Прага, 3 березня – Якщо на східноукраїнських теренах із жалем згадують радянські часи, то у Львові ностальгують за Австро-Угорською монархією. У Львові взагалі люблять ностальгувати, зауважує варшавський кореспондент гази Файненшиал Таймс, якого ані сильні морози, ані дорога українська віза не втримали від захоплюючої подорожі до столиці Галичини. Про те, що він там побачив і дізнався, розповідає Марія Щур.
Львів, який ще донедавна у західній пресі вперто йменувався Львов, для західного туриста - терра інкогніта. На відміну від чепурних столиць Балтійських країн, куди можна досить швидко і дешево дістатися майже з будь-якого великого західноєвропейського міста, щоб потрапити до столиці української Галичини потрібно проявити неабияку наполегливість. Бо прямих рейсів туди майже немає, а термінова віза, тобто така, яка робиться менше, ніж десять днів, коштуватиме 100 американських доларів. Тож не дивно, що більшість іноземців у Львові – це туристи із сусідньої Польщі, яким і доїхати легше, і віза не потрібна.
Для поляків, пише варшавський кореспондент ділового британського щоденника Файненшиал Таймс, поїздка до Львова – це ностальгійна подорож. Тут і родинні спогади, і історичні оповідки і пісні міжвоєнних часів. «Поляки панували тут протягом століть, але багато міщан були євреями та вірменами. – розповідає британський журналіст. - Радянська влада дісталася сюди лише після Другої Світової Війни і відтоді польсько-єврейське місто стало українським», - продовжує британський журналіст спрощену історію Львова, мабуть для стислості забуваючи згадати, що місто було засновано руським князем, належало до Київської Русі, а його мешканці довго йменувалися русинами.
Самі ж львів’яни воліють згадувати «старі добрі часи» за цісаря, коли місто набуло свого центральноєвропейського шарму і було заможним та багатокультурним торговельним центром. Майже стоп’ятдесятилітнє правління Гапсбурґської монархії залишило свій слід у бароковій архітектурі міста та добрих смаках, зокрема щодо кави, зауважує журналіст британської газети. Львівські кав’ярні, в яких рятувався від морозів гість з Варшави, вразили його не лише ностальгійною декорацією з портретами цісаря, цісаревої та красунями пензля Альфонса Мухи, але і недуже привітним, зате чітким сервісом, що на думку британського журналіста, є справжньою віденською ознакою.
«Мої польські приятелі попереджали мене, щоб я не їхав до Львова», - зізнається варшавський кореспондент Файненшиал Таймс. «Місто розвалене і бідне, а українці переписують історію», - казали вони. Але у Львові британський журналіст побачив паростки надії. Старі сецесійні будинки чепуряться новими пластиковими вікнами, і хоча поштиві львів’яни фиркають на відсутність архітектурного смаку у мешканців тих квартир, це явна ознака того, що гроші зароблені на будівельних майданчиках Німеччини, чи на нафтових родовищах Сибіру, повертаються до рідного міста, зауважує журналіст.
Львів’яни також намагаються відродити багатокультурний колорит міста. У єврейському кварталі не потрібно довго шукати будинок, де помер письменник Шолом Алейхем. А у вірменській церкві під чудове мозаїчне склепіння лине хоровий спів новоприбулих львівських вірменів, старих бо депортували, чи вбили з приходом Червоної Армії.
Шкода лише, що захоплюючись поліетнічним Львовом британський журналіст так і не побачив нічого українського у місті, ні в історії ні у сучасності. А для супроводу статті про Львів у поважного британського часопису не знайшлася жодної фотографії міста, тож довелося ілюструвати його зображенням дитячого фольклорного колективу, ледь не з радянських архівів, ніби українського у Львові тільки ті шаровари. Самі ж львів’яни нині залюбки співають старих батярських пісень неповторною львівською говіркою 30х років.
Львів, який ще донедавна у західній пресі вперто йменувався Львов, для західного туриста - терра інкогніта. На відміну від чепурних столиць Балтійських країн, куди можна досить швидко і дешево дістатися майже з будь-якого великого західноєвропейського міста, щоб потрапити до столиці української Галичини потрібно проявити неабияку наполегливість. Бо прямих рейсів туди майже немає, а термінова віза, тобто така, яка робиться менше, ніж десять днів, коштуватиме 100 американських доларів. Тож не дивно, що більшість іноземців у Львові – це туристи із сусідньої Польщі, яким і доїхати легше, і віза не потрібна.
Для поляків, пише варшавський кореспондент ділового британського щоденника Файненшиал Таймс, поїздка до Львова – це ностальгійна подорож. Тут і родинні спогади, і історичні оповідки і пісні міжвоєнних часів. «Поляки панували тут протягом століть, але багато міщан були євреями та вірменами. – розповідає британський журналіст. - Радянська влада дісталася сюди лише після Другої Світової Війни і відтоді польсько-єврейське місто стало українським», - продовжує британський журналіст спрощену історію Львова, мабуть для стислості забуваючи згадати, що місто було засновано руським князем, належало до Київської Русі, а його мешканці довго йменувалися русинами.
Самі ж львів’яни воліють згадувати «старі добрі часи» за цісаря, коли місто набуло свого центральноєвропейського шарму і було заможним та багатокультурним торговельним центром. Майже стоп’ятдесятилітнє правління Гапсбурґської монархії залишило свій слід у бароковій архітектурі міста та добрих смаках, зокрема щодо кави, зауважує журналіст британської газети. Львівські кав’ярні, в яких рятувався від морозів гість з Варшави, вразили його не лише ностальгійною декорацією з портретами цісаря, цісаревої та красунями пензля Альфонса Мухи, але і недуже привітним, зате чітким сервісом, що на думку британського журналіста, є справжньою віденською ознакою.
«Мої польські приятелі попереджали мене, щоб я не їхав до Львова», - зізнається варшавський кореспондент Файненшиал Таймс. «Місто розвалене і бідне, а українці переписують історію», - казали вони. Але у Львові британський журналіст побачив паростки надії. Старі сецесійні будинки чепуряться новими пластиковими вікнами, і хоча поштиві львів’яни фиркають на відсутність архітектурного смаку у мешканців тих квартир, це явна ознака того, що гроші зароблені на будівельних майданчиках Німеччини, чи на нафтових родовищах Сибіру, повертаються до рідного міста, зауважує журналіст.
Львів’яни також намагаються відродити багатокультурний колорит міста. У єврейському кварталі не потрібно довго шукати будинок, де помер письменник Шолом Алейхем. А у вірменській церкві під чудове мозаїчне склепіння лине хоровий спів новоприбулих львівських вірменів, старих бо депортували, чи вбили з приходом Червоної Армії.
Шкода лише, що захоплюючись поліетнічним Львовом британський журналіст так і не побачив нічого українського у місті, ні в історії ні у сучасності. А для супроводу статті про Львів у поважного британського часопису не знайшлася жодної фотографії міста, тож довелося ілюструвати його зображенням дитячого фольклорного колективу, ледь не з радянських архівів, ніби українського у Львові тільки ті шаровари. Самі ж львів’яни нині залюбки співають старих батярських пісень неповторною львівською говіркою 30х років.
