розуміння прийде потім”. Віктор Недоступ. Читання інтернет-газет.
“Українська правда” зануривши пальця у політичну кризу, дійшла висновку, що: “Кучма все ще володіє політичним ресурсом для протистояння опозиції, але його зведено до мінімуму.” Президентська адміністрація не вигрібає. Головне для Гаранта випустити пару з політичного казана, бо надто вже сичить, і водночас – підпертися зовнішніми підпірками.
Тим часом, пише російське видання “Політ.ру”, Москві варто подумати, чи так вже треба підтримувати Кучму. А якщо підтримувати, то на вигідних умовах.
Можливо цим, пише “Контекст.Ю-Ей”, зумовлене аномальне прискорення Гарантом переговорів стосовно газового консорціуму. У той же борщ зів’ялою петрушкою лягають заяви Черномирдіна про те що його не цікавлять думки опозиції. Втім не все так гладко у опального “баріна”. “Форум” розповідає про акцію Української національно-консервативної партії під шибками російської амбасади: “Україна без Черномирдіна”. А заразом – без ЛУКОЙЛу-ТНК, та без московської церкви в українській лаврі. До того ж, повідомила “Газета СНГ”, своїм квадратно-гніздовим розумінням українських реалій “гаспадін-таваріщ-барін” дістав навіть спокійних та незлобивих кримчан. 15-ть партій та громадських організацій Криму вимагають оголосити цого негнучкого російського мужчину персоною нон-грата.
Медведчуківська адміністрація президента спробувала реабілітувати свої проколи в очах Гаранта. І “наїхала” на “Уніан”. Через нового директора – свою людину. Щоб не надавав слова опозиції. Журналісти бунтанули, директор – гальманув. Результатом колізії став двосторонній договір – ви нас не звільняєте, а ми нормально виконуємо обов’язки.
Тим часом опозиція, сповіщає “Україна. Ру”, проситься до Путіна на Дніпрогес, з акцією “Путін, не подавай Кучмі руки!”. Головні тези – ми сусіди і у наших думках немає нічого такого антиросійського.
Путін на це поки що мовчить, Черномирдін на запитання чи прийме Путін революціонерів, роздратовано відповів: “Не знаю.” Та й дата шизофренічна – 70-ть років обшарпаного Дніпрогесу – натякає на якусь іншу місію кремлівського гексогенного спеца. “СМІ- ру”, проаналізувавши бадьорі мотиляння Путіна по колишнім радянським колоніям, дішла висновку стосовно місії – російський президент вважає себе інспектором у справах СНГ. До нас їде гоголівський ревізор? Німа сцена.
Віктор Недоступ в “Інтернет-майдан”.
Віртуальне слово не горобець, вилетить – сокирою врубати важко. Свобода слова нині нагадує свободу цвірінькати та тріпотіти крильцятами. ЗМІ, як не крути – переважно підконтрольні. Журналістам дедалі важче трембітати пташиних пісень про наше з вами життя. Особливо восени. Поет написав: “Минають дні. Минають ночі. Минає літо. Шелестить.” Теперівшня осінь пензлює щось про свободу слова. Якщо вірити Сергієві Руденку шарудіння оте має тенденцію переходити з реального простору у віртуальний.
Фразою Ющенка: “ми з ними граємо у шахи, а вони з нами – у “чапаєва” можна охарактеризувати нинішню інтернетівську дискусію про свободу слова в Україні, започатковану місяць тому на сайті “Телекритики”. Її ініціаторами стали головний редактор віртуального видання - Наталя Лігачова та ведучий “плюсів” Вячеслав Піховшек, серце якого, як кажуть, гріє партквиток об’єднаних есдеків. Їхні теоретизування на одвічні теми – “влада і опозиція”, “влада і преса”, “преса і опозиція” змінили “підкинуті” Миколою Томенком так звані “темники” – вказівки президентською адміністрації як саме телеканали повинні висвітлювати ті чи інші події. Ось тут все і закрутилося як у калейдоскопі. Лідер “Яблука” Бродський закликав Піховшека покаятись і розказати все про владний тиск на “плюси”. “Зеркало неделі” звинуватило ведучого “Епіцентру” у свідомому маніпулюванні словами глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Славко на це образився і почав публічно пояснювати соратникам Юлії Мостової ази тележурналістики. Томенко ж закликав представників мас-медіа до мужності і розказати все про клятих цензорів спочатку у обмін на 5 тисяч гривень, а потім і на частковий пансіон - у вигляді піврічної заробітної плати. От вам і вся дискусія про свободу слова. На цьому тлі хіба що популярні ведучі “Нового” демонстративно відмовились займатися політикою. Чи варто тоді намагатися грати у шахи, коли зручніше всім – і пресі і владі, “різатись” у “чапаєва”?
Сергій Руденко. РС. Київ.
Альберт Ейнштейн якось признався: «Найнезрозуміліша річ у світі – податок на прибуток». Такими нюансами в Україні займається Податкова Адміністрація. Може тому коло важкозрозумілих речей розширюється. Зокрема, в магічне поле цієї геометричної фігури потрапляють моторошно-млосні колізії владних структур з виданням «Обком. Нет». Виявляється, навіть Всесвітня Павутина не завжди може гарантувати захист від можновладних павуків. Тему риє Микола Закалюжний.
Вибори не випадково вважають часом істини. Вони й визначили долю, вірніше недолю інтернет видання “Обком. Нет”. 19-го лютого у приміщенні редакції податковою міліцією було вчинено обшук. Формальним приводом для нього став пошук центру з відмивання грошей, після чого “Обком...” пішов у підпілля.
Щоправда представники Державної податкової адміністрації не поспішають з’ясовувати стосунки з “Інтернет-виданням” у суді і під різним приводом туди не з’являються. Обкомівці вважають, що це робиться свідомо, аби затягнути розгляд справи. На вересневе засідання податківці теж не з’явились. Суд, рано чи пізно, вимушений буде звернутися до першопричин закриття видання, а вони, як вважає Сергій Сухобок, не на користь Податкової Адміністрації.
Те ще представники ДПА не дружать з правдою підтверджує захисник інтересів “Обкому”, журналіст Володимир Бойко.
Питання про те чи є український суд тією установою де незручні для влади журналісти можуть знайти правду, залишається риторичним. Іншого шляху, тим не менше, не існує. На середину жовтня призначено чергове засідання Шевченківського суду міста Києва у справі “Обкому”. Стовідсотво ясним у цій справі є одне. Суд-триває, “Обком.нет” - мовчить.
Микола Закалюжний, в Інтернет-майдан.
2 жовтня у приміщенні УНІАН та одночасно у Глобальній Липучці для інтелектуальних мух відбулася прес-конференція за участю авторів багатопудового двотомника “Україна 20 століття, як приклад реалізації передових видавничих технологій в Україні”. За словами письменника Миколи Шпаковатого, у книжці стисло, але випукло подано хроніку подій в Україні за 20-е століття. Ціна пудовика: біля семисот гривень. На самих тільки ілюстраціях видавництво влетіло у 200 тисяч умовних одиниць нацвалюти. Автори пообіцяли - через два місяця у Глобальній липучці буде представлено електронний варіант. Про те, що думає з цього приводу Едуард Арзянцев слухаємо далі.
Цікаві ілюстрації, красиве оформлення двотомника нічого не варті, якщо інформація про історичні події в Україні впродовж 20-ого століття буде причесана, прикрашена, чи як сказав один із авторів, академік Національної академії наук України Валерій Смолій подана “об’єктивно” у лапках. Однак саме автори книги й викликають сумніви щодо справжньої об’єктивності поданої інформації. Наприклад, Валерій Смолій формувався, як історик у советськи часи, а така хвороба, як советський менталітет може і підсвідомо впливати на подання таких подій, як зародження ОУН чи таких постатей, як Євген Коновалець, Степан Бандера. До речі, під час прес-конференції це питання прозвучало із залу. І спрямоване було до Смолія. Ось його відповідь, цитата: «Мені кортіло поставити вам аналогічне питання. Коли ви формувалися і де росли? Всі звідти, крім молодих людей. Але існує, на щастя, здатність людей еволюціонувати. Така здатність допомагала нам. Для нас сьогодні нема проблем у оцінці Коновальця, Бандери, Хрущова, Щербицького. Вони такі, на які ці постаті заслуговують”. Кінець цитати. І все ж таки, здається, що проблема є. І певно менталітет Валерія Смолія, знов так и підсвідомо, реакційно реагував, якби про історичні події ОУН УПА та українського дисидентства писали сини Шухевича, Стуса чи мати Валерія Марченка. Як не крути, а визнати, що ти майже усе життя жив по-советськи, а значить неправильно, не кожен може собі це дозволити. Інший автор двотомника, має чимало заслуг перед Україною. Член-кореспондент Національної академії наук України, він же колишній голова Адміністрації Президента України, він же теперішній голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Забув додати, за фахом історик. До речі, Валерій Смолій назвав його визначним українським істориком. До цього можна додати: визначний політик. Литвину випала велика честь: писати про історичні події сучасної незалежної України. Тобто, зокрема, про свого колишнього патрона та теперішнього благодійника Леоніда Кучму. Ні для кого не секрет, що Володимир Литвин, як політик високого рангу, зіграв неабияку роль в історії сучасної України. Сам робиш історію, і сам її пишеш, непогано. Мені просто кортить прочитати про плівки майора Мельниченка, зокрема, про зникнення журналіста Гонгадзе, акцію 16 вересня “Повстань Україно” . В об’єктивності, точніше сказати суб’єктивності, Володимира Литвина ніхто не сумнівається. Під час прес-конференції доречною була репліка із залу: про живих царів не пишуть. А я би додав: правду не пишуть. Проте, історія не є такою, якою її хотіли б бачити, а є такою, якою є насправді.
Едуард Арзянцев. Радіо “Свобода”. Київ.
Останнім часом увага вітчизняних інтерент-видань зосереджена на подіях, які без перебільшення можна назвати знаковими. Йдеться, насамперед, про акцію опозиції “Повстань, Україно!” та майбутній Всеукраїнський страйк. В цьому ж ряду – скандал з ракетною системою, у зв’язку з чим США “шиють” Леоніду Даниловичу “кольчужку”, а касандри від політики розмірковують, чи не сплетуть гаранту ще й “лапті”. До цього додалась тема посилення цензури, зкаталізована подіями в УНІАН та листом до Президента відомого політика Миколи Томенка. Павло Вольвач. Рубрика “Екстрема в Павутині”.
Як би там не було, пересічного українського громадянина здивувати чимось складно. А от для ситого Заходу Україна, схоже, стає камінцем в черевику. Дуже вже специфічно входить вона до європейського дому.
За повідомленням “Кореспондент.Нет”, щойно завершилася міжнародна поліцейська операція під кодовою назвою “Соняшник”. Зліквідовано кримінальну мережу з центром в Україні, яка постачала жінок до борделів європейських країн. Проблем з українцями в Європі вистачає, то ж, напевно, скоро грядуть наступні операції – скажімо, “Чорнобривець”, “Калинонька” і всілякі там “Рути-м’яти”. Хай знають.
У Заходу свої проблеми, у Сходу – свої. Зокрема, потенційна війна США з Іраком. А ще - терористи. Котрі, між іншим, звивають свої бази не лише в горах, а й в мережі. Як повідомляє “Інтернет-ТАРС”, такі собі “Бригади Ізеддіна Аль-Касема” розпочали інернет-навчання. З їхнього сайту допитливі хлопці можуть довідатися, як виготовити бомбу, пояс смертника і ще масу цікавих та корисних речей.
Салман Радуєв про все це знав. За що й одержав довічне ув’язнення. Як повідомляє “Страна.Ру”, строк мотатиме Салман в знаменитому “Бєлому лєбєдє” – тюрмі особливого режиму, куди кидали на “перековку” злодіїв “в законі”. А його сусід по камері – нацбол і письменник Едік Лімонов залишається в Лєфортовському замку, продовжуючи, як сам пише на сайті “Патріотики.Ру”, “сідєльчєскіє” традиції Достоєвського, Солженіцина і Ко.
Зі зноскою на час, новий роман “Архіпелаг СОРТІР” може не забаритися.
Павло ВОЛЬВАЧ, для “Інтернет-Майдану”, Київ
Передача добігає кінця і на завершення вимагає якоїсь цитати від Кена Кізі, автора знакового роману “Над зозулиним гніздом”. “Треба сміятись над тим, що тебе мучить. Інакше світ зведе тебе з розуму”. На цій дещо шизоїдній ноті я прощаюся з вами.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. “радіо Свобода”. Київ.
“Українська правда” зануривши пальця у політичну кризу, дійшла висновку, що: “Кучма все ще володіє політичним ресурсом для протистояння опозиції, але його зведено до мінімуму.” Президентська адміністрація не вигрібає. Головне для Гаранта випустити пару з політичного казана, бо надто вже сичить, і водночас – підпертися зовнішніми підпірками.
Тим часом, пише російське видання “Політ.ру”, Москві варто подумати, чи так вже треба підтримувати Кучму. А якщо підтримувати, то на вигідних умовах.
Можливо цим, пише “Контекст.Ю-Ей”, зумовлене аномальне прискорення Гарантом переговорів стосовно газового консорціуму. У той же борщ зів’ялою петрушкою лягають заяви Черномирдіна про те що його не цікавлять думки опозиції. Втім не все так гладко у опального “баріна”. “Форум” розповідає про акцію Української національно-консервативної партії під шибками російської амбасади: “Україна без Черномирдіна”. А заразом – без ЛУКОЙЛу-ТНК, та без московської церкви в українській лаврі. До того ж, повідомила “Газета СНГ”, своїм квадратно-гніздовим розумінням українських реалій “гаспадін-таваріщ-барін” дістав навіть спокійних та незлобивих кримчан. 15-ть партій та громадських організацій Криму вимагають оголосити цого негнучкого російського мужчину персоною нон-грата.
Медведчуківська адміністрація президента спробувала реабілітувати свої проколи в очах Гаранта. І “наїхала” на “Уніан”. Через нового директора – свою людину. Щоб не надавав слова опозиції. Журналісти бунтанули, директор – гальманув. Результатом колізії став двосторонній договір – ви нас не звільняєте, а ми нормально виконуємо обов’язки.
Тим часом опозиція, сповіщає “Україна. Ру”, проситься до Путіна на Дніпрогес, з акцією “Путін, не подавай Кучмі руки!”. Головні тези – ми сусіди і у наших думках немає нічого такого антиросійського.
Путін на це поки що мовчить, Черномирдін на запитання чи прийме Путін революціонерів, роздратовано відповів: “Не знаю.” Та й дата шизофренічна – 70-ть років обшарпаного Дніпрогесу – натякає на якусь іншу місію кремлівського гексогенного спеца. “СМІ- ру”, проаналізувавши бадьорі мотиляння Путіна по колишнім радянським колоніям, дішла висновку стосовно місії – російський президент вважає себе інспектором у справах СНГ. До нас їде гоголівський ревізор? Німа сцена.
Віктор Недоступ в “Інтернет-майдан”.
Віртуальне слово не горобець, вилетить – сокирою врубати важко. Свобода слова нині нагадує свободу цвірінькати та тріпотіти крильцятами. ЗМІ, як не крути – переважно підконтрольні. Журналістам дедалі важче трембітати пташиних пісень про наше з вами життя. Особливо восени. Поет написав: “Минають дні. Минають ночі. Минає літо. Шелестить.” Теперівшня осінь пензлює щось про свободу слова. Якщо вірити Сергієві Руденку шарудіння оте має тенденцію переходити з реального простору у віртуальний.
Фразою Ющенка: “ми з ними граємо у шахи, а вони з нами – у “чапаєва” можна охарактеризувати нинішню інтернетівську дискусію про свободу слова в Україні, започатковану місяць тому на сайті “Телекритики”. Її ініціаторами стали головний редактор віртуального видання - Наталя Лігачова та ведучий “плюсів” Вячеслав Піховшек, серце якого, як кажуть, гріє партквиток об’єднаних есдеків. Їхні теоретизування на одвічні теми – “влада і опозиція”, “влада і преса”, “преса і опозиція” змінили “підкинуті” Миколою Томенком так звані “темники” – вказівки президентською адміністрації як саме телеканали повинні висвітлювати ті чи інші події. Ось тут все і закрутилося як у калейдоскопі. Лідер “Яблука” Бродський закликав Піховшека покаятись і розказати все про владний тиск на “плюси”. “Зеркало неделі” звинуватило ведучого “Епіцентру” у свідомому маніпулюванні словами глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Славко на це образився і почав публічно пояснювати соратникам Юлії Мостової ази тележурналістики. Томенко ж закликав представників мас-медіа до мужності і розказати все про клятих цензорів спочатку у обмін на 5 тисяч гривень, а потім і на частковий пансіон - у вигляді піврічної заробітної плати. От вам і вся дискусія про свободу слова. На цьому тлі хіба що популярні ведучі “Нового” демонстративно відмовились займатися політикою. Чи варто тоді намагатися грати у шахи, коли зручніше всім – і пресі і владі, “різатись” у “чапаєва”?
Сергій Руденко. РС. Київ.
Альберт Ейнштейн якось признався: «Найнезрозуміліша річ у світі – податок на прибуток». Такими нюансами в Україні займається Податкова Адміністрація. Може тому коло важкозрозумілих речей розширюється. Зокрема, в магічне поле цієї геометричної фігури потрапляють моторошно-млосні колізії владних структур з виданням «Обком. Нет». Виявляється, навіть Всесвітня Павутина не завжди може гарантувати захист від можновладних павуків. Тему риє Микола Закалюжний.
Вибори не випадково вважають часом істини. Вони й визначили долю, вірніше недолю інтернет видання “Обком. Нет”. 19-го лютого у приміщенні редакції податковою міліцією було вчинено обшук. Формальним приводом для нього став пошук центру з відмивання грошей, після чого “Обком...” пішов у підпілля.
Щоправда представники Державної податкової адміністрації не поспішають з’ясовувати стосунки з “Інтернет-виданням” у суді і під різним приводом туди не з’являються. Обкомівці вважають, що це робиться свідомо, аби затягнути розгляд справи. На вересневе засідання податківці теж не з’явились. Суд, рано чи пізно, вимушений буде звернутися до першопричин закриття видання, а вони, як вважає Сергій Сухобок, не на користь Податкової Адміністрації.
Те ще представники ДПА не дружать з правдою підтверджує захисник інтересів “Обкому”, журналіст Володимир Бойко.
Питання про те чи є український суд тією установою де незручні для влади журналісти можуть знайти правду, залишається риторичним. Іншого шляху, тим не менше, не існує. На середину жовтня призначено чергове засідання Шевченківського суду міста Києва у справі “Обкому”. Стовідсотво ясним у цій справі є одне. Суд-триває, “Обком.нет” - мовчить.
Микола Закалюжний, в Інтернет-майдан.
2 жовтня у приміщенні УНІАН та одночасно у Глобальній Липучці для інтелектуальних мух відбулася прес-конференція за участю авторів багатопудового двотомника “Україна 20 століття, як приклад реалізації передових видавничих технологій в Україні”. За словами письменника Миколи Шпаковатого, у книжці стисло, але випукло подано хроніку подій в Україні за 20-е століття. Ціна пудовика: біля семисот гривень. На самих тільки ілюстраціях видавництво влетіло у 200 тисяч умовних одиниць нацвалюти. Автори пообіцяли - через два місяця у Глобальній липучці буде представлено електронний варіант. Про те, що думає з цього приводу Едуард Арзянцев слухаємо далі.
Цікаві ілюстрації, красиве оформлення двотомника нічого не варті, якщо інформація про історичні події в Україні впродовж 20-ого століття буде причесана, прикрашена, чи як сказав один із авторів, академік Національної академії наук України Валерій Смолій подана “об’єктивно” у лапках. Однак саме автори книги й викликають сумніви щодо справжньої об’єктивності поданої інформації. Наприклад, Валерій Смолій формувався, як історик у советськи часи, а така хвороба, як советський менталітет може і підсвідомо впливати на подання таких подій, як зародження ОУН чи таких постатей, як Євген Коновалець, Степан Бандера. До речі, під час прес-конференції це питання прозвучало із залу. І спрямоване було до Смолія. Ось його відповідь, цитата: «Мені кортіло поставити вам аналогічне питання. Коли ви формувалися і де росли? Всі звідти, крім молодих людей. Але існує, на щастя, здатність людей еволюціонувати. Така здатність допомагала нам. Для нас сьогодні нема проблем у оцінці Коновальця, Бандери, Хрущова, Щербицького. Вони такі, на які ці постаті заслуговують”. Кінець цитати. І все ж таки, здається, що проблема є. І певно менталітет Валерія Смолія, знов так и підсвідомо, реакційно реагував, якби про історичні події ОУН УПА та українського дисидентства писали сини Шухевича, Стуса чи мати Валерія Марченка. Як не крути, а визнати, що ти майже усе життя жив по-советськи, а значить неправильно, не кожен може собі це дозволити. Інший автор двотомника, має чимало заслуг перед Україною. Член-кореспондент Національної академії наук України, він же колишній голова Адміністрації Президента України, він же теперішній голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Забув додати, за фахом історик. До речі, Валерій Смолій назвав його визначним українським істориком. До цього можна додати: визначний політик. Литвину випала велика честь: писати про історичні події сучасної незалежної України. Тобто, зокрема, про свого колишнього патрона та теперішнього благодійника Леоніда Кучму. Ні для кого не секрет, що Володимир Литвин, як політик високого рангу, зіграв неабияку роль в історії сучасної України. Сам робиш історію, і сам її пишеш, непогано. Мені просто кортить прочитати про плівки майора Мельниченка, зокрема, про зникнення журналіста Гонгадзе, акцію 16 вересня “Повстань Україно” . В об’єктивності, точніше сказати суб’єктивності, Володимира Литвина ніхто не сумнівається. Під час прес-конференції доречною була репліка із залу: про живих царів не пишуть. А я би додав: правду не пишуть. Проте, історія не є такою, якою її хотіли б бачити, а є такою, якою є насправді.
Едуард Арзянцев. Радіо “Свобода”. Київ.
Останнім часом увага вітчизняних інтерент-видань зосереджена на подіях, які без перебільшення можна назвати знаковими. Йдеться, насамперед, про акцію опозиції “Повстань, Україно!” та майбутній Всеукраїнський страйк. В цьому ж ряду – скандал з ракетною системою, у зв’язку з чим США “шиють” Леоніду Даниловичу “кольчужку”, а касандри від політики розмірковують, чи не сплетуть гаранту ще й “лапті”. До цього додалась тема посилення цензури, зкаталізована подіями в УНІАН та листом до Президента відомого політика Миколи Томенка. Павло Вольвач. Рубрика “Екстрема в Павутині”.
Як би там не було, пересічного українського громадянина здивувати чимось складно. А от для ситого Заходу Україна, схоже, стає камінцем в черевику. Дуже вже специфічно входить вона до європейського дому.
За повідомленням “Кореспондент.Нет”, щойно завершилася міжнародна поліцейська операція під кодовою назвою “Соняшник”. Зліквідовано кримінальну мережу з центром в Україні, яка постачала жінок до борделів європейських країн. Проблем з українцями в Європі вистачає, то ж, напевно, скоро грядуть наступні операції – скажімо, “Чорнобривець”, “Калинонька” і всілякі там “Рути-м’яти”. Хай знають.
У Заходу свої проблеми, у Сходу – свої. Зокрема, потенційна війна США з Іраком. А ще - терористи. Котрі, між іншим, звивають свої бази не лише в горах, а й в мережі. Як повідомляє “Інтернет-ТАРС”, такі собі “Бригади Ізеддіна Аль-Касема” розпочали інернет-навчання. З їхнього сайту допитливі хлопці можуть довідатися, як виготовити бомбу, пояс смертника і ще масу цікавих та корисних речей.
Салман Радуєв про все це знав. За що й одержав довічне ув’язнення. Як повідомляє “Страна.Ру”, строк мотатиме Салман в знаменитому “Бєлому лєбєдє” – тюрмі особливого режиму, куди кидали на “перековку” злодіїв “в законі”. А його сусід по камері – нацбол і письменник Едік Лімонов залишається в Лєфортовському замку, продовжуючи, як сам пише на сайті “Патріотики.Ру”, “сідєльчєскіє” традиції Достоєвського, Солженіцина і Ко.
Зі зноскою на час, новий роман “Архіпелаг СОРТІР” може не забаритися.
Павло ВОЛЬВАЧ, для “Інтернет-Майдану”, Київ
Передача добігає кінця і на завершення вимагає якоїсь цитати від Кена Кізі, автора знакового роману “Над зозулиним гніздом”. “Треба сміятись над тим, що тебе мучить. Інакше світ зведе тебе з розуму”. На цій дещо шизоїдній ноті я прощаюся з вами.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. “радіо Свобода”. Київ.
