Київ, 30 квітня 2003 року.
Павло Вольвач
Вітаю всіх, хто слухає об цій порі “Ранкову Свободу” і радіожурнал “Віта Нова”.
Мерехкий відсвіт Великодніх свят, затишок і літепло їхньої дотикової чуттєвості позначається і на мистецьких прем’єрах та імпрезах. А ще цей відсвіт робить лагіднішою і м’якшою черству душу ведучого. Ловлю себе на думці, що раніше я б не відмовив собі у приємності наліпити ярликів різнокаліберним митцям та роздати навсібіч купу суб’єктивних оцінок. А ось зараз – диво дивнеє – рука не підіймається. Лише благість в душі, та ще пам’ять про чи не найголовнішу підвалину журналістської професії – об’єктивність. Тому, хоч і кортить, утримаюсь від замашних визначень. Натомість, пропоную послухати фахівців. “Герметика некотурнової акустики, уречевлене відчуття енергетики, справдешність зору і достеменність емоції” – про все це ходить у всуціль субєктивному матеріалі культуролога Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко “Видатні українці сучасності” – саме такою є назва нової виставки Володимира Гарбуза, що на неї нещодавно запросив відвідувачів столичний музей Тараса Шевченка. Шерег портретних екзерсисів у творчості мистця видається водночас і несподіваним, і очікуваним вже віддавна. З одного боку, художник, який поклав собі за завдання творити в річищі Великого Стилю, не міг не прийти до подібного циклу. Хоча б і тому, що українське народне образотворення неминуче виходило на проблематику людського “лику”: згадаймо за барокові козацькі “парсуни” чи архетипічного “Козака Мамая”. З іншого – Володимир Гарбуз завжди лишався майстром космогонічно-сюжетним, що увиразнює динамічну вібрацію регістрів метафоричної подієвості. Портрет же за визначенням є певною спробою зупинити час, утримати його в ущільненості густини сегментованого простору. Парадоксалізм подібної естетичної двоїстості вільно пережити, насамперед, в чинності мистецького акту. Тому художник пішов саме цим шляхом – його портретна галерея переростає власні межі. Відверта сатира в портреті банкіра Володимира Матвієнка, що викликає спогади заледве чи не про народну картину “З ляхом розговор”, де статика мамаївського споглядання Всесвіту контрастує з гротескною улесливістю “ляшка-панка”, - сусідує з важкою стилістикою гуцульського апостольства в портреті Василя Герасим’юка.
Зрештою, дамо їм спокій, політикам і бізнесменам, бо мова наразі за тих, кого митець вподобав найбільше – за поетів, схимників, мандрованців та інтелектуалів. Вони тут такі схожі у своїй несхожості – Борис Чіп, що збирає снопи вітру, усамітнений у печері планетарного інтелектуалізму Іван Дзюба, екзегет сторожкої тиші Василь Туркевич. Микола Вінграновський – медіатор, посередник між людьми і зоряним Всесвітом, сенсотворець, що переживає вічність як особисте, лише йому адресоване послання; заслуханий у музику космічних сфер Микола Воробйов, який своїм рядком утримує в рівновазі стихії води і вогню.
Мелос образотворчої чинності Володимира Гарбуза ніби доточує обкраяну українську історію, якій ніколи не бракувало фігурантів, але надто часто бракувало постатей. Робити ж висновки з побаченого – то вже, погодьмося, справа його глядачів.
Павло Вольвач
Відомо, що суспільство поділяється не лише на глядачів, а й на читачів. А, раз мова зайшла за читацький загал, принаймні – за український його варіант, то не обійтися нам без згадки про деяких фігурантів українського літпроцесу, як опосередкованих, так і безпосередніх. Наприклад, львівське видавництво “Кальварія”. Це чи не найперше недержавне видавництво в новій Україні, засноване за кілька днів перед референдумом про незалежність.
Звідтоді у видавництва було ще чимало прем’єр і дебютів, котрі заслуговують на довгу коньячну розмову. Втім, довгої не дозволяє формат передачі, тому з головним редактором “Кальварії” Петром Мацкевичем ми перемовилися накоротко, за чаркою чаю.
Петро Мацкевич
Я скажу про найсвіжішу прем’єру, про найсвіжішій дебют. Це перший в роки незалежної України роман найвідомішого фінського письменника Артопаасілінна “Рік зайця “, це роман, який перекладений більш, ніж 20 мовами, роман письменника, чиї твори видані накладом більше, ніж 4 мільйони примірників, ім’я якого не було відомо в Україні взагалі. Видали, знову ж таки, вперше твори сучасного швецького письменника, це два романи одного з найвідомовішого з швецьких письменників Ліндгрена...
Павло Вольвач
Петре, подейкують, що “Кальварія” в особі того ж такі Петра Мацкевича “пронікла” вже навіть до городу Паріжу.
Петро Мацкевич
З французами ситуація трошки важча, але вона поїхала, бо місяць тому я був на паризькому книжковому салоні на запрошення, напевне, одного з найбільших французьких видавництв – видавництва “Галімар”. І видавництво “Галімар” проявило інтерес до сучасних українських авторів. Зараз на експертизі кілька текстів. І це буде, безумовно, залежати від того, що виберуть самі французи, якщо це вдасться, це буде вперше. Але вперше точно робляться ось які речі. Вперше перекладається українською мовою твір найвідомішого їхнього філософа Бодрійара. Вперше ми оприлюднили величезну кількість, як на Україну, звичайно...
Павло Вольвач
Так, якщо одне російське видавництво видає більше, ніж всі українські разом взяті...
Петро Мацкевич
Так, вперше оприлюднили велику кількість нових абсолютно імен, до того нікому незнаних, які, сподіваюся, будуть робити в майбутньому славу українській літературі. Результатом, напевно, цього, що ми шукаємо добрих авторів і до нас ідуть, стало те, що два останніх роки шевченківські премії отримували, якщо можна так сказати, ”наші автори”...
Павло Вольвач
Відчувається якась “волохата лапа” “ Кальварії” ...
Петро Мацкевич
Так... покійний Сашко Кривенко називав видавців, які видають українські книжки, камікадзе. Парадокс України полягає в тому, що справді прибутковими речами є видання книжок російською мовою. Сподіваюся, що настануть кращі часи, що в цьому напрямку будемо працювати не лише ми. Чим більше буде оприлюднено авторів текстів, чим більший буде потік, тим більше шансів вижити всім.
Павло Вольвач
Цьогорічна весна принесла чимало цікавинок не лише шанувальникам літератури чи живопису, а й гурманам “високої моди”. У столиці п’ятиденним дефіле промайнув 12-й тиждень українського прет-а-порте “Сезони моди”. Трохи згодом з власною колекцією від кутюр приїхав до Києва дизайнер відомого французького Будинку моди “Шеррер” Стефан Роллан. До речі, це був перший показ колекції від кутюр, тобто високої моди в Україні. І здавалося б, питання про оновлення гардеробу для клієнтів українських дизайнерів вирішилося остаточно. Однак, цього виявилося замало. Принаймні, на думку модельєрів, котрі вперше вагомо і повноголосо заявили про популяризацію української моди в Україні. А сталося це на першому міжнародному фестивалі моди “Київський подіум”, який відбувся 18-20 квітня.
Серед модної столичної публіки побувала і наша кореспондентка Наталка Кудрик.
Наталка Кудрик
Емануель Унгаро, Жан-Поль Готьє, Джон Гальяно... ні-ні, слід починати так : Віктор Анісімов, Ольга Громова, Лілія Пустовіт, Сергій Бизов. Саме ці майстри крокують сьогодні на подіумі модельного бізнесу України. Не Франції, Італії чи Росії, а України.
І відразу уточнення: “Київський подіум” - це не українські тижні “Сезони моди”, які вважають оглядинами для професіоналів. Їх відвідує, переважно, преса та вузьке коло клієнтів. “Київський подіум ” - це фестиваль, а значить - свято моди.
Подбавши про міжнародний імідж елітного заходу, організатори запросили до Києва провідних кутюр’є із Грузії, Росії, і Литви.
І останній день фестивалю - заключна шоу-програма у палаці культури “Україна”. Того ж вечора відбувся фінальний етап четвертого конкурсу молодих дизайнерів “Погляд у майбутнє”. Із 26 колекцій вперше найкращою була визнана робота не київського, а львівського дизайнера.
Тепер Юрій Варивода отримав можливість представити власну колекцію на тижні українського прет-а-порте “Сезони моди”.
Після дизайнерів-початківців на подіумі з’явилися моделі метрів. Донецький модельєр Віктор Анісімов, натхненний геометричними фігурами всесвітньо відомого українського авангардиста Малевича під супровід народної співачки Верки Сердючки показав літню яскраву колекцію. Із зарубіжних гостей найбільше причарувала київських модниць грузинська дизайнерка Мака Асотіані. Сріблясті відтінки її елегантних суконь змусили піднятися з місця не одну красуню у залі.
І все ж після такого різноманіття побачених трендів, сезонних тенденцій моди, кортить запитати: то що ж модно носити нинішнього сезону? «Все! Носити модно все, сміливо і відверто!” - кажуть модельєри, головне при цьому не втратити своє “Я”.
Павло Вольвач
Втім, українській жінці втрата власного альтер-его не загрожує, вона може його уречевити будь-де, і не лише в гардеробах од кутюр, певна річ. Наприклад, біля кухонної плити, де зазвичай і відбувається цей сакральний акт самоствердження, а надто ж тоді, коли трапляються своєрідні кулінарні прем»єри. Саме так сталося з однією моєю колегою напередодні Великодніх свят. Отже, Ірина Халупа, трохи стомлена, але весела, у фартусі, у борошні, і на тлі декорацій власної кухні – про черговий кулінарний дебют.
Ірина Халупа
В одному із пізніх фільмів Чарлі Чапліна, героя - Месьє Верду засуджують на смерть за вбивство дружини. Фактично, за вбивство кількох дружин, чотирьох, а може навіть п’ятьох. Месьє Верду справді любив всіх своїх мадам, але любив ще більше їхні гроші. Які, до речі, так швиденько рахував пальцями, як ті машини рахують долари і гривні в обмінювальних пунктах. І ось стоїть він під стінкою і дивиться в цівку рушниць, які ось-ось пошлють його на той світ.... «Хочете закурити,» питають? «Та ні, дякую, я не курю», - чемненько відповідає Месьє Верду і раптом додає: «А ну дайте, в житті все треба раз спробувати»....
Моя перша цигарка типа Месьє Верду цього тижня перетворилася на великодню паску. Все життя, паску пекла мама, і пече їх далі, і дуже смачно, але головне, віддано, пристрасно, сердечно. Але цього року прийшлося Великдень святкувати далеко від мами і самій пекти паску...
Українські господині люблять навколо пасок піднімати велике цабе:
· розчинити треба так, · місити треба так, · яйця збивати так, · молоко кип’ятити так, · збивати підросле тісто раз, а дехто каже навіть двічі, · температура в кіманті повинна буто точно такою, · не сміє бути протягів чи вигуків, · не рипайте дверима, · не говоріть голосно, · навіть не думайте в кухні курити
Словом, не перешкоджайте, забирайтеся і все.
Ну що, виперла я чоловіка з хати і взялася за діло. Признаюся зразу, пекти боюся: бо перша моя спроба, спекти рогалики десь 12 років тому, дала цікаві результати, Це мали бути французькі круасанти. Вийшли щось схоже на австралійські ледь не дерев’яні бумеранги. А паска, Господи, навколо цього печіння стільки міфів, стільки забобонів, стільки відповідальності... Чи я впораюся???
Закип’ятила молоко, розчинила, накрила, поставила в тепле місце...За кілька хвилин три пакетики сухих дріжджів дали ледь не ядерну реацію. Добре, що миска була велика... Що вам розказувати, дорогий слухачу, врятувала мене Савелла Стечишин, українка з канадських прерій, яка 30 років тому написала знамениту кухарську книжку: “Українська кухня.”
12 жовтків і кілька кілограмів борошна пізніше, я витягла з духовки, як на першу спробу, абсолютно знамениті паски: зарум’янілі, м’якенькі, жовтенькі, пахучі, половина з родзинакам, половина без... словом, я сама себе здивувала.
Може це ґени, про які багато люблять говорити, хто його знає. Бо паска - це все ж таки щось українське, а круасанти - це не наше. Може, виконуючи різні інструкції та вказівки понад 20 років в маминій кухні, все-таки щось залишилося. Хто його знає... але знаю одне, бідні наші українські господині.
Генетична національна пам’ять пов’язана зі шлунком, з запахами маминої кухні, зі смаком паски на Великдень, куті на Різдво. Все це на їхніх плечах. Бо, якщо паска не вдасться, що ж ти за господиня... І може, тому навколо цього печіння треба створювати таку атмосферу таємничості: бо сама паска не така складна. Але як усе, може зараза не вийти... Тоді починаються складнощі.
Павло Вольвач
Нагадаю, це була Ірина Халупа зі своєю успішною кулінарною прем»єрою. Мені ж залишається попрощатися і побажати вам усіх гараздів.
Павло Вольвач
Вітаю всіх, хто слухає об цій порі “Ранкову Свободу” і радіожурнал “Віта Нова”.
Мерехкий відсвіт Великодніх свят, затишок і літепло їхньої дотикової чуттєвості позначається і на мистецьких прем’єрах та імпрезах. А ще цей відсвіт робить лагіднішою і м’якшою черству душу ведучого. Ловлю себе на думці, що раніше я б не відмовив собі у приємності наліпити ярликів різнокаліберним митцям та роздати навсібіч купу суб’єктивних оцінок. А ось зараз – диво дивнеє – рука не підіймається. Лише благість в душі, та ще пам’ять про чи не найголовнішу підвалину журналістської професії – об’єктивність. Тому, хоч і кортить, утримаюсь від замашних визначень. Натомість, пропоную послухати фахівців. “Герметика некотурнової акустики, уречевлене відчуття енергетики, справдешність зору і достеменність емоції” – про все це ходить у всуціль субєктивному матеріалі культуролога Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко “Видатні українці сучасності” – саме такою є назва нової виставки Володимира Гарбуза, що на неї нещодавно запросив відвідувачів столичний музей Тараса Шевченка. Шерег портретних екзерсисів у творчості мистця видається водночас і несподіваним, і очікуваним вже віддавна. З одного боку, художник, який поклав собі за завдання творити в річищі Великого Стилю, не міг не прийти до подібного циклу. Хоча б і тому, що українське народне образотворення неминуче виходило на проблематику людського “лику”: згадаймо за барокові козацькі “парсуни” чи архетипічного “Козака Мамая”. З іншого – Володимир Гарбуз завжди лишався майстром космогонічно-сюжетним, що увиразнює динамічну вібрацію регістрів метафоричної подієвості. Портрет же за визначенням є певною спробою зупинити час, утримати його в ущільненості густини сегментованого простору. Парадоксалізм подібної естетичної двоїстості вільно пережити, насамперед, в чинності мистецького акту. Тому художник пішов саме цим шляхом – його портретна галерея переростає власні межі. Відверта сатира в портреті банкіра Володимира Матвієнка, що викликає спогади заледве чи не про народну картину “З ляхом розговор”, де статика мамаївського споглядання Всесвіту контрастує з гротескною улесливістю “ляшка-панка”, - сусідує з важкою стилістикою гуцульського апостольства в портреті Василя Герасим’юка.
Зрештою, дамо їм спокій, політикам і бізнесменам, бо мова наразі за тих, кого митець вподобав найбільше – за поетів, схимників, мандрованців та інтелектуалів. Вони тут такі схожі у своїй несхожості – Борис Чіп, що збирає снопи вітру, усамітнений у печері планетарного інтелектуалізму Іван Дзюба, екзегет сторожкої тиші Василь Туркевич. Микола Вінграновський – медіатор, посередник між людьми і зоряним Всесвітом, сенсотворець, що переживає вічність як особисте, лише йому адресоване послання; заслуханий у музику космічних сфер Микола Воробйов, який своїм рядком утримує в рівновазі стихії води і вогню.
Мелос образотворчої чинності Володимира Гарбуза ніби доточує обкраяну українську історію, якій ніколи не бракувало фігурантів, але надто часто бракувало постатей. Робити ж висновки з побаченого – то вже, погодьмося, справа його глядачів.
Павло Вольвач
Відомо, що суспільство поділяється не лише на глядачів, а й на читачів. А, раз мова зайшла за читацький загал, принаймні – за український його варіант, то не обійтися нам без згадки про деяких фігурантів українського літпроцесу, як опосередкованих, так і безпосередніх. Наприклад, львівське видавництво “Кальварія”. Це чи не найперше недержавне видавництво в новій Україні, засноване за кілька днів перед референдумом про незалежність.
Звідтоді у видавництва було ще чимало прем’єр і дебютів, котрі заслуговують на довгу коньячну розмову. Втім, довгої не дозволяє формат передачі, тому з головним редактором “Кальварії” Петром Мацкевичем ми перемовилися накоротко, за чаркою чаю.
Петро Мацкевич
Я скажу про найсвіжішу прем’єру, про найсвіжішій дебют. Це перший в роки незалежної України роман найвідомішого фінського письменника Артопаасілінна “Рік зайця “, це роман, який перекладений більш, ніж 20 мовами, роман письменника, чиї твори видані накладом більше, ніж 4 мільйони примірників, ім’я якого не було відомо в Україні взагалі. Видали, знову ж таки, вперше твори сучасного швецького письменника, це два романи одного з найвідомовішого з швецьких письменників Ліндгрена...
Павло Вольвач
Петре, подейкують, що “Кальварія” в особі того ж такі Петра Мацкевича “пронікла” вже навіть до городу Паріжу.
Петро Мацкевич
З французами ситуація трошки важча, але вона поїхала, бо місяць тому я був на паризькому книжковому салоні на запрошення, напевне, одного з найбільших французьких видавництв – видавництва “Галімар”. І видавництво “Галімар” проявило інтерес до сучасних українських авторів. Зараз на експертизі кілька текстів. І це буде, безумовно, залежати від того, що виберуть самі французи, якщо це вдасться, це буде вперше. Але вперше точно робляться ось які речі. Вперше перекладається українською мовою твір найвідомішого їхнього філософа Бодрійара. Вперше ми оприлюднили величезну кількість, як на Україну, звичайно...
Павло Вольвач
Так, якщо одне російське видавництво видає більше, ніж всі українські разом взяті...
Петро Мацкевич
Так, вперше оприлюднили велику кількість нових абсолютно імен, до того нікому незнаних, які, сподіваюся, будуть робити в майбутньому славу українській літературі. Результатом, напевно, цього, що ми шукаємо добрих авторів і до нас ідуть, стало те, що два останніх роки шевченківські премії отримували, якщо можна так сказати, ”наші автори”...
Павло Вольвач
Відчувається якась “волохата лапа” “ Кальварії” ...
Петро Мацкевич
Так... покійний Сашко Кривенко називав видавців, які видають українські книжки, камікадзе. Парадокс України полягає в тому, що справді прибутковими речами є видання книжок російською мовою. Сподіваюся, що настануть кращі часи, що в цьому напрямку будемо працювати не лише ми. Чим більше буде оприлюднено авторів текстів, чим більший буде потік, тим більше шансів вижити всім.
Павло Вольвач
Цьогорічна весна принесла чимало цікавинок не лише шанувальникам літератури чи живопису, а й гурманам “високої моди”. У столиці п’ятиденним дефіле промайнув 12-й тиждень українського прет-а-порте “Сезони моди”. Трохи згодом з власною колекцією від кутюр приїхав до Києва дизайнер відомого французького Будинку моди “Шеррер” Стефан Роллан. До речі, це був перший показ колекції від кутюр, тобто високої моди в Україні. І здавалося б, питання про оновлення гардеробу для клієнтів українських дизайнерів вирішилося остаточно. Однак, цього виявилося замало. Принаймні, на думку модельєрів, котрі вперше вагомо і повноголосо заявили про популяризацію української моди в Україні. А сталося це на першому міжнародному фестивалі моди “Київський подіум”, який відбувся 18-20 квітня.
Серед модної столичної публіки побувала і наша кореспондентка Наталка Кудрик.
Наталка Кудрик
Емануель Унгаро, Жан-Поль Готьє, Джон Гальяно... ні-ні, слід починати так : Віктор Анісімов, Ольга Громова, Лілія Пустовіт, Сергій Бизов. Саме ці майстри крокують сьогодні на подіумі модельного бізнесу України. Не Франції, Італії чи Росії, а України.
І відразу уточнення: “Київський подіум” - це не українські тижні “Сезони моди”, які вважають оглядинами для професіоналів. Їх відвідує, переважно, преса та вузьке коло клієнтів. “Київський подіум ” - це фестиваль, а значить - свято моди.
Подбавши про міжнародний імідж елітного заходу, організатори запросили до Києва провідних кутюр’є із Грузії, Росії, і Литви.
І останній день фестивалю - заключна шоу-програма у палаці культури “Україна”. Того ж вечора відбувся фінальний етап четвертого конкурсу молодих дизайнерів “Погляд у майбутнє”. Із 26 колекцій вперше найкращою була визнана робота не київського, а львівського дизайнера.
Тепер Юрій Варивода отримав можливість представити власну колекцію на тижні українського прет-а-порте “Сезони моди”.
Після дизайнерів-початківців на подіумі з’явилися моделі метрів. Донецький модельєр Віктор Анісімов, натхненний геометричними фігурами всесвітньо відомого українського авангардиста Малевича під супровід народної співачки Верки Сердючки показав літню яскраву колекцію. Із зарубіжних гостей найбільше причарувала київських модниць грузинська дизайнерка Мака Асотіані. Сріблясті відтінки її елегантних суконь змусили піднятися з місця не одну красуню у залі.
І все ж після такого різноманіття побачених трендів, сезонних тенденцій моди, кортить запитати: то що ж модно носити нинішнього сезону? «Все! Носити модно все, сміливо і відверто!” - кажуть модельєри, головне при цьому не втратити своє “Я”.
Павло Вольвач
Втім, українській жінці втрата власного альтер-его не загрожує, вона може його уречевити будь-де, і не лише в гардеробах од кутюр, певна річ. Наприклад, біля кухонної плити, де зазвичай і відбувається цей сакральний акт самоствердження, а надто ж тоді, коли трапляються своєрідні кулінарні прем»єри. Саме так сталося з однією моєю колегою напередодні Великодніх свят. Отже, Ірина Халупа, трохи стомлена, але весела, у фартусі, у борошні, і на тлі декорацій власної кухні – про черговий кулінарний дебют.
Ірина Халупа
В одному із пізніх фільмів Чарлі Чапліна, героя - Месьє Верду засуджують на смерть за вбивство дружини. Фактично, за вбивство кількох дружин, чотирьох, а може навіть п’ятьох. Месьє Верду справді любив всіх своїх мадам, але любив ще більше їхні гроші. Які, до речі, так швиденько рахував пальцями, як ті машини рахують долари і гривні в обмінювальних пунктах. І ось стоїть він під стінкою і дивиться в цівку рушниць, які ось-ось пошлють його на той світ.... «Хочете закурити,» питають? «Та ні, дякую, я не курю», - чемненько відповідає Месьє Верду і раптом додає: «А ну дайте, в житті все треба раз спробувати»....
Моя перша цигарка типа Месьє Верду цього тижня перетворилася на великодню паску. Все життя, паску пекла мама, і пече їх далі, і дуже смачно, але головне, віддано, пристрасно, сердечно. Але цього року прийшлося Великдень святкувати далеко від мами і самій пекти паску...
Українські господині люблять навколо пасок піднімати велике цабе:
· розчинити треба так, · місити треба так, · яйця збивати так, · молоко кип’ятити так, · збивати підросле тісто раз, а дехто каже навіть двічі, · температура в кіманті повинна буто точно такою, · не сміє бути протягів чи вигуків, · не рипайте дверима, · не говоріть голосно, · навіть не думайте в кухні курити
Словом, не перешкоджайте, забирайтеся і все.
Ну що, виперла я чоловіка з хати і взялася за діло. Признаюся зразу, пекти боюся: бо перша моя спроба, спекти рогалики десь 12 років тому, дала цікаві результати, Це мали бути французькі круасанти. Вийшли щось схоже на австралійські ледь не дерев’яні бумеранги. А паска, Господи, навколо цього печіння стільки міфів, стільки забобонів, стільки відповідальності... Чи я впораюся???
Закип’ятила молоко, розчинила, накрила, поставила в тепле місце...За кілька хвилин три пакетики сухих дріжджів дали ледь не ядерну реацію. Добре, що миска була велика... Що вам розказувати, дорогий слухачу, врятувала мене Савелла Стечишин, українка з канадських прерій, яка 30 років тому написала знамениту кухарську книжку: “Українська кухня.”
12 жовтків і кілька кілограмів борошна пізніше, я витягла з духовки, як на першу спробу, абсолютно знамениті паски: зарум’янілі, м’якенькі, жовтенькі, пахучі, половина з родзинакам, половина без... словом, я сама себе здивувала.
Може це ґени, про які багато люблять говорити, хто його знає. Бо паска - це все ж таки щось українське, а круасанти - це не наше. Може, виконуючи різні інструкції та вказівки понад 20 років в маминій кухні, все-таки щось залишилося. Хто його знає... але знаю одне, бідні наші українські господині.
Генетична національна пам’ять пов’язана зі шлунком, з запахами маминої кухні, зі смаком паски на Великдень, куті на Різдво. Все це на їхніх плечах. Бо, якщо паска не вдасться, що ж ти за господиня... І може, тому навколо цього печіння треба створювати таку атмосферу таємничості: бо сама паска не така складна. Але як усе, може зараза не вийти... Тоді починаються складнощі.
Павло Вольвач
Нагадаю, це була Ірина Халупа зі своєю успішною кулінарною прем»єрою. Мені ж залишається попрощатися і побажати вам усіх гараздів.
