Євген Сверстюк – гість передачі (відомий громадський діяч, філософ, публіцист, колишній політв’язень).
Київ, 2 квітня 2003 – Бери що хочеш, - сказав Господь Бог, - але пам’ятай, що за все будеш платити. Це еспанське прислів’я повторювали королі, купці, вчителі віками. Всі розуміли - будеш платити. За всі перемоги, успіхи, обмани, просто вибір і виграшний лос. Тому-то наука смиренно мудріє, вчить брати стільки, щоб не впасти і не загубити обличчя. Нині Буша звинувачують не лише в порушенні кордону суверенної держави, а й у порушенні міжнародного права. Для світу взаємозв’язаного - це небезпечне порушення рівноваги і збурення. Поняття «брати на себе відповідальність» зараз значить більше, ніж в період регіональних воєн. Арабський світ, мусульманство – це активний світ, який болісно відчуває кривду з боку сильніших. Чи можна його контролювати самою силою? Чи можна потурати актам помсти? Парламент України не засвічується на великих питаннях, вони проходять глухо, вони чомусь не доймають мерця, не розворушують розуму і не будять сумління. Скажімо, щодо питання про українську мову. Вже сама постановка питання про катастрофічний стан з державною мовою незалежної держави мала б ударити струмом кожного члена парламенту України і обпекти соромом. Якщо сотні років духовного гніту дали нам апостолів і борців, то за десять років свободи впасти до втрати обличчя? Хто ж ми є? Адже сам факт постановки питання в парламенті є разючий факт суперечки в оцінці трагедії 33-го року, тоді як іноземці визнали явище геноциду.
Велике пожвавлення викликають питання другорядні, великий спектакль популізму довелося нам побачити на засіданні Верховної Ради, коли обговорювали питання про відрядження українського хімічного батальйону на територію Кувейту. Не будемо дивуватись комуністам, для яких виступи проти американських імперіалістів і боротьба за мир - стара улюблена пісня. Для комуніста порівняти американського президента з Гітлером – це інтелектуальна розкіш. Але тут треба нагадати усім політикам в еру інформації – поважайте здоровий глузд людей, до яких звертаєтесь, і шануйте себе, бо вже ваші слухачі обізнані, може, краще за вас. А тим часом саме при обговоренні питань гарячих і загальнодоступних кожен хоче показати себе, і тут питання не такі прості. 20 березня антиамериканські демонстрації пішли по всьому світу. Тільки ж парламент - це інший рівень, ніж вулиця. Тут розглядаються аспекти стратегічні, політичні, моральні. Адже їх зважували вже всі наші західні сусіди, ми живемо не самі по собі.
«Наша України» дала вирішальні голоси ЗА. Кожен депутат блоку вирішував сам. Коли виступав Віктор Ющенко, то міг додати до попереднього лише те, що парламент не має вироблених принципів з зовнішньої політики. Але нікого так не освистували, як його, бо чекали, що він якщо справжня опозиція, виступить проти позиції президента. Треба бути справді політиком вищого зросту, щоб так невигідно для себе виступити в парламенті, де виступи транслюються по радіо. Для більшості то був вирішальний чинник – трансляція. Юлія Тимошенко негайно скористалася мікрофоном, щоб принизити колег з опозиції, продемонструвати свій патріотизм. Але ж пам’ятай, що за все будеш платити. І мала б знати, що всі антиамериканські сили теж посилатимуть гуманітарну допомогу. А тут - той голосує проти Кучми, той – проти Путіна, той – проти Буша, той – проти Гусейна. А тим часом справжній політик починає зі зважування аргументів ЗА.
Посилання чи не-посилання батальйону - справ принципова, якщо буде застосована хімічна зброя. І тут розмови про ризик ні до чого. Якщо ж такої зброї нема, і роззброєння Іраку –лише пропаганда, і участь в такій коаліції – ганьба. Пригляньмося і задумаймося над хвилею антивоєнних демонстрацій по всьому світу. Жоден американський президент ніколи не викликав такої негативної реакції, як Джордж Буш своїм курсом на війну. Сумніву немає, що він вже ввійшов у історію цим кроком, який ще чекає своєї остаточної оцінки. Він взяв на себе так багато, що вже платить дорого. Але хочеться нагадати нашим емоційним і скороспілим політичним активістам – Америка воює, але в Америці більші демонстрації проти політики Буша, більші, ніж в Україні, Росії і Китаї разом взятих. А чому більше? Бо в Америці більше демократії, ніж у тих країнах разом узятих. Отже, треба бути коректнішим в антиамериканських судженнях.
Особисто я приєднують до антивоєнних демонстрацій, все ж таки усвідомлюючи, що ні Мілошевича, ні Гусейна, ні подібних до них правителів інакше не скинеш, ніж силою. Український народ, і не тільки український, вітав би будь-яку акцію на силове відокремлення любимих вождів від народу. Отже, не будемо лукавити і перебільшувати свою миролюбність. Скільки анекдотів було про те, щоб усе політбюро ЦК КПСС посилати кудись в космос! Ясно, що це конче треба зробити, але вічна проблема – як, щоб не дорого платити. Ось і у випадку з Америкою, може багато хто в глибині душі протестує проти змін образу Америки як захисника свободи й демократії. Америка – це органічне демократичне утворення, вона здатна повертатися до своїх засадничих принципів. Не будемо її ідеалізувати, але не будьмо і невдячними і безпам’ятними.
На чию допомогу ми чекали в війну? Куди втікали після війни? Звідки надходили і надходять кошти на розвиток нашої культури? На чиї ґранти розраховуємо тепер? І нарешті й після війни в Іраку хто ж все таки гарантуватиме стабільність і рівновагу у світі - Москва, Пекін? От біда тільки, що Америка втрачає обличчя, втрачає ясніть і світло ідеалів, на тлі яких ми діткливіше відчували потворні посткомуністичні утворення, корумповані нарости на нашому тілі. Що не кажіть, а народ радіє, що наших олігархів Америка не прийме. І ми сподіваємось саме на американську підтримку нашого переходу на грунт закону і відповідальности.
Київ, 2 квітня 2003 – Бери що хочеш, - сказав Господь Бог, - але пам’ятай, що за все будеш платити. Це еспанське прислів’я повторювали королі, купці, вчителі віками. Всі розуміли - будеш платити. За всі перемоги, успіхи, обмани, просто вибір і виграшний лос. Тому-то наука смиренно мудріє, вчить брати стільки, щоб не впасти і не загубити обличчя. Нині Буша звинувачують не лише в порушенні кордону суверенної держави, а й у порушенні міжнародного права. Для світу взаємозв’язаного - це небезпечне порушення рівноваги і збурення. Поняття «брати на себе відповідальність» зараз значить більше, ніж в період регіональних воєн. Арабський світ, мусульманство – це активний світ, який болісно відчуває кривду з боку сильніших. Чи можна його контролювати самою силою? Чи можна потурати актам помсти? Парламент України не засвічується на великих питаннях, вони проходять глухо, вони чомусь не доймають мерця, не розворушують розуму і не будять сумління. Скажімо, щодо питання про українську мову. Вже сама постановка питання про катастрофічний стан з державною мовою незалежної держави мала б ударити струмом кожного члена парламенту України і обпекти соромом. Якщо сотні років духовного гніту дали нам апостолів і борців, то за десять років свободи впасти до втрати обличчя? Хто ж ми є? Адже сам факт постановки питання в парламенті є разючий факт суперечки в оцінці трагедії 33-го року, тоді як іноземці визнали явище геноциду.
Велике пожвавлення викликають питання другорядні, великий спектакль популізму довелося нам побачити на засіданні Верховної Ради, коли обговорювали питання про відрядження українського хімічного батальйону на територію Кувейту. Не будемо дивуватись комуністам, для яких виступи проти американських імперіалістів і боротьба за мир - стара улюблена пісня. Для комуніста порівняти американського президента з Гітлером – це інтелектуальна розкіш. Але тут треба нагадати усім політикам в еру інформації – поважайте здоровий глузд людей, до яких звертаєтесь, і шануйте себе, бо вже ваші слухачі обізнані, може, краще за вас. А тим часом саме при обговоренні питань гарячих і загальнодоступних кожен хоче показати себе, і тут питання не такі прості. 20 березня антиамериканські демонстрації пішли по всьому світу. Тільки ж парламент - це інший рівень, ніж вулиця. Тут розглядаються аспекти стратегічні, політичні, моральні. Адже їх зважували вже всі наші західні сусіди, ми живемо не самі по собі.
«Наша України» дала вирішальні голоси ЗА. Кожен депутат блоку вирішував сам. Коли виступав Віктор Ющенко, то міг додати до попереднього лише те, що парламент не має вироблених принципів з зовнішньої політики. Але нікого так не освистували, як його, бо чекали, що він якщо справжня опозиція, виступить проти позиції президента. Треба бути справді політиком вищого зросту, щоб так невигідно для себе виступити в парламенті, де виступи транслюються по радіо. Для більшості то був вирішальний чинник – трансляція. Юлія Тимошенко негайно скористалася мікрофоном, щоб принизити колег з опозиції, продемонструвати свій патріотизм. Але ж пам’ятай, що за все будеш платити. І мала б знати, що всі антиамериканські сили теж посилатимуть гуманітарну допомогу. А тут - той голосує проти Кучми, той – проти Путіна, той – проти Буша, той – проти Гусейна. А тим часом справжній політик починає зі зважування аргументів ЗА.
Посилання чи не-посилання батальйону - справ принципова, якщо буде застосована хімічна зброя. І тут розмови про ризик ні до чого. Якщо ж такої зброї нема, і роззброєння Іраку –лише пропаганда, і участь в такій коаліції – ганьба. Пригляньмося і задумаймося над хвилею антивоєнних демонстрацій по всьому світу. Жоден американський президент ніколи не викликав такої негативної реакції, як Джордж Буш своїм курсом на війну. Сумніву немає, що він вже ввійшов у історію цим кроком, який ще чекає своєї остаточної оцінки. Він взяв на себе так багато, що вже платить дорого. Але хочеться нагадати нашим емоційним і скороспілим політичним активістам – Америка воює, але в Америці більші демонстрації проти політики Буша, більші, ніж в Україні, Росії і Китаї разом взятих. А чому більше? Бо в Америці більше демократії, ніж у тих країнах разом узятих. Отже, треба бути коректнішим в антиамериканських судженнях.
Особисто я приєднують до антивоєнних демонстрацій, все ж таки усвідомлюючи, що ні Мілошевича, ні Гусейна, ні подібних до них правителів інакше не скинеш, ніж силою. Український народ, і не тільки український, вітав би будь-яку акцію на силове відокремлення любимих вождів від народу. Отже, не будемо лукавити і перебільшувати свою миролюбність. Скільки анекдотів було про те, щоб усе політбюро ЦК КПСС посилати кудись в космос! Ясно, що це конче треба зробити, але вічна проблема – як, щоб не дорого платити. Ось і у випадку з Америкою, може багато хто в глибині душі протестує проти змін образу Америки як захисника свободи й демократії. Америка – це органічне демократичне утворення, вона здатна повертатися до своїх засадничих принципів. Не будемо її ідеалізувати, але не будьмо і невдячними і безпам’ятними.
На чию допомогу ми чекали в війну? Куди втікали після війни? Звідки надходили і надходять кошти на розвиток нашої культури? На чиї ґранти розраховуємо тепер? І нарешті й після війни в Іраку хто ж все таки гарантуватиме стабільність і рівновагу у світі - Москва, Пекін? От біда тільки, що Америка втрачає обличчя, втрачає ясніть і світло ідеалів, на тлі яких ми діткливіше відчували потворні посткомуністичні утворення, корумповані нарости на нашому тілі. Що не кажіть, а народ радіє, що наших олігархів Америка не прийме. І ми сподіваємось саме на американську підтримку нашого переходу на грунт закону і відповідальности.
