Київ, 19 лютого 2003 – Відійшла Леоніла Світлична – друга половина Івана Світличного. Важко собі уявити людину, яка так статечно, спокійно завершує труд життя в передчутті останнього стуку в двері. Дивовижна жінка. Якби записати сторінки її життя в стероризованому Києві епохи руйнування храмів, скидання дзвонів, голоду і арештів, терору, холоду і війни, – важко повірити, що все це може випасти на долю однієї людини, але це було тільки прелюдією до її щасливого одруження з Іваном Світличним – гнаним, переслідуваним, ув’язненим, потім хворим і повільно умираючим.
В її особі схилімо голови перед дружинами в’язнів – шістдесятників, які з дивовижною витривалістю, мужністю і вірністю несли долю гнаних за правду без нотки докору. Але серед вірних і найвірніших притчею і високим символом стала Льоля Світлична. Здається, в основі її готовності на все задля нього лежала її винесена з дитинства релігійна віра і майже чернеча школа терпіння. Але поряд з терпінням – праця, якою вона утримувала сім’ю, потім праця невідступної сестри милосердя, потім праця упорядниці творчої спадщини Івана Світличного. Все виходило своєчасно і все було доведено до ладу. Її моральне право суворих служінь було доведене до абсолюту. Але справедливість і доброта обох Світличних також увійшла в притчу. Серед нинішніх моральних мілин, скарг на труднощі й нестатки, скигління і національне самоприниження вічно бадьора і вічно готова до терпіння Леоніла Світлична ясніє, як українка з легенди – раз і назавжди засвічена християнською радістю.
Ти всім, чим лиш могла була мені: Була Великоднем і буднем, Гарантом будем-перебудем, Була росиною на камені І каменем твердим – корундом. А руки тугою заламані Немов чаїні два крила мені Над буреломом велелюдним. Була зигзицею і Ладою, живицею на рану, Владою єдиною на вся і все...
І в кожнім слові дифірамбу – чиста правда. І то було не колись, в старі часи: ось вона перед нами, склавши руки, відходить на той берег, до того, хто написав ці слова любові і визнання. І ми з вдячністю схиляємо голови. З вдячністю за те, що вони між нами жили – СВІТЛИЧНІ...
В її особі схилімо голови перед дружинами в’язнів – шістдесятників, які з дивовижною витривалістю, мужністю і вірністю несли долю гнаних за правду без нотки докору. Але серед вірних і найвірніших притчею і високим символом стала Льоля Світлична. Здається, в основі її готовності на все задля нього лежала її винесена з дитинства релігійна віра і майже чернеча школа терпіння. Але поряд з терпінням – праця, якою вона утримувала сім’ю, потім праця невідступної сестри милосердя, потім праця упорядниці творчої спадщини Івана Світличного. Все виходило своєчасно і все було доведено до ладу. Її моральне право суворих служінь було доведене до абсолюту. Але справедливість і доброта обох Світличних також увійшла в притчу. Серед нинішніх моральних мілин, скарг на труднощі й нестатки, скигління і національне самоприниження вічно бадьора і вічно готова до терпіння Леоніла Світлична ясніє, як українка з легенди – раз і назавжди засвічена християнською радістю.
Ти всім, чим лиш могла була мені: Була Великоднем і буднем, Гарантом будем-перебудем, Була росиною на камені І каменем твердим – корундом. А руки тугою заламані Немов чаїні два крила мені Над буреломом велелюдним. Була зигзицею і Ладою, живицею на рану, Владою єдиною на вся і все...
І в кожнім слові дифірамбу – чиста правда. І то було не колись, в старі часи: ось вона перед нами, склавши руки, відходить на той берег, до того, хто написав ці слова любові і визнання. І ми з вдячністю схиляємо голови. З вдячністю за те, що вони між нами жили – СВІТЛИЧНІ...
