Прага, 12 серпня 2003 – Хто виграв, а хто програв у балканських війнах? Найбільше, на думку французького журналіста, статтю якого друкує спеціальне видання “Ле Монд Діпломатік”, постраждали дрібні національні меншини регіону: валахи, русини, цигани. Вони ніколи не були у центрі «етнічних чисток», проте конфліктуючі сторони їх часто змушували вибирати.
«Протягом десятиліття балканських конфліктів від Хорватської війни до македонських сутичок загинули десятки тисяч людей і мільйони стали біженцями, але саме малі народи регіону стали тими забутими жертвами, які опинилися затиснутими у лещатах конфлікту між націоналістичними прагненнями більших етносів», - говорить Жан-Арно Дерен, французький журналіст у Белграді та співавтор книги «Конфлікти югославів від А до Я».
Про долю національних меншин автор розповідає на прикладі русинського селища Петровіце, що у Хорватській Славонії, приблизно у 10 кілометрах від Вуковара. Русинів-українців у селі до війни жило близько тисячі, а поруч із ними жили 250 сербів і приблизно стільки ж хорватів. Українська діаспора у колишній Югославії найстарша, розповідає своїм читачам французький дослідник. На Балкани українців, своїх підданих, запросила австрійська імператриця Марія Терезія у 18 столітті обживати землі, звільнені від турків.
І вони їх обживали аж до новітніх Балканських воєн. Коли війна дісталася Вуковара, декого з петровицьких русинів записали до хорватської армії. Інші допомагали постачати продукти до міста, що було у сербській облозі. Коли серби окупували територію, багато русинів, що служили у хорватській армії, втікали разом з хорватами. Але через кілька років було підписано угоду, яка затвердила цю територію за Хорватією і час втікати був уже для десятків петровицьких хлопців, що служили ще за Югославії у сербському війську. Втікали вони, в основному, до сербської Воєводини, де живе численніша українська громада. Український греко-католицький священик міг лише у розпачі споглядати, як розпадається його паства у націоналістичному конфлікті, до якого вони не моли жодного стосунку. І подібні історії траплялися по всій колишній Югославії.
Французький дослідник не сумнівається у тому, що міжетнічні конфлікти були свідомо спровоковані центральною владою, проте він зауважує, що у згаданій нами Воєводині був відносний спокій, бо ця місцевість, де зосереджена більша частина українців Сербії, була економічним, і може ще важливіше, аграрним серцем країни. І саме Воєводина, як вважає Жан-Арно Дерен, свідчить про те, що конфліктів у багатонаціональному середовищі можна уникнути.
«Протягом десятиліття балканських конфліктів від Хорватської війни до македонських сутичок загинули десятки тисяч людей і мільйони стали біженцями, але саме малі народи регіону стали тими забутими жертвами, які опинилися затиснутими у лещатах конфлікту між націоналістичними прагненнями більших етносів», - говорить Жан-Арно Дерен, французький журналіст у Белграді та співавтор книги «Конфлікти югославів від А до Я».
Про долю національних меншин автор розповідає на прикладі русинського селища Петровіце, що у Хорватській Славонії, приблизно у 10 кілометрах від Вуковара. Русинів-українців у селі до війни жило близько тисячі, а поруч із ними жили 250 сербів і приблизно стільки ж хорватів. Українська діаспора у колишній Югославії найстарша, розповідає своїм читачам французький дослідник. На Балкани українців, своїх підданих, запросила австрійська імператриця Марія Терезія у 18 столітті обживати землі, звільнені від турків.
І вони їх обживали аж до новітніх Балканських воєн. Коли війна дісталася Вуковара, декого з петровицьких русинів записали до хорватської армії. Інші допомагали постачати продукти до міста, що було у сербській облозі. Коли серби окупували територію, багато русинів, що служили у хорватській армії, втікали разом з хорватами. Але через кілька років було підписано угоду, яка затвердила цю територію за Хорватією і час втікати був уже для десятків петровицьких хлопців, що служили ще за Югославії у сербському війську. Втікали вони, в основному, до сербської Воєводини, де живе численніша українська громада. Український греко-католицький священик міг лише у розпачі споглядати, як розпадається його паства у націоналістичному конфлікті, до якого вони не моли жодного стосунку. І подібні історії траплялися по всій колишній Югославії.
Французький дослідник не сумнівається у тому, що міжетнічні конфлікти були свідомо спровоковані центральною владою, проте він зауважує, що у згаданій нами Воєводині був відносний спокій, бо ця місцевість, де зосереджена більша частина українців Сербії, була економічним, і може ще важливіше, аграрним серцем країни. І саме Воєводина, як вважає Жан-Арно Дерен, свідчить про те, що конфліктів у багатонаціональному середовищі можна уникнути.
