Київ, 18 липня 2003 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі, в ефірі радіожурнал “Сюжети”. Автор і ведуча радія Степула. Звукорежисер Наталя Антоненко. Вітаємо нас.
Забуття, небуття, пам’ять – це ті невідворотні віхи, котрі відмічають у часі коротке людське буття. Продовжити існування чийогось неповторного “Я” допомагають іноді архіви. Якщо вони, певна річ, не згоряють…
Здавен в архівах з-поміж цінних паперів вкриваються порохами і пожовклі конверти – листи. Вони містять у собі колишні спалахи емоцій та нерозгаданість солодких таємниць. У них - спресовані в рядках сонячні дні та зоряний відблиск чиїхось мрій. У листах – тони і півтони, нюанси, натяки, припудрені піском історії інтриги. А головне – в епістолярній спадщині часом можна відшукати ключ до розуміння того “Я”, котрого за життя, можливо, ніхто збагнути до кінця не міг. Жаль тільки, що література листів – епістолографія – сьогодні, на відміну від часів, скажімо, середньовічних, потерпає від “браку матеріалу”.
Електронна пошта приносить листи, які зникають, ледве відбувшись у віртуальній скриньці. От ще архіви – постачальники інформації, незгасної, як неопалима купина, живлять літературу та історію сюжетами з пожухлих конвертів. Бо ж “у листах людина оголює душу”, - як зауважив у 18 столітті англійський поет Самюел Джонсон.
У київському видавництві “Смолоскип” з’явився друком перший том “Листів” В’ячеслава Липинського.
Український історик і політик В’ячеслав Липинський стояв біля витоків української дипломатичної служби, зробив вагомий внесок у розвиток історіографії і, власне, в історію боротьби за незалежність України.
Частина епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського опублікована у 1996 році (листи до Д.Дорошенка, І.Кревецького, О.Назарука та інших).
Актуальність видання “Листів” першого посла України в Австрії, непересічної особистості часів визвольних змагань на початку ХХ століття В’ячеслава Липинського окреслює Ігор Гирич – упорядник і науковий редактор видання. З ним розмовляє мій колега Віталій Пономарьов:
Ігор Гирич
Ця книжка розрахована, в першу чергу для науковців, вона має величезний науковий апарат, біля 200 сторінок, і зроблена за принципом археографічного видання, тобто там наближена мова до оригіналу, ця книжка буде дуже цікава нашим інтелігентам і широкому читачу, які підготовлені такі книжки читати, вона буде цікава.
Віталій Пономарьов
Вона може бути сприйнята в річищі загального зацікавлення листуванням, мемуарами?
Ігор Гирич
Безумовно, по-перше, ця книжка видається в серії повного зібрання праць Липинського, який почав видаватися ще в Філадельфії ледь не 30 років тому. Цей том розпочинає серію його листів, які розраховані приблизно на 4 томи, входять туди листи кореспондентів від літера А до літери Ж і включають 550 поштових відправлень. Тобто маємо понад 1000 сторінок. Ці листи цікаві з точки зору виданих листувань Яворницького, Грушевського, інших авторів початку 20 століття. Безумовно, вони мають певною мірою більший інтерес, заторкують теми теоретичні, теми, пов’язані з філософією і політикою початку 20 років, і тому в цьому питанні вони навіть цікавіші до тих листів, які зараз видаються.
Віталій Пономарьов
Чим саме вона може бути цікава сучасному широкому загалу?
Ігор Гирич
Там задіяно багато людей, які є знаковими постатями нашої історії. Це – Грушевський, Скоропадський. Це люди, які творили Союз Гетьманців, це – Петро Дорошенко, відомий історик і міністр закордонних справ. Теми, які заторкуються, – це питання самостійності, це проблеми творення філософії, будівництва самостійної держави, це проблеми творення ідей, які б мали цю державу підтримувати з точки зору культурологічної .
Віталій Пономарьов
Тобто В’ячеслав Липинський є також і сучасним?
Ігор Гирич
Безумовно, там є дуже багато сучасних речей і таких думок, які набагато наше уявлення продовжують і доповнюють його знамениті “Листи до братів хліборобів”. Деякі речі, які він не зміг висловити в цих листах, вони, так чи інакше, – в листах до його друзів, знайомих проговорюються. Дуже цікаві моменти, пов’язані з його кризою в стосунках зі Скоропадським. Причини його конфлікту з Скоропадським дуже цікаво розібрані. Я думаю, що ці листи набагато нам дозволять краще зрозуміти ситуацію української еміграції 20 років.
Надія Степула
У минулих випусках “Сюжетів” вам, дорогі радіослухачі, обіцялося продовжити розмову про мандрівних і вуличних митців. Спробуємо пригадати, як жилося таким ентузіастам на київських майданах ще на світанку ствердження нової, незалежної, України та з’ясуємо, як живеться нині окремим із них.
Про те, як було колись, нагадує поет, композитор, рок-музикант Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
Тут мені це нагадує ситуацію вперше, коли відкрилася “Рулетка”, це нинішній Майдан Незалежності, тоді там щось поробили більш-менш, і туди вивалили всі люди співати, навіть вірші читали. Художників, правда, боялися чіпати, з’явилася міліція, почала крутити музикантів, поетів, потім посилали рекетирів до художників, а потім художники були змушені платити міліції. Зараз залишки тих художників стоять у переході, і вони там щось вирізають.. Бартер не вийшов саме тому, що заробітчанство навіть звузилося до якихось таких форм тупуватих...
Надія Степула
Сьогодні на вулицях, майданах та в підземних переходах української столиці можна почути скрипалів, акордеоністів, гітаристів, а навіть і цілі ансамблі виконавців музичних і пісенних творів для заклопотаних перехожих. Але кобзар біля стін Софії Київської – тільки один-єдиний такий виконавець. Степан Щербак співає тут протягом останнього десятиліття.
Кобзар на вулиці - явище коли не унікальне, то, принаймні, малосподіване. Зважаючи на реалії ХХІ століття, котрі навряд чи спонукають до глибинного занурювання у світ, який відкриває кобза, у світ, дотичний до багатовікової історії кобзарства. Колись Микола Гоголь називав кобзарів “поетами і літописцями”, “охоронцями бойової слави”. Ніжний і тривожний поет Павло Тичина зауважував: “Історія кобзарства, як і всяка історія, переживала різні етапи свого розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього, весь час мінявся і сам образ кобзаря – від активного, бойового, до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки”.
Протягом складних періодів вітчизняної історії кобзарство відігравало в ній помітну роль. Досі, щоправда, не з’ясовано багато “білих плям” в тому всьому. Зокрема, про ініційований совєтською владою “кобзарський з”їзд” у Харкові, куди начебто було зібрано в тридцяті – голодоморні (!) роки чи не всіх кобзарів країни і таємно знищено їх.
Давні традиції кобзарства повертаються. В Україні існує кілька музеїв кобзарства. Зокрема, відомий, створений у 1989 році в Національному історико-етнографічному заповіднику “Переяслав”, а також - маловідомий у приморській Ялті. Діють сучасні школи кобзарства, виставки старосвітських інструментів, де презентовані роботи кобзарського цехового руху, майстерні Львова, Києва, Корсуня, Ірпеня та інших міст. В Україні існує Національна Спілка кобзарів.
Цього року відбувся – за фінансової підтримки Міністерства культури і мистецтв України – Міжнародний конкурс кобзарського мистецтва імені Григорія Китастого, в якому взяли участь молоді кобзарі – від шістнадцятирічних починаючи.
Себто образ кобзаря нині мало нагадує знайомий із фольклору, поетичних і прозових творів, до певної міри стереотипний образ “ветхого сліпого старця”, який видобуває з кобзи плач невільників, виймаючи серця слухачів…
Яким є образ кобзаря, котрий відбув останнє десятиліття зі своєю кобзою під стінами Софії Київської?
Послухаймо його самого.
Зі Степаном Щербаком розмовляла моя колега Богдана Костюк:
Степан Щербак
Я вперше побачив кобзу в музеї Івана Гончара, а пісні дуже любив, а потім раптом побачив бандуру, кобзу і чомусь мені здалося, що пісня без неї якось трошки не те. Я тоді навчався в училищі культурно-освітньому, там мені дали бандуру, не дуже на них хто грав, так що зайві були. А з армії приїхав, була в мене відпустка днів на 10, і я взяв і туди бандуру, і почалося.
Богдана Костюк
Важко працювати на вулиці? Чи є така мрія колись у великому концертному залі?
Степан Щербак
Найкраще саме тут, тому що, по-перше, туди не всі люди підуть, по-друге, тут весь світ біля мене буває. А потім – традиція кобзарська – це саме на вулиці. Надія Степула
У стислих паузах, які дарує життя поміж складанням політичних прогнозів та аналізом шансів, знаний політолог, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аналітик Володимир Полохало читає. Що саме? Про це – в нашій рубриці “Без регламенту”. Перед мікрофоном – Володимир Полохало.
Володимир Полохало
Ще раз переглянув деякі улюблені сторінки Платонова, Умберто Еко, – на мій погляд, високоінтелектуальних письменників і філософів, в творах яких завжди є не одна, а дві і три ідеї, які спонукають думку до різних асоціацій, до нестандартного якогосб аналізу. Це таке своєрідне позитивне маніпулювання почуттями і емоціями, до яких вдавалися названі автори, і, звісно, можна назвати ще й Булгакова, до якого я звертаюся майже щоденно. Але мене не настільки сьогодні цікавлять ці видатні, безперечно, письменники, скільки фахівці, спеціалісти по маніпулятивним технологіям. 21 століття – це століття не тільки новітніх комунікацій, 21 століття, на відміну від попереднього, - це не брутальна примітивна пропаганда і агітація, а це в таких тонких, вишуканих, продуманих маніпулятивних технологій... 21 століття, я думаю, особливо його перша третина, – це століття маніпулятивних стратегій, вони антидемократичні за своїм змістом, але їх важко розпізнати, виявити, проаналізувати, і важко сьогодні навіть спрогнозувати їх негативний вплив як на формування свідомості, намірів, орієнтацій, так і на елементарні людські емоції.
Надія Степула
Дорогі слухачі, радіожурнал “Сюжети” сьогодні відзвучав.
Для вас його підготували – автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко. Дякуємо за те, що ви були з нами.
Шукайте магію буття. У світі, де, за словами чеського поета і прозаїка Мілана Кундери, “птахи випадковостей” злітають на плечі людей. У світі, сповненому сюжетів. До нових зустрічей! Говорить радіо “Свобода”.
Надія Степула
Дорогі слухачі, в ефірі радіожурнал “Сюжети”. Автор і ведуча радія Степула. Звукорежисер Наталя Антоненко. Вітаємо нас.
Забуття, небуття, пам’ять – це ті невідворотні віхи, котрі відмічають у часі коротке людське буття. Продовжити існування чийогось неповторного “Я” допомагають іноді архіви. Якщо вони, певна річ, не згоряють…
Здавен в архівах з-поміж цінних паперів вкриваються порохами і пожовклі конверти – листи. Вони містять у собі колишні спалахи емоцій та нерозгаданість солодких таємниць. У них - спресовані в рядках сонячні дні та зоряний відблиск чиїхось мрій. У листах – тони і півтони, нюанси, натяки, припудрені піском історії інтриги. А головне – в епістолярній спадщині часом можна відшукати ключ до розуміння того “Я”, котрого за життя, можливо, ніхто збагнути до кінця не міг. Жаль тільки, що література листів – епістолографія – сьогодні, на відміну від часів, скажімо, середньовічних, потерпає від “браку матеріалу”.
Електронна пошта приносить листи, які зникають, ледве відбувшись у віртуальній скриньці. От ще архіви – постачальники інформації, незгасної, як неопалима купина, живлять літературу та історію сюжетами з пожухлих конвертів. Бо ж “у листах людина оголює душу”, - як зауважив у 18 столітті англійський поет Самюел Джонсон.
У київському видавництві “Смолоскип” з’явився друком перший том “Листів” В’ячеслава Липинського.
Український історик і політик В’ячеслав Липинський стояв біля витоків української дипломатичної служби, зробив вагомий внесок у розвиток історіографії і, власне, в історію боротьби за незалежність України.
Частина епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського опублікована у 1996 році (листи до Д.Дорошенка, І.Кревецького, О.Назарука та інших).
Актуальність видання “Листів” першого посла України в Австрії, непересічної особистості часів визвольних змагань на початку ХХ століття В’ячеслава Липинського окреслює Ігор Гирич – упорядник і науковий редактор видання. З ним розмовляє мій колега Віталій Пономарьов:
Ігор Гирич
Ця книжка розрахована, в першу чергу для науковців, вона має величезний науковий апарат, біля 200 сторінок, і зроблена за принципом археографічного видання, тобто там наближена мова до оригіналу, ця книжка буде дуже цікава нашим інтелігентам і широкому читачу, які підготовлені такі книжки читати, вона буде цікава.
Віталій Пономарьов
Вона може бути сприйнята в річищі загального зацікавлення листуванням, мемуарами?
Ігор Гирич
Безумовно, по-перше, ця книжка видається в серії повного зібрання праць Липинського, який почав видаватися ще в Філадельфії ледь не 30 років тому. Цей том розпочинає серію його листів, які розраховані приблизно на 4 томи, входять туди листи кореспондентів від літера А до літери Ж і включають 550 поштових відправлень. Тобто маємо понад 1000 сторінок. Ці листи цікаві з точки зору виданих листувань Яворницького, Грушевського, інших авторів початку 20 століття. Безумовно, вони мають певною мірою більший інтерес, заторкують теми теоретичні, теми, пов’язані з філософією і політикою початку 20 років, і тому в цьому питанні вони навіть цікавіші до тих листів, які зараз видаються.
Віталій Пономарьов
Чим саме вона може бути цікава сучасному широкому загалу?
Ігор Гирич
Там задіяно багато людей, які є знаковими постатями нашої історії. Це – Грушевський, Скоропадський. Це люди, які творили Союз Гетьманців, це – Петро Дорошенко, відомий історик і міністр закордонних справ. Теми, які заторкуються, – це питання самостійності, це проблеми творення філософії, будівництва самостійної держави, це проблеми творення ідей, які б мали цю державу підтримувати з точки зору культурологічної .
Віталій Пономарьов
Тобто В’ячеслав Липинський є також і сучасним?
Ігор Гирич
Безумовно, там є дуже багато сучасних речей і таких думок, які набагато наше уявлення продовжують і доповнюють його знамениті “Листи до братів хліборобів”. Деякі речі, які він не зміг висловити в цих листах, вони, так чи інакше, – в листах до його друзів, знайомих проговорюються. Дуже цікаві моменти, пов’язані з його кризою в стосунках зі Скоропадським. Причини його конфлікту з Скоропадським дуже цікаво розібрані. Я думаю, що ці листи набагато нам дозволять краще зрозуміти ситуацію української еміграції 20 років.
Надія Степула
У минулих випусках “Сюжетів” вам, дорогі радіослухачі, обіцялося продовжити розмову про мандрівних і вуличних митців. Спробуємо пригадати, як жилося таким ентузіастам на київських майданах ще на світанку ствердження нової, незалежної, України та з’ясуємо, як живеться нині окремим із них.
Про те, як було колись, нагадує поет, композитор, рок-музикант Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
Тут мені це нагадує ситуацію вперше, коли відкрилася “Рулетка”, це нинішній Майдан Незалежності, тоді там щось поробили більш-менш, і туди вивалили всі люди співати, навіть вірші читали. Художників, правда, боялися чіпати, з’явилася міліція, почала крутити музикантів, поетів, потім посилали рекетирів до художників, а потім художники були змушені платити міліції. Зараз залишки тих художників стоять у переході, і вони там щось вирізають.. Бартер не вийшов саме тому, що заробітчанство навіть звузилося до якихось таких форм тупуватих...
Надія Степула
Сьогодні на вулицях, майданах та в підземних переходах української столиці можна почути скрипалів, акордеоністів, гітаристів, а навіть і цілі ансамблі виконавців музичних і пісенних творів для заклопотаних перехожих. Але кобзар біля стін Софії Київської – тільки один-єдиний такий виконавець. Степан Щербак співає тут протягом останнього десятиліття.
Кобзар на вулиці - явище коли не унікальне, то, принаймні, малосподіване. Зважаючи на реалії ХХІ століття, котрі навряд чи спонукають до глибинного занурювання у світ, який відкриває кобза, у світ, дотичний до багатовікової історії кобзарства. Колись Микола Гоголь називав кобзарів “поетами і літописцями”, “охоронцями бойової слави”. Ніжний і тривожний поет Павло Тичина зауважував: “Історія кобзарства, як і всяка історія, переживала різні етапи свого розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього, весь час мінявся і сам образ кобзаря – від активного, бойового, до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки”.
Протягом складних періодів вітчизняної історії кобзарство відігравало в ній помітну роль. Досі, щоправда, не з’ясовано багато “білих плям” в тому всьому. Зокрема, про ініційований совєтською владою “кобзарський з”їзд” у Харкові, куди начебто було зібрано в тридцяті – голодоморні (!) роки чи не всіх кобзарів країни і таємно знищено їх.
Давні традиції кобзарства повертаються. В Україні існує кілька музеїв кобзарства. Зокрема, відомий, створений у 1989 році в Національному історико-етнографічному заповіднику “Переяслав”, а також - маловідомий у приморській Ялті. Діють сучасні школи кобзарства, виставки старосвітських інструментів, де презентовані роботи кобзарського цехового руху, майстерні Львова, Києва, Корсуня, Ірпеня та інших міст. В Україні існує Національна Спілка кобзарів.
Цього року відбувся – за фінансової підтримки Міністерства культури і мистецтв України – Міжнародний конкурс кобзарського мистецтва імені Григорія Китастого, в якому взяли участь молоді кобзарі – від шістнадцятирічних починаючи.
Себто образ кобзаря нині мало нагадує знайомий із фольклору, поетичних і прозових творів, до певної міри стереотипний образ “ветхого сліпого старця”, який видобуває з кобзи плач невільників, виймаючи серця слухачів…
Яким є образ кобзаря, котрий відбув останнє десятиліття зі своєю кобзою під стінами Софії Київської?
Послухаймо його самого.
Зі Степаном Щербаком розмовляла моя колега Богдана Костюк:
Степан Щербак
Я вперше побачив кобзу в музеї Івана Гончара, а пісні дуже любив, а потім раптом побачив бандуру, кобзу і чомусь мені здалося, що пісня без неї якось трошки не те. Я тоді навчався в училищі культурно-освітньому, там мені дали бандуру, не дуже на них хто грав, так що зайві були. А з армії приїхав, була в мене відпустка днів на 10, і я взяв і туди бандуру, і почалося.
Богдана Костюк
Важко працювати на вулиці? Чи є така мрія колись у великому концертному залі?
Степан Щербак
Найкраще саме тут, тому що, по-перше, туди не всі люди підуть, по-друге, тут весь світ біля мене буває. А потім – традиція кобзарська – це саме на вулиці. Надія Степула
У стислих паузах, які дарує життя поміж складанням політичних прогнозів та аналізом шансів, знаний політолог, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аналітик Володимир Полохало читає. Що саме? Про це – в нашій рубриці “Без регламенту”. Перед мікрофоном – Володимир Полохало.
Володимир Полохало
Ще раз переглянув деякі улюблені сторінки Платонова, Умберто Еко, – на мій погляд, високоінтелектуальних письменників і філософів, в творах яких завжди є не одна, а дві і три ідеї, які спонукають думку до різних асоціацій, до нестандартного якогосб аналізу. Це таке своєрідне позитивне маніпулювання почуттями і емоціями, до яких вдавалися названі автори, і, звісно, можна назвати ще й Булгакова, до якого я звертаюся майже щоденно. Але мене не настільки сьогодні цікавлять ці видатні, безперечно, письменники, скільки фахівці, спеціалісти по маніпулятивним технологіям. 21 століття – це століття не тільки новітніх комунікацій, 21 століття, на відміну від попереднього, - це не брутальна примітивна пропаганда і агітація, а це в таких тонких, вишуканих, продуманих маніпулятивних технологій... 21 століття, я думаю, особливо його перша третина, – це століття маніпулятивних стратегій, вони антидемократичні за своїм змістом, але їх важко розпізнати, виявити, проаналізувати, і важко сьогодні навіть спрогнозувати їх негативний вплив як на формування свідомості, намірів, орієнтацій, так і на елементарні людські емоції.
Надія Степула
Дорогі слухачі, радіожурнал “Сюжети” сьогодні відзвучав.
Для вас його підготували – автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко. Дякуємо за те, що ви були з нами.
Шукайте магію буття. У світі, де, за словами чеського поета і прозаїка Мілана Кундери, “птахи випадковостей” злітають на плечі людей. У світі, сповненому сюжетів. До нових зустрічей! Говорить радіо “Свобода”.
