Варшава, 27 січня 2003 – Справжньою новинкою книжкового ринку у Польщі є антологія під назвою «Ми не українофіли. Польська політична думка щодо українців та України». Цей збірник, виданий Колегією Східної Європи при університеті міста Вроцлав, містить тексти польських публіцистів, науковців і політиків про польсько-українські стосунки, починаючи від середини 19-го століття і до часів антикомуністичного руху «Солідарність». Книга, як і належить справжній цікавій новинці, розходиться серед читачів, як кажуть у Польщі, як «свіжі булочки».
Відразу потрібно зауважити, що в антології “Ми не українофіли” зібрані тексти тих авторів, які не мали антиукраїнських упереджень, а у своїх працях намагалися знайти шляхи вирішення польсько-українських конфліктів та схилити читача до спроби зрозуміти аргументи української сторони. Тексти розміщено по розділах відповідно до періодів, у які жили і писали їхні автори. Спочатку йде аналіз українського питання у статтях авторів середини 19-го – початку 20-го століть, далі – письменників і публіцистів драматичного для наших стосунків міжвоєнного періоду.
Найбільше текстів, однак, належать перу післявоєнних авторів, зокрема, представників антикомуністичного руху «Солідарність». Назву книзі дало однойменне есе дещо призабутого нині публіциста Влодзімєжа Бончковського, що творив у еміграції у Лондоні. Чому саме цього есе, нам розповів упорядник антології Павел Коваль: «Звичайно, це трохи суперечливо, щоби сьогодні називати книгу «Ми не українофіли», бо де-факто більшість із текстів, які у ній заміщені, є дуже проукраїнськими, хоч і не українофільськими. Це, швидше, певна гра старою назвою задля повернення до тих категорій, які вже були».
Пан Коваль зізнався, що спочатку мав сумніви, чи комусь такий збірник буде потрібен, але переконався в його необхідності під час читання своїх лекцій студентам варшавського університету: «Виявилося, що цих текстів студенти не знають. Старих не знають, бо їх уже давно не видавали, а нових не знають, бо вони здебільшого друкувалися у підпільній пресі і для багатьох були недоступними».
Доброю рекомендацією для антології може бути схвальний відгук легендарного антикомуніста та палкого прихильника польсько-українського поєднання Яцека Куроня, котрий у рецензії на сторінках «Газети виборчої» написав: «Треба було пережити радянську й нацистську окупацію, різню в польських і українських селах, депортацію десятків тисяч людей, але також провести і велику інтелектуальну роботу, яку виконала паризька «Культура» і широка демократична опозиція, щоб через роки поляки зрозуміли джерела української ворожості і приклали зусилля для подолання перешкод, що нас розділяють».
Відразу потрібно зауважити, що в антології “Ми не українофіли” зібрані тексти тих авторів, які не мали антиукраїнських упереджень, а у своїх працях намагалися знайти шляхи вирішення польсько-українських конфліктів та схилити читача до спроби зрозуміти аргументи української сторони. Тексти розміщено по розділах відповідно до періодів, у які жили і писали їхні автори. Спочатку йде аналіз українського питання у статтях авторів середини 19-го – початку 20-го століть, далі – письменників і публіцистів драматичного для наших стосунків міжвоєнного періоду.
Найбільше текстів, однак, належать перу післявоєнних авторів, зокрема, представників антикомуністичного руху «Солідарність». Назву книзі дало однойменне есе дещо призабутого нині публіциста Влодзімєжа Бончковського, що творив у еміграції у Лондоні. Чому саме цього есе, нам розповів упорядник антології Павел Коваль: «Звичайно, це трохи суперечливо, щоби сьогодні називати книгу «Ми не українофіли», бо де-факто більшість із текстів, які у ній заміщені, є дуже проукраїнськими, хоч і не українофільськими. Це, швидше, певна гра старою назвою задля повернення до тих категорій, які вже були».
Пан Коваль зізнався, що спочатку мав сумніви, чи комусь такий збірник буде потрібен, але переконався в його необхідності під час читання своїх лекцій студентам варшавського університету: «Виявилося, що цих текстів студенти не знають. Старих не знають, бо їх уже давно не видавали, а нових не знають, бо вони здебільшого друкувалися у підпільній пресі і для багатьох були недоступними».
Доброю рекомендацією для антології може бути схвальний відгук легендарного антикомуніста та палкого прихильника польсько-українського поєднання Яцека Куроня, котрий у рецензії на сторінках «Газети виборчої» написав: «Треба було пережити радянську й нацистську окупацію, різню в польських і українських селах, депортацію десятків тисяч людей, але також провести і велику інтелектуальну роботу, яку виконала паризька «Культура» і широка демократична опозиція, щоб через роки поляки зрозуміли джерела української ворожості і приклали зусилля для подолання перешкод, що нас розділяють».
