Прага, 28 липня 2003 – Після рішення Президента України Леоніда Кучми взяти участь у антисаддамівській коаліції США вибачили йому спроби продати зброю іракському диктаторові. При цьому вони натякають , що співпраця в Іраку не вирішить усіх проблем у двосторонніх стосунках, пише кореспондентка часопису “Washington Post”. Зміна настрою у Вашингтоні залишила багато незадоволених у лавах української опозиції, які звинувачують американську адміністрацію у надмірному прагматизмі, а українського Президента в опортунізмі,- пише американська журналістка, яка нещодавно побувала у Києві.
Київ далекий від того, щоб бути ідеальним партнером для Сполучених Штатів в Іраку. Президента Кучму ще рік тому звинувачували у нелегальному продажі зброї до Іраку, а українське військо, згідно з думками експертів, у найгіршому стані в Європі через брак фінансування, мовиться у недільному випуску часопису “Washington Post”. Але американці відклали свої занепокоєння щодо занепадаючої демократії, бідної економіки чи корумпованого керівництва, бо їм було конче потрібно створити коаліцію, і кожний партнер був важливий,- скаржаться українські опозиціонери.
Самому українському президентові вибирати було ні з чого. І коли з Вашингтона подзвонили і запропонували протягом півгодини вирішити, чи увійде Україна до антисаддамівської коаліції, у Президентській Адміністрації не могли пропустити цей шанс,- розповідає американська журналістка про процес ухвалення доленосних рішень в Україні. Історія повторилася, коли Вашингтон звернувся вдруге з проханням надіслати військо. Як пояснив кореспондентці один із західних чільних дипломатів у Києві, Президентові Кучмі «було потрібно здобути хоч якусь міжнародну довіру, і якщо егоїстичні інтереси однієї людини можуть привести у відповідність національні інтереси країни з американськими, це, безумовно, краще, ніж якби було навпаки».
І якщо західні дипломати висловлюються прямо, то українські солдати, які незабаром відправляться до провінції Васіт, навпаки, засвоюють дипломатичну мову. Навіть якщо вони і відчувають політичні тонкощі, що стоять за їхньою відправкою до Іраку, то нічого про це не кажуть. Себе вони називають миротворцями, а їхнє начальство нервує, коли їм сказати, що їхні солдати долучаються до окупаційного війська у країні, де прибічники Гуссейна ведуть партизанську війну і не будуть розрізняти американців та українців.
Якщо відкинути політичний аспект, то для зубожілої української армії участь у міжнародних операціях – це неабияка фінансова підтримка. З 13 мільярдів доларів, у які оцінюють перебування українських військових в Іраку, дві третини оплачуватимуть американці,- пише американська журналістка. Крім того, як говорять в інтерв''ю “Washington Post” українські військові, для них це можливість служити в умовах стовідсоткової комплектації та переймати досвід західних колег. Зараз майбутні миротворці проходять посилене тренування і вивчають умови, у яких їм доведеться працювати. В Іраку вони побоюються двох речей – снайперів та спеки.
Тим часом у Києві політична спека спала, хоч американці говорять, що не всі питання були закриті, а опозиційні лідери кажуть, що вони опинилися в ситуації, коли мимоволі були змушені відбілювати на Заході політичний імідж нелюбого їм Президента.
Київ далекий від того, щоб бути ідеальним партнером для Сполучених Штатів в Іраку. Президента Кучму ще рік тому звинувачували у нелегальному продажі зброї до Іраку, а українське військо, згідно з думками експертів, у найгіршому стані в Європі через брак фінансування, мовиться у недільному випуску часопису “Washington Post”. Але американці відклали свої занепокоєння щодо занепадаючої демократії, бідної економіки чи корумпованого керівництва, бо їм було конче потрібно створити коаліцію, і кожний партнер був важливий,- скаржаться українські опозиціонери.
Самому українському президентові вибирати було ні з чого. І коли з Вашингтона подзвонили і запропонували протягом півгодини вирішити, чи увійде Україна до антисаддамівської коаліції, у Президентській Адміністрації не могли пропустити цей шанс,- розповідає американська журналістка про процес ухвалення доленосних рішень в Україні. Історія повторилася, коли Вашингтон звернувся вдруге з проханням надіслати військо. Як пояснив кореспондентці один із західних чільних дипломатів у Києві, Президентові Кучмі «було потрібно здобути хоч якусь міжнародну довіру, і якщо егоїстичні інтереси однієї людини можуть привести у відповідність національні інтереси країни з американськими, це, безумовно, краще, ніж якби було навпаки».
І якщо західні дипломати висловлюються прямо, то українські солдати, які незабаром відправляться до провінції Васіт, навпаки, засвоюють дипломатичну мову. Навіть якщо вони і відчувають політичні тонкощі, що стоять за їхньою відправкою до Іраку, то нічого про це не кажуть. Себе вони називають миротворцями, а їхнє начальство нервує, коли їм сказати, що їхні солдати долучаються до окупаційного війська у країні, де прибічники Гуссейна ведуть партизанську війну і не будуть розрізняти американців та українців.
Якщо відкинути політичний аспект, то для зубожілої української армії участь у міжнародних операціях – це неабияка фінансова підтримка. З 13 мільярдів доларів, у які оцінюють перебування українських військових в Іраку, дві третини оплачуватимуть американці,- пише американська журналістка. Крім того, як говорять в інтерв''ю “Washington Post” українські військові, для них це можливість служити в умовах стовідсоткової комплектації та переймати досвід західних колег. Зараз майбутні миротворці проходять посилене тренування і вивчають умови, у яких їм доведеться працювати. В Іраку вони побоюються двох речей – снайперів та спеки.
Тим часом у Києві політична спека спала, хоч американці говорять, що не всі питання були закриті, а опозиційні лідери кажуть, що вони опинилися в ситуації, коли мимоволі були змушені відбілювати на Заході політичний імідж нелюбого їм Президента.
