Київ, 5 листопада 2002 -
Вовком вити, горілку пити І не чаркою, поставцем. І добі підставляти спите Вірнопідданого лице...
В цих Стусових рядках – вся невигадлива біографія і тьмяний життєпис мільйонів “гомо совєтікус”, чиїм часом стала тоталітарна доба “збільшовиченої ери”, а простором – шоста частина Землі зі скромною назвою – “Країна Рад.”
Інгредієнти цього всесоюзного варива перемішувалися до абсурду, аби, як стверджував тодішній офіціоз, взаємозбагачувати і доповнювати один одного.
Як результат – правовірні мусульмани з масними від сала губами і чукчі з одеколонним перегаром. Власне, в Союзі непорушному пили майже всі, а горілка, до якої, як і до берізок, зими, бані, квасу й борщу міцно прилип прикметник “русская”, стала своєрідним символом, кодом, орденом, який об’єднував в одне “совків” всередині країни і виокремлював за рубежем.
Не винятком в цьому плані була і Україна. Перегарне відлуння добре вчувається тут і тепер.
На Україні поклоніння Бахусові хоч і не стало національною релігією, як, скажімо, в північно-східних сусідів, Сизрань і Чебоксари залишаються для нас недосяжними, - але до особливості національного дозвілля таки спромоглося дорости. І то не лишень під впливом аж занадто щирих до чарки москалів. Власні традиції в нас мають теж глибоке коріння – пили князі і смерди, пили козаки. В Цареграді на риночку, формуючи негативний імідж України серед світової громадськості, пив Байда, і єдине йому виправдання – що хоч мед-горілочку, а не “Русскую” чи “Московську особливу”. Пив Хвесь-Ганджа Андибер, старий Кайдаш пив, шукали розради в оковитій Чіпка та його “подільники” Люшня й Матня... Коли взяти пісню, то трохи не через одну – або “Гей, наливайте повнії чари”, або “Ой там збиралась бідна голота та й до корчми гулять!”
Це вже тепер, залякані ймовірними цирозами й неврозами, сучасні анемічні піснетворці намагаються підсунути споживачам дистильовану антиалкогольну побовтюху, на кшталт плаксивого рефрену: “Не пийте, хлопці, проп’єте Січ!” Є й інший погляд. Вусата поп-зірка, із глибоким знанням предмета та з позицій багатющого досвіду закликає: “На цім світі пий, соколе, на тім світі не дадуть”. Якось зразу віриться йому, апріорі, беззастережно.
Щоправда, порушити віковічний плин традицій спробувала було зарозуміла молодь, точніше, якась її незначна й досить міфічна частина, безвідповідально заявивши свого часу: мовляв, нове покоління вибирає “Пепсі”. Що з того вийшло, відомо. Пепсі є, на місці пепсі, а от задекларована непитуща молодіж перемістилась кудись у віртуальні простори.
Ні, не варто думати, що від пепсі й коли вся юна поросль кинулася в обійми Бахуса. Є й прихильники “третього шляху”. Дослухайтесь до уривків їхніх фраз: “герич”, “дімич”, “драп”, “ширка”, “макуха”. Невтаємниченому може видатися, що юні акселерати когось називають по-батькові, фамільярно згадують поета Герасим”юка чи ведуть мову про матеріал, з якого їхні предки шили собі незугарні пальта. Все значно простіше: “герич” – героїн, “дімич” – дімедрол, “драп” – циганська анаша, ну й далі за списком – спеціалісти знають...
Втім, більшість, здорова й прогресивна більшість українського суспільства все ж свято плекає традицію. Їх, традицій, нині часто бракує, тому й ностальгує прогресивна частина за благословенними часами, коли пляшка “Білого міцного” – він же “біоміцин”, коштувала карбованець з копійками. Старша генерація традиціоналістів і охоронців устоїв, наче епос, передає молодшій зворушливі назви, що самі по собі звучать, як музика, заставляючи частіше битися серця і проспиртовані печінки – “Золота осінь” – вона ж зменшувально-ласкаво “Зося”, “Слов’янське” – “славік”, “Альмінська долина” – “долина смерті”, “Рубінове” – “дєтство рубінштейна”, і ще, ще, ще...
Ех, спогади, спогади... Сам я зараз, людина, сказати б, непитуща. Та коли інколи доводиться проходити місцями торгівлі “на розлив” – десь на базарі чи вокзалі, - місцеві тітоньки-бутлегерші враз оживають і впівголоса, по-змовницьки муркочуть: “Водачка, водачка, єсть водачка...”
Видно, по фізіономії бачать, що я теж в душі належу до прогресивної, а головне – кращої частини суспільства.
Вовком вити, горілку пити І не чаркою, поставцем. І добі підставляти спите Вірнопідданого лице...
В цих Стусових рядках – вся невигадлива біографія і тьмяний життєпис мільйонів “гомо совєтікус”, чиїм часом стала тоталітарна доба “збільшовиченої ери”, а простором – шоста частина Землі зі скромною назвою – “Країна Рад.”
Інгредієнти цього всесоюзного варива перемішувалися до абсурду, аби, як стверджував тодішній офіціоз, взаємозбагачувати і доповнювати один одного.
Як результат – правовірні мусульмани з масними від сала губами і чукчі з одеколонним перегаром. Власне, в Союзі непорушному пили майже всі, а горілка, до якої, як і до берізок, зими, бані, квасу й борщу міцно прилип прикметник “русская”, стала своєрідним символом, кодом, орденом, який об’єднував в одне “совків” всередині країни і виокремлював за рубежем.
Не винятком в цьому плані була і Україна. Перегарне відлуння добре вчувається тут і тепер.
На Україні поклоніння Бахусові хоч і не стало національною релігією, як, скажімо, в північно-східних сусідів, Сизрань і Чебоксари залишаються для нас недосяжними, - але до особливості національного дозвілля таки спромоглося дорости. І то не лишень під впливом аж занадто щирих до чарки москалів. Власні традиції в нас мають теж глибоке коріння – пили князі і смерди, пили козаки. В Цареграді на риночку, формуючи негативний імідж України серед світової громадськості, пив Байда, і єдине йому виправдання – що хоч мед-горілочку, а не “Русскую” чи “Московську особливу”. Пив Хвесь-Ганджа Андибер, старий Кайдаш пив, шукали розради в оковитій Чіпка та його “подільники” Люшня й Матня... Коли взяти пісню, то трохи не через одну – або “Гей, наливайте повнії чари”, або “Ой там збиралась бідна голота та й до корчми гулять!”
Це вже тепер, залякані ймовірними цирозами й неврозами, сучасні анемічні піснетворці намагаються підсунути споживачам дистильовану антиалкогольну побовтюху, на кшталт плаксивого рефрену: “Не пийте, хлопці, проп’єте Січ!” Є й інший погляд. Вусата поп-зірка, із глибоким знанням предмета та з позицій багатющого досвіду закликає: “На цім світі пий, соколе, на тім світі не дадуть”. Якось зразу віриться йому, апріорі, беззастережно.
Щоправда, порушити віковічний плин традицій спробувала було зарозуміла молодь, точніше, якась її незначна й досить міфічна частина, безвідповідально заявивши свого часу: мовляв, нове покоління вибирає “Пепсі”. Що з того вийшло, відомо. Пепсі є, на місці пепсі, а от задекларована непитуща молодіж перемістилась кудись у віртуальні простори.
Ні, не варто думати, що від пепсі й коли вся юна поросль кинулася в обійми Бахуса. Є й прихильники “третього шляху”. Дослухайтесь до уривків їхніх фраз: “герич”, “дімич”, “драп”, “ширка”, “макуха”. Невтаємниченому може видатися, що юні акселерати когось називають по-батькові, фамільярно згадують поета Герасим”юка чи ведуть мову про матеріал, з якого їхні предки шили собі незугарні пальта. Все значно простіше: “герич” – героїн, “дімич” – дімедрол, “драп” – циганська анаша, ну й далі за списком – спеціалісти знають...
Втім, більшість, здорова й прогресивна більшість українського суспільства все ж свято плекає традицію. Їх, традицій, нині часто бракує, тому й ностальгує прогресивна частина за благословенними часами, коли пляшка “Білого міцного” – він же “біоміцин”, коштувала карбованець з копійками. Старша генерація традиціоналістів і охоронців устоїв, наче епос, передає молодшій зворушливі назви, що самі по собі звучать, як музика, заставляючи частіше битися серця і проспиртовані печінки – “Золота осінь” – вона ж зменшувально-ласкаво “Зося”, “Слов’янське” – “славік”, “Альмінська долина” – “долина смерті”, “Рубінове” – “дєтство рубінштейна”, і ще, ще, ще...
Ех, спогади, спогади... Сам я зараз, людина, сказати б, непитуща. Та коли інколи доводиться проходити місцями торгівлі “на розлив” – десь на базарі чи вокзалі, - місцеві тітоньки-бутлегерші враз оживають і впівголоса, по-змовницьки муркочуть: “Водачка, водачка, єсть водачка...”
Видно, по фізіономії бачать, що я теж в душі належу до прогресивної, а головне – кращої частини суспільства.
